Сніг хрустить під ногами маленького хлопчика в селі Піски на Чернігівщині, де 23 січня 1891 року з’явився на світ Павло Григорович Тичина. Родина дяка Григорія Тимофійовича і Марії Василівни, багатодітна й скромна, жила в ритмі церковних дзвонів і народних пісень. Хлопець рано відкрив у собі музику – той золотий гомін, що згодом став основою його поезії. Батько, сам учитель грамоти в земській школі, навчив Павла перших літер, а мати додала теплоти, якої вистачило б на цілу книгу віршів.
Життя в Пісках не балувала розкошею. Тринадцятеро дітей – дев’ятеро вижили до зрілого віку, – тіснилися в хаті, де спів і молитва зливалися в єдине. Павло, один із молодших, уже в сім років підсідав до школярів і самотужки опановував читання. Перша вчителька після батька, Серафима Морачевська, подарувала йому українські книжки – той скарб, якому поет присвятив незавершену поему. А коли в 1900-му хлопець потрапив до архієрейського хору Єлецького монастиря в Чернігові, світ засяяв новими барвами.
Раннє навчання: хор, семінарія та перші вогники поезії
У Чернігівському духовному училищі (1900–1907) Павло співав дискантом, навчаючи нотної грамоти новачків – серед них брат Євген і майбутній диригент Григорій Верьовка. Регент хору довіряв йому соло, а навчання йшло на могилі сатирика Леоніда Глібова – іронія долі для майбутнього новатора слова. Голос юнака дзвенів, як срібний кларнет, а слух ловив кожну нюанс мелодії.
1907-го помирає батько, і Павло пише перший вірш «Сине небо закрилося…». Наслідує Шевченка й Олеся, але вже чутно унікальний ритм. Чернігівська духовна семінарія (1907–1913) стає розкриттям талантів: товариші – Верьовка, Еллан-Блакитний, Казка. Тут 12 балів з малювання, літератури й співу, гра на кларнеті, гобої, сопілці, флейті, бандурі, роялі. Художник Михайло Жук веде до «літературних субот» Коцюбинського – той момент, коли хлопець з Пісків торкається зоряного неба української інтелігенції.
Київський комерційний інститут (1913–1917) обривається війною: інститут евакуюють до Саратова, Тичина хвоєє на серце в теплушках. Працює в земстві, театрі Садовського, газеті «Рада». Перші публікації 1912-го – «Ви знаєте, як липа шелестить?» у «Літературно-науковому віснику» з подачі Грушевського. Тут зароджується кларнетизм – стиль, де слова танцюють, як ноти в оркестрі.
Революція та сонячний зліт: перші шедеври
1917-й: Тичина – завідувач хроніки «Нової Ради», учасник національного руху. Бій під Крутами надихає «Пам’яті тридцяти», де біль і гордість переплітаються. 1918-го виходять «Сонячні кларнети» – магнум опус, що вибухнув, як феєрверк. Збірка перевидається чотири рази до 1925-го, критики в захваті: Бажан згадує безсонну ніч у лісі, де читали й кричали від радості. «На майдані», «Арфами, арфами…» – гімни нового дня, де сонце грає на липі, а вітер несе надію.
1919-го ховається від денікінців у склепі Байкового кладовища з Елланом-Блакитним і Васильченком – їжу несе Ліда Папарук, майбутня дружина. Очолює видавництво, працює в театрі Шевченка з Довженком. 1920-го турує з капелою Стеценка, організовує хор з Верьовкою. Збірки «Плуг», «Замість сонетів і октав», «В космічному оркестрі» – космічна лірика, де Україна пульсує, як серце Всесвіту.
Харківський період: розквіт і тіні
1923-го переїзд до Харкова – столиці УРСР. Вступає до «Гарту», редагує «Червоний шлях». Арешт брата Євгена за «українізацію церкви» ламає серце: поет рятує родича, даючи розписку. Поема «Прометей», робота над «Сковорода» – симфонією, що тягнеться роками. 1924-го «Вітер з України», 1927-го ВАПЛІТЕ з Хвильовим. Але 1928-го Олесь кидає «І ти продався їм, Тичино…» – біль пророка.
1931-го «Чернігів» – перелом, 1933-го «Партія веде» в «Правді» під час Голодомору. Збірка 1934-го цементує статус, але коштує душі. Переїзд до Києва, «Роліт». Директор Інституту літератури (1936–1939, 1941–1943), академік АН УРСР (1929). Війна: евакуація до Уфи, «Сталь і ніжність», Сталінська премія.
Політичні вершини: міністр, голова парламенту
1943-го міністр освіти УРСР до 1948-го – бореться за українську мову в школах. Вступ до КПРС 1944-го. Автор слів Гімну УРСР («Живи, Україно…»). Голова Верховної Ради УРСР (1953–1959), депутат СРСР. Відмовляється від посад 1959-го, протидіючи русифікації. Член ЦК КПУ до смерті.
Орденів сила: п’ять Леніна, два Трудового Червоного Прапора, Герой Соціалістичної Праці (1967), Шевченківська (1962). Номінації на Нобелівську.
Творча еволюція: кларнетизм, поеми, переклади
Від неоромантизму до радянської героїки – шлях болісний. Ранні твори: синтез музики, фарб, ритму. Пізні: «Комунізму далі видні» (1961), але «Сковорода» – вічне. Близько 15 поем, публіцистика («Магістралями життя»). Поліглот: 20 мов, переклади з 40 – Пушкін, Блок, Шант, Емін, оперні лібрето («Лоенгрін», «Князь Ігор»). Асоціація сходознавства, кримськотатарська література.
Ось хронологія ключових етапів у таблиці для наочності:
| Період | Ключові події та твори |
|---|---|
| 1891–1913 | Народження, семінарія, перші вірші |
| 1918–1924 | «Сонячні кларнети», «Вітер з України» |
| 1925–1939 | «Гарт», ВАПЛІТЕ, «Партія веде» |
| 1940–1967 | Війна, посади, гімн УРСР, смерть |
Таблиця базується на даних з uk.wikipedia.org та uinp.gov.ua. Вона показує, як поет балансував між мистецтвом і епохою.
Цікаві факти про Павла Тичину
- Предки – козацька старшина, згадка в «Полуботківських мільйонах» – влада берегла поета як ключ до скарбів?
- Перше кохання – Наталя Коновал у Добрянці, їй «Зоставайся, ніч настала…», померла від сухот.
- Переховувався в склепі Байкового з письменниками – романтика революції.
- Монети НБУ 2011-го на 130-річчя, вулиці в Вірменії.
- Стус у розвідці: Тичина – жертва доби, половина життя на боротьбу з талантом.
Помер 16 вересня 1967-го в Києві, похований на Байковому. Музеї в столиці (Терещенківська, 5) та Пісках зберігають спадщину. Сьогодні, у 2026-му, його вірші – місток між минулим і сучасністю, нагадування про силу слова в бурях історії. Поезія Тичини пульсує, як той кларнет у піснях дитинства, ваблячи новими поколіннями.
About the Author
