Бертольт Брехт: революціонер епічного театру

У задимленому берлінському кабаре 1928 року лунає гостра мелодія саксофона, а на сцені злодій Мак здіймає тост за бідних, глузуючи з багатих. “Mackie Messer” з “Тригрошової опери” Бертольта Брехта миттєво підкорює публіку, перетворюючи театр на арену гострої соціальної сатири. Цей німецький драматург, народжений у провінційному Аугсбурзі, не просто писав п’єси – він розривав завісу ілюзії, змушуючи глядачів дивитися на світ критичним оком. Його епічний театр став зброєю проти конформізму, а ефект відчуження досі пульсує в сучасних постановках від Берліна до Києва.

Брехт ріс у заможній сім’ї: батько керував паперовою фабрикою, мати наповнювала дім протестантськими гімнами. Хлопчик ковтав Біблію, але швидко перевертав її з ніг на голову, пародуючи в ранніх віршах. У 1917-му, коли Перша світова війна вилила ріки крові, юний Бертольт записався на медицину в Мюнхені – не для героїзму, а щоб уникнути фронту. Служив ординарцем у клініці венеричних хвороб, де побачив справжню мізерію: солдати, згнилого м’яса й порожніх обіцянок. Там зародився його цинізм: війна не романтика, а машина для подрібнення людей.

Ранні роки: від студентських скандалів до першого успіху

Перша п’єса “Ваал” (1918) вибухнула бунтом: головний герой – дикун, що плює на мораль, пиячить і коїться з усіма. Брехт написав її у відповідь на семінарський спір, натхненний Франком Ведекіндом. Прем’єра в 1923-му шокувала: нацисти свистіли, публіка реготала. Та справжній прорив стався 1922-го з “Барабанами в ночі” – історією дезертира, що повертається додому. Критик Герберт Ігерінг прорік: “Брехт – сила, що змінює театр”. П’єса здобула Kleist Prize, а 24-річний автор опинився в центрі берлінського богемного виру.

У Мюнхені Брехт товаришував з Каспаром Нехером, майбутнім дизайнером його сценографії – прості, оголені декорації, що не ховають ілюзію. Впливи приходили звідусіль: кабарє Карла Валентіна з його абсурдним гумором, Чаплінівські пантоміми, китайський театр з масками. Брехт одружився з оперною співачкою Маріанною Цофф, народилася дочка Ганна, але шлюб тріснув. З’явилася Гелене Вайгель – актриса з вогнем у очах, його муза й партнерка на все життя. У 1924-му від неї син Штефан, а в 1930 – Барбара. Життя Брехта нагадувало його п’єси: хаос, коханки, колективна творчість.

• 1918: “Ваал” – бунт проти буржуазної моралі.
• 1922: “Барабани в ночі” – антивоєнна драма, Kleist Prize.
• 1924: “Життя Едуарда II” з Ліоном Фейхтванґером – перша колаборація, зародження епічного стилю.

Ці ранні роботи вже несли паростки новаторства: епізодична структура, пісні-коментарі, відмова від психологічної глибини. Брехт переїжджає до Берліна, стає асистентом Макса Рейнхардта в Deutsches Theater. Там він бачить Шоу, Піранделло – і кипить ідеями.

Берлінський зліт: Тригрошова опера та Mahagonny

1928-й – рік тріумфу. З Куртом Вайлем Брехт адаптує “Жебрацьку оперу” Джона Ґеє в “Тригрошову оперу”. Мак-на-нож і його банда глузують з капіталізму під джазові ритми. Прем’єра в Theater am Schiffbauerdamm: аншлаги, скандали, понад 10 тисяч глядачів за сезон. Ця п’єса не просто розважала – вона оголювала гнилізну суспільства, роблячи глядача співучасником. Наступила “Мала Махагоні” (1927), а 1930-го – повна “Піднесення і падіння міста Махагоні”: вигаданий рай для багатіїв руйнується в оргії жадоби. Нацисти освистали, але слава Брехта сягнула небес.

Він формує “брехтівський колектив”: Елізабет Гауптманн пише тексти (деякі п’єси – її перо!), Маргарете Штеффін перекладає, Ганнс Айслер складає музику. З’являються Lehrstücke – “навчальні п’єси” для робітників: “Той, хто сказав ‘так'” (1929), “Міри, що треба вжити” (1930). Брехт вивчає Маркса, приєднується до комуністів. 1932-го ставить “Матір” за Горьким – пропаганда проти фашизму.

Таблиця базується на даних з britannica.com та uk.wikipedia.org. Ці твори перетворили Брехта на зірку, але наближали катастрофу.

Еміграція: Кураж, Галілей і боротьба з нацизмом

Лютий 1933-го: Рейхстаг горить, Гітлер при владі. Брехт тікає – спершу Прага, Цюрих, потім Данія. Купує будинок на острові Турьо, пише в еміграції шедеври. “Страх і відчай Третього рейху” (1938) – 24 сценки жахів нацизму. “Гвинтівки Тереси Каррар” (1937) – мати віддає зброю сину-солдату, оплакуючи жертви.

“Матінка Кураж та її діти” (1939) – хроніка Тридцятилітньої війни: торговка фургоном годує війну, втрачаючи родину. Парабола для Другої світової: війна не героїзм, а бізнес. “Життя Галілея” (1938-39, три версії): вчений зраджує істину під тиском інквізиції. Брехт переписав після Хіросіми – наука без моралі руйнівна. У США (1941-47) з Вайгель, працює сценаристом (“Вішальники теж вмирають” з Фріцем Лангом). 1947-го – допит у HUAC: Брехт жартує, уникає прямих відповідей, але потрапляє в чорний список. Тікає до Європи, не повертається.

Його позашлюбний син Франк гине на Східному фронті 1943-го – біль пронизує рядки. Маргарете Штеффін помирає в Москві 1941-го. Брехт пише “Добрий чоловік з Сичуані” (1941) – богиня Шень Те розривається між добром і виживанням у капіталізмі. “Кавказьке крейдяне коло” (1944) – притча про матір і дитину, де справедливість – не за законом, а за серцем.

Епічний театр Брехта: як ефект відчуження змінює сприйняття

Брехт ненавидів аристотелівську драму: катарсис – втеча від реальності. Його епічний театр – “діалектичний”, де розвага вчить. Головна зброя – Verfremdungseffekt, ефект відчуження: зробити знайоме чужим. Актор не “вживається” в роль, а демонструє: говорить у третій особі (“Галілей каже…”), співає зонги-коментарі, вивішує плакати з подіями. Світло оголює лаштунки, декорації – умовні.

Приклад: у “Кураж” возик тягне актори по сцені, пісня перериває драму: “Дурна стара Кураж продає шкарпетки синам”. Глядач не плаче – думає: чому війна триває? Брехт черпав з китайського театру, Піскатора, cabaret. У “Малому органону для театру” (1948) пише: театр має показати, що світ змінюваний. Актори тренувалися “гештальтами” – жестами, що видають клас, статус.

1. Епізодична структура: сцени як таблиці, не злиті.
2. Зонги та пісні: авторський коментар.
3. Плакати, проекції: факти наочні.
4. Колективна гра: актори радять один одному onstage.

Це не холодна дидактика – ритм пульсує, гумор гострий, емоції провокують судження. Брехт хотів: глядач виходить не розчуленим, а з бажанням діяти.

Повернення в Берлін: Berliner Ensemble і спадщина

1949-го Брехт оселяється в Східному Берліні, засновує Berliner Ensemble з Вайгель. Театр стає лабораторією: “Кураж” (1949, Вайгель у головній), “Кавказьке коло” (1954). Брехт ставить, навчає Векверта, Бессона. Отримує Сталінську премію 1954-го, але критикує режим: вірш “Розв’язання” (1953) глузує з відповіді на повстання робітників. Антисталінські поеми лишаються непублічними.

Серце зупиняється 14 серпня 1956-го. Похований біля Вайгель. Сьогодні його твори ставлять скрізь: “Тригрошова” – хіт Бродвею, “Артуро Уї” – алегорія популізму.

Брехт в Україні: від перекладів Стуса до прем’єр 2025-го

Українською Брехт зазвучав рано: Юрій Лісняк (“Копійчаний роман”, 1965), Володимир Митрофанов (“Кар’єра Артуро Уї”), Зінаїда Йоффе з Василем Стусом (“Життя Галілея”). Стус додав лірики віршованим частинам – вибухова суміш. Сучасні постановки пульсують: у Миколаївському театрі “Сходження Артуро Уї” прем’єра грудня 2025-го (реж. Сергій Павлюк), у Київському драматичному – “Кавказьке крейдяне коло” 20 грудня (Дата Тавадзе з Грузії). Сергій Жадан перекладає пісні для харківських вистав. Брехт живий: його сатира ріже війну, корупцію, байдужість. У часи, коли авторитарні лідери множаться, ефект відчуження змушує нас запитати: а ти що робиш?

About the Author

Ярослав Стаценко

Administrator

Володимир — контент-менеджер блогу з 5-річним досвідом у створенні захопливого контенту. Експерт у digital-маркетингу, фанат технологій.

Visit Website View All Posts