Серед густих лісів і родючих чорноземів Київської Русі, де кожен подих вітру ніс запах свіжої оранки, билося серце простого народу – смердів. Ці люди, чиї долоні загрубіли від мотики й серпа, тримали на своїх плечах усе: від першого сходу сонця до останнього снопа. Вони не були рабами в кайданах, але й не панами з золотими перснями – радше, тією міцною основою, без якої князівські вежі давно б обвалилися. Смерди платили данину, боронили кордони, а інкридувалися в літописах як символ витривалості.
Їхнє життя текло ритмом пір року: весна будила поле, літо пекло сонцем, осінь дарувала врожай, а зима ховала в теплих хатах з глиняними печами. Але за цією ідилією ховалася реальність феодальної залежності – князь давав землю, а смерд віддавав плоди праці. Смерди становили більшість сільського населення XI–XIII століть, забезпечуючи державу хлібом і воїнами.
Походження слова “смерд”: від запаху до зневажливого ярлика
Слово “смерд” лунає в давньоруських текстах як грім серед ясного неба – грубе, приземлене, з присмаком землі й поту. Воно походить від праслов’янського *smьr̥dъ*, утвореного від дієслова *smьr̥děti* – “смердіти”. Не дивно: знать, звикла до ладану й медовухи, з презирством дивилася на тих, хто пахне вологою землею та гноєм. Етимологи пов’язують його з латинським *mērdelis* – “ослабла від голоду істота” чи литовським *mérdeti* – “боротися зі смертю”.
Цей ярлик відображав соціальний розрив: воїни-кочівники вважали землеробство низьким ремеслом. У Новгороді, Пскові чи Галичині термін тримався до XV століття, а потім перетворився на лайку – “смердь”, синонім простолюдина. Грушевський у своїй “Історії України-Руси” на litopys.org.ua підкреслює подвійність: у тісному сенсі – хлібороби, у широкому – усі княжі піддані.
Така етимологія додає пікантності: уявіть, як княжий дружинник фиркає на селянина – “смердить землею!”. Це не просто слово, а дзеркало епохи, де запах визначав статус.
Соціальний статус: баланс між свободою та залежністю
Були смерди вільними? Чи залежними? Історики сперечаються досі, наче вовки над здобиччю. Володимирський-Буданов, Греков, Брайчевський бачили в них селян, що поступово втрачали свободу. Грушевський, Ключевський наполягали: повноправні хлібороби з власним двором – “селом”. Радянські вчені, як Юшков чи Зімін, малювали напіввільних осадників на княжих землях.
Консенсус такий: смерди мали землю, майно, коней, навіть холопів. Вони спадкували наділи синам, свідчили в суді, платили кару як вільні. Але князь – верховний власник землі. Без синів двір повертався йому. Смерд міг перейти до сильнішого патрона, шукаючи захисту від “сильних світу цього”.
Жили общинами – вервіями, де вервний суд вирішував суперечки. У погостах сплачували фіксовану данину: хліб, мед, шкурки. Експлуатація тиснула – податки, штрафи, – але свобода тримала на плаву.
Правовий статус у Русській Правді: деталі з кодексу
Русська Правда – той скрижаль, де оживають тіні смердів. У статті 89 Короткої редакції: за мучення смерда без “княжого слова” – 3 гривні. Смерди платять “продажу” князю за злочини, на відміну від холопів (ст. 42). Віра за голову – 40 гривень, як за будь-якого вільного.
Перелік: “смердів коней”, “смердів холопів” – визнання власності. Суперечливий варіант “за смердъ и холопъ 5 гривень” Грушевський відкидає як помилку переписувача. Смерди протиставлені холопам: їхній скот крадуть – платять подвійно, бо князь їх карає.
Ці норми малюють портрет: не раби, але не пани. Княже слово – щит від свавілля. За даними uk.wikipedia.org, це ключ до розуміння їхньої позиції.
Господарство смердів: від поля до столу князя
Ранок смерда починався з першим півнем: орати трипільну систему – поле-парина-череда. Вирощували просо, жито, пшеницю, льон. Худоба – корови, вівці, коні – основа достатку. Жінки пряли, ткали, годували курчат. Двір: хата з солом’яною дахом, комора, стайня.
Данина – чінш: натуральний оброк чи гроші. На війні – коні, зброя. Багаті смерди ставали міністеріалами: отроками, старостами. Бідні скочувалися до закупів – боржників.
Повсякденність була сувора: голод, морози, набіги половців. Та в літописах Мономах жаліє: “Смерд орати почне, а половець – жену забере”. Життя як ріка – повне вир.
Цікаві факти про смердів
- Смерди брали участь у походах 1103–1111 рр. проти половців, постачаючи піхоту – “воїв”.
- У Галицько-Волинському князівстві термін тримався до XIV ст., де смерди платили оброк князю, але уникали холопства.
- Деякі смерди ставали “берладниками” – втікачами на Пониззя, формуючи вільні громади.
- Етимологічно пов’язане з “смородина” – кущем, що “смердить”, символізуючи зв’язок з землею.
- У Новгородських літописах – до XVI ст. як “прості люди”.
Ці перлини з джерел роблять історію живою, ніби шепіт предків.
Смерди на війні: від серпа до списа
Коли трубили роги, смерди хапали списи. Вони – основа ополчення: піхота, що йшла за своїм коштом. Багаті верхи – кіннота. У битвах під Долобськом чи Сальницевою броду їхні списи рятували князів.
Повстання? Так, проти свавілля. У Галичі 1211 р. смерди бунтували з бідними боярами. Їхня міць – у чисельності, як рій бджіл.
Порівняння з іншими верствами: таблиця відмінностей
Щоб розібратися в соціальній піраміді, погляньте на цю таблицю – ключові відмінності за Русською Правдою.
| Верства | Свобода | Майно | Віра (гривні) | Джерело даних |
|---|---|---|---|---|
| Смерди | Особисто вільні, земля княжева | Двір, худоба, спадщина синам | 40 | Русська Правда, ст. 89 |
| Закупи | Напіввільні (борг “купа”) | Обмежене, може втратити | 40 | Правда Ярославичів |
| Холопи | Невільні | Немає | 5 | Русська Правда |
| Рядовичі | Залежні за договором | Обмежене | 40 | Коротка редакція |
Таблиця чітко показує: смерди – місток між свободою та залежністю. Їхній статус еволюціонував, зникаючи з XII ст. на користь “кметів”. Джерела: litopys.org.ua (Грушевський), uk.wikipedia.org.
Смерди в Галицько-Волинському князівстві: спадщина на заході
На землях Галичини й Волині смерди трималися довше – до XIV століття. Тут вони платили оброк князю, уникали холопства: краще вільний общинник, ніж кріпак. Боярська свавілля штовхало до втеч – “вигінці” на Пониззя. Князі Данило й Лев захищали їх урядовцями в селах, формуючи загони.
У ГВК смерди – основа сили: хліб, воїни. Зникнення терміну – знак феодалізації, де “люди” замінили “смердів”. Їхня історія – гімн тих, хто годував націю, не вимагаючи слави.
Сьогодні, копирсаючи в архівах, ми чуємо їхній відлуння – у кожному клаптику чорнозему.
About the Author
