Десять березня 1861 року, рівно через добу після свого сорокасьомого дня народження, Тарас Шевченко згас у петербурзькій майстерні Академії художеств. Серце, зноєне роками заслань, ревматизмом і цингою, не витримало набряку легень від хронічного розладу печінки та серця – так констатував лікар Едуард Барі. Тіло поета, що боролося з болем усю ніч, обірвало подих о п’ятій тридцять ранку, залишивши друзів у шоці від раптовості. Ця смерть не просто закінчила життя Кобзаря, а стала символом незламності, бо навіть у агонії він шепотів про Україну.
Біль у грудях мучив Тараса Григоровича з осені попереднього року, коли петербурзька сирість і безсонні ночі перед гравюрним верстатом добили ослаблений організм. Друзі, як Михайло Лазаревський, помічали, як геній тьмяніє: сидить, упершись руками в ліжко, бо лежати неможливо, важко дихає, але все одно жартує про поїздку додому. “Там би я, може, одужав”, – зітхав він. Та доля розпорядилася інакше, перетворивши останні години на тиху битву з неминучим.
Хронологія подій тих днів оживає в спогадах сучасників, ніби рана, що не загоюється. Ось як розгорталася драма, крок за кроком, з медичними нюансами та людськими штрихами.
Корені хвороби: від дитинства до заслання
Здоров’я Шевченка підточувалося ще з юності, коли кріпакуванням і голодом у Кирилівці виснажувався хлопець з Моринців. Ранній ревматизм від холодних ночей у майстернях Ширяєва, перші застуди під час подорожей по Україні 1845-го – все це накопичувалося, як сніг перед лавиною. Арешт 1847-го за Кирило-Мефодіївське братство кинув його в солдатську неволю Оренбурзького краю, де цинга від солоної аральської води гризла ясна, а муштра ламала суглоби.
На Мангишлаку, у Новопетровському укріпленні, Тарас писав: “Спіткала мене цинга лютая, і я тепер мов Іов на гноїщі”. Ця хвороба, поширена серед солдат через погане харчування, призводила до некрозу тканин, анемії та серцевих ускладнень. Друге заслання 1850-го, спіцрутини 1856-го – по сорок тисяч ударів нагайкою – залишили шрами не лише на спині, а й на серці. Повернення 1857-го не принесло зцілення: петербурзька вологість загострювала ревматизм, перетворюючи генія на хворого чоловіка з посивілою бородою.
Сучасні медики, аналізуючи документи, називають ключовими факторами ревматичний порок серця та цироз печінки від тривалого стресу й недоїдання. Міфи про алкоголізм як головну причину – чиста спекуляція антиукраїнських наклепників; Шевченко пив помірно, як і його коло, але заслання зруйнувало імунітет. Джерело: uk.wikipedia.org.
Останні місяці: творчий спалах перед темрявою
Восени 1860-го біль у грудях став нестерпним, Тарас кличе лікаря Барі, який вислуховує серце й радить спокою. Але Кобзар не зупиняється: готує “Букварь южнорусский” для недільних шкіл, перекладає “Слово о полку Ігоревім”, малює автопортрет. Останній вірш “Чи не покинуть нам, небого…”, написаний олівцем на тому портреті 14 лютого 1861-го, пульсує тугою за свободою: душа рветься до неба, тіло тримається землею.
Січень–лютий минає в напівтемряві майстерні. Друзі приносять листи з України – з Полтави, Києва, – вітають з днем ангела, а він відповідає: “Спасибі, що не забувають”. Робота кипить: править “Кобзар” 1860-го, тиражем 6050 примірників на гроші Платона Симиренка, пише “Марію”, “Саула”. Ця творча лихоманка – як вогонь, що спалює останні сили, ніби свічка перед згасанням.
Подорож Україною 1859-го, перша за 12 років, оживила дух, але й виснажила: арешт у Пекарях за “богохульство”, туга від ярма селян. Повернувшись, Шевченко став членом “Товариства допомоги нужденним літераторам”, друкувався в “Основі”. Та серце вже стискалося від передчуття кінця.
День народження і ніч агонії: хвилини перед смертю
Дев’ять березня, день народження, Лазаревський заходить привітати – застав Тараса в муках. З ночі біль рве груди, поет сидить, бо лежати неможливо, дихає хрипко. “Дуже зле, – шепоче, – вода в легенях”. Барі ставить гірчичники, мушці, але водянка (асцит, що перейшов у легені) не відступає. Тарас мріє про Україну: “Там би одужав”.
Вечір минає в стражданнях, листи з вітаннями – як краплі меду в отруті. Ніч без сну: руки в ліжко, щоб не впасти. О п’ятій ранку випиває вершків, спускається в майстерню – охкає й падає. О 5:30 серце зупиняється. Лазаревський кидається: “Тарасе Григоровичу!” – мовчання. Свідоцтво Барі: “Органічний розлад печінки й серця, водяна хвороба”. Вік у документі помилково 49, та поет мав 47.
Ці години – кульмінація трагедії: геній, що пророкував долю народу, сам став жертвою імперії. Друзі забальзамовують тіло, роблять гіпсову маску – для вічності.
| Дата (н.ст.) | Подія | Деталі |
|---|---|---|
| Восени 1860 | Початок болю в грудях | Звернення до Барі |
| 9 березня 1861 | День народження | Візит Лазаревського, гірчичники |
| 10 березня, 5:30 | Смерть | Падіння в майстерні |
Таблиця базується на спогадах Лазаревського та свідоцтві Барі (джерело: taras-shevchenko.com.ua). Вона ілюструє стрімкість кінця, підкреслюючи, як хвороба наростала експоненційно.
Поховання в Петербурзі: маніфестція незламності
Три дні тіло стоїть у церкві Академії, сотні прощаються: Некрасов, Достоєвський, Костомаров, Куліш співають українською. Поліція блокує промови, але польський студент Хорошевський вигукує: “Ти не любив нас, і мав право; бо інакше не заслужив би слави найбільшого поета слов’ян!” Труна дубова в свинцевій, на кришці – “Украинский поэт Тарас Григорьевич Шевченко, 1861 февраля 26 д.”. 12 березня ховають на Смоленському кладовищі – скромно, але з народним горем.
Комітет Літературного фонду платить, друзі додають. Процесія – виклик владі: студенти, декабристи, поляки. Шевченко, заборонений заживо, стає мучеником посмертно.
Перепоховання на Чернечій горі: повернення додому
Заповіт 1845-го кликав: “Поховайте та вставайте, / Кайдани порвіте”. Друзі Честахівський і Лазаревський клопочуть – 8 травня ексгумують, везуть поїздом через Орел, Ніжин до Києва. Студенти несуть на руках Ланцюговим мостом, прощаються в Подільській церкві. Рідня хоче Щековицю, але обирають Канів – “тиху пристань коло Дніпра”.
Пароплав “Кременчук” доносить труну 20 травня. 22-го – на Чернечій горі, 2000 людей, козацький віз, червона китайка. Хрест, видно Дніпро. Сьогодні Тарасова гора – паломницьке місце, мільйони квітів щороку. Перепоховання стало актом національного відродження.
Цікаві факти про смерть і поховання Тараса Шевченка
- Останній автопортрет 1860-го з віршем “Чи не покинуть…” – єдиний передсмертний автограф, тепер у музеї.
- Гіпсова маска зліплена П. Клодтом за годину після смерті – точна копія обличчя в агонії.
- Під час перепоховання труну несли селяни на волах, співаючи “Думи мої, думи мої…”, попри заборону.
- Могила на Смоленському зберегла гранітний камінь 1989-го – нагадування про імперське поховання.
- Шевченко помер у день, коли планував друкувати “Буквар” – 10 тис. примірників для неписьменних.
Ці деталі, маловідомі широкому загалу, додають шарму легенді: геній не здавався до останнього.
Спадщина: смерть, що оживила націю
Некрологи в “Петербурзькій газеті”, “Северній пчелі” потрясли імперію. Шевченко, “малорос”, став пророком: його “Заповіт” співають революціонери. Сьогодні медики підтверджують: смерть від серцевої декомпенсації через накопичені болячки заслання. Та душа Кобзаря живе – у віршах, що рвуть кайдани, у могилі над Дніпром, де вітер шепоче його рядки.
Його фінал вчить: навіть у пітьмі геній сяє. Україна пам’ятає, бо Тарас – не просто помер, а став вічним.
About the Author
