Архип Тесленко: наймолодший класик української літератури

У глухому полтавському селі Харківці, де земля дихає тяжкою селянською працею, а вітер несе шепіт старих думинок, 2 березня 1882 року народився хлопчик, чиє перо пізніше розітне серця тисяч. Архип Юхимович Тесленко, селянський син, став голосом знедолених, майстром реалістичної прози, що малює селянське лихо з болісною правдивістю. Лише 29 років життя, сповнені злиднів, арештів і заслань, – і ціла галерея оповідань та повістей, які досі чіпляють за живе. Його “Страчене життя” та “Школяр” – не просто тексти, а крик душі, що лунає крізь століття.

Батько Юхим Якович служив підписарем у селі, мати Явдоха Сидорівна наймитувала, аби прогодувати родину. З десяти дітей вижили лише двоє – Архип та молодший брат Ярема. Хлопець ріс чутливим, спостережливим, увібрав мамині казки й пісні, що пізніше виллються в поетичну жилку. Церковно-парафіяльна школа в 1894-му дала перші ази, але церковно-учительська вигнала за “вільнодумство” – уже тоді юний Архип кидав виклик чорносотенцям-наставникам.

Наймит, писарчук у Лохвиці, учень нотаріуса – робота черствих чиновників, хабарі й знущання штовхали до першого бунту. Революція 1905-го запалила іскру: вступ до “Селянської спілки”, мітинги, сутички з поліцією. Арешти, заслання на Вологодщину й Вятку, тиф у Бутирській тюрмі – усе це підірвало здоров’я. Повернувшись хворим на сухоти, Тесленко створив шедеври й відійшов у вічність 28 червня 1911-го. Та його слова лишилися, оживаючи в серцях.

Дитинство в тенетах бідності: корені генія

Село Харківці Лохвицького повіту – типовий клаптик Полтавщини кінця ХІХ століття. Глинисті ґрунти, де селяни борсаються за шматок хліба, а пани жирують на чужій спині. Тут, у хаті з саманних цеглин, Архип вперше відчув смак злиднів. Мати, зморена працею, розповідала казки про лихих панів і добрих сиріт – ці образи оселилися в душі назавжди. Батько, хоч і підписар, ледве зводив кінці з кінцями; родина жила в постійному голоді, де кожна картоплина – скарб.

Хлопець вирізнявся допитливістю. У школі жадібно ковтав букви, складав байки про однокласників під маминим впливом. Але релігійні книжки дратували – звідки в них правда про селянське пекло? Виключення з учительської школи в 1898-му стало першим ударом: “безбожник”, “вільнодум” – ярлики, що переслідуватимуть усе життя. Замість парти – поле, де Архип гнув спину наймитом, мріючи про кращу долю.

Ці роки загартували характер. Поденщина навчила ненависті до куркулів, що “гнуть бідних, як лозу”. Тут зародився стиль Тесленка – проста мова, пестливі суфікси для сиріт і наймитів, сарказм для панів. Без освіти з вищих шкіл він став самоуком, чуючи гомін села, як симфонію горя.

Перші кроки до пера: від віршів до драми

1899-й: писарчук у волосному управлінні Лохвиці. Хабарі чиновників, знущання над селянами – картини, що ляжуть в основу оповідань. Кинув роботу, перейшов до нотаріуса Кисловського, але й там не витримав: читав заборонені книжки, мріяв уголос. Вірші російською – “С праздником!”, “Нищий” – перші проби, сповнені туги.

1901-го поїхав на станцію Долинську вчитися телеграфістом, але слабкий зір від нічних читань підірвав мрії. Повернувся, готується до іспитів на вчителя. Вплив Гоголя – “Вечори на хуторі…” – породив етнографічний нарис “Ніч на Івана Купала в с. Харківцях” (1902). А “На досвітках” – публіцистика про селянську недолю.

Театр зачарував: побачив акторів у Лохвиці, написав драму “Не стоїть жить” (1903). Надіслав Кропивницькому – той похвалив талант, поправив хиби. Організував аматорський гурток у селі – перші оплески від односельців. Ці кроки – як сходинки до вершини, де слово стає зброєю.

Вогонь революції та кайдани заслання

1905-й вибухнув революцією, і Тесленко кинувся в вир. “Селянська спілка”, мітинги в Лохвиці 5 грудня та 14-го – сутички з полицією, арешти. Без паспорта втік до Києва, шукав притулку в редакціях “Громадської думки”. Повернувся, переховувався, але спіймали: дворічне заслання.

Етап – пекло: Бутирська тюрма, тиф, що ледь не зламав. Вологодщина, Вятська губернія, село Бісерово на Камі. Суд у Лубнах виправдав за браком доказів, але здоров’я розбите. Повернення 1909-го – мати вмирає, друзі розбіглися, сухоти жеруть тіло. “Прощай, життя!” – крик у листах до Марії Грінченко, яка друкувала його твори.

Ці випробування додали глибини: тюремні оповідання “В тюрмі”, “На чужині” – свідчення мученика. Революція навчила ненависті до царату, але й розчаруванню в наївних мріях селян.

Творчий злет: голос селянського горя

1906-й – прорив: оповідання “За паспортом”, “Хуторяночка”, “Радощі”, “Школяр”, “Наука” в “Новій Громаді”, “Раді”. Теми – злидні наймитів, спокушення панами, царські обіцянки як іронія. Після заслання – “Немає матусі”, “Поганяй до ями!”, “Що б з мене було”. Повість “Страчене життя” (1910) – вершина, магнум опус.

Перед публікацією вступне речення: Твори Тесленка будять ненависть до експлуататорів, співчуття бідним. Збірки “З книги життя” (1912), “Повне зібрання” (1928), “Твори” (1956). Сучасні перевидання тривають – букіністика 2025-2026 нагадує про вічність його слів.

Глибокий аналіз ключових творів

Візьмімо “Школяр” – шедевр лаконізму. Хлопчик Миколка, чорнобривий янголятко, любить книжки, природу: хапає квіточку, гладить щічкою. Учитель дарує чоботи, батько мріє про семінарію. Та злидні перемагають: сліпий поводир просить милостиню. Портрет батька – “хижо поводиться, головою похнюпивши” – трагедія покоління. Твір автобіографічний, від 1-ї особи, з уривчастими фразами для ритму горя.

“Страчене життя” – доля Оленки, розумної селянки-вчительки. Мріє служити народові: “Буду вчениць до думок глибоких привчати, до людськості, правди”. Казенна школа, ідеали науки – усе розбиває капітал. Самогубство – протест. Теми: трагедія таланту з низів, соціальна несправедливість. Щоденник героїні – метафора душі, що рветься з “грязі”. Порівняно з Марком Вовчком, але інтимніше, психологічніше.

Інші перлини: “За паспортом” – наймит без документів гине в ярмі; “Хуторяночка” – спокушена Марина втрачає мрії. Діалоги живі, діалектні: куркуль перекручує “демократ” у “домократ”. Тесленко малює в русі, сарказмом б’є по панах.

Стиль і майстерність: чому Тесленко вічний

Реалізм з імпресіоністськими штрихами: портрети в русі, пестливі суфікси (“гарнесенький”, “сумирненький”) для сиріт, грубі для панів. Розповідь від “дядька Степана” – як шепіт біля печі. Лаконізм “телеграфний”: короткі речення б’ють, як кулаки. Діалоги – перлина, з діалектом Полтавщини. Вплив Некрасова, Марка Вовчка, але унікальний – селянський погляд без прикрас.

Теми еволюціонували: ранні – етнографія, революційні – бунт, пізні – розчарування, смерть як протест. Порівняно з Васильченком – тепліше, ближче до народу; з Коцюбинським – простіше, але болісніше. Його проза будить ненависть до зла, співчуття слабким – ідеал демократичної літератури.

Дані з uk.wikipedia.org станом на 2026 рік та libgonchar.org.

Спадщина в сучасній Україні: від музею до душ серця

Музей у Харківцях зберігає хату, рукописи – паломницьке місце. Пам’ятник у Лохвиці (1974, скульптор Інна Коломієць), меморіальні дошки в Києві, Долинській. Вулиці в Полтаві, Миргороді; премія ім. Тесленка. У шкільних програмах – “Школяр” формує емпатію. Роман Процюка оживив образ, показавши платонічне кохання, мучеництво.

Сьогодні, коли село пустіє, Тесленко нагадує: корені в землі, боротьба за гідність вічна. Його герої – не абстракція, а сусіди, що борсаються в ярмі. Читаєш – і серце стискається, бо проблеми лишилися: бідність краде мрії. Та в його словах – надія, що іскра правди запалить зміни. А ви вже відкрили для себе цю перлину?

About the Author

Ярослав Стаценко

Administrator

Володимир — контент-менеджер блогу з 5-річним досвідом у створенні захопливого контенту. Експерт у digital-маркетингу, фанат технологій.

Visit Website View All Posts