Декаданс: що це таке і чому воно пульсує в серці мистецтва

Декаданс вибухає в мистецтві кінця XIX століття як крик душі, що втомилася від механічного прогресу та фальшивої моралі. Це не просто занепад – це вибухова мішанина розчарування, естетичного бунту та жаги до краси в усьому, навіть у гнитті троянди чи тіні смерті. Уявіть паризькі кафе, де поети з блідими обличчями шепочуть про кінець цивілізації, а картини оживають демонами та мріями. Декаданс, від французького décadence – “занепад”, охоплює літературу, живопис, музику, стаючи мостом від романтизму до модернізму.

Його суть – у песимізмі перед лицем буржуазного світу, де індивідуум тоне в ізоляції, а краса стає єдиним порятунком. Філософи на кшталт Артура Шопенгауера шепотіли про волю як сліпу силу, а Фрідріх Ніцше оголошував смерть Бога, підживлюючи цей вир. У мистецтві це втілилося в естетизмі: форма панує над змістом, потворне естетикується, мораль розмивається. Декаданс не школа з маніфестами, а настрій епохи fin de siècle – кінця століття, коли Європа чула дзвони змін.

Цей рух народився у Франції 1880-х, але розпорошився Європою, торкнувшись і України. Він кликав до “мистецтва для мистецтва”, відкидаючи громадські теми на користь інтимних мук душі. Сьогодні його відлуння чути в дарквейв-музиці чи інстаграм-естетиці занепаду – але про це згодом.

Корені декадансу: від давніх імперій до паризького туману

Слово “декаданс” тягне коріння з латинського cadere – падати, тонуть, символізуючи регрес цивілізацій. Ще у XVIII столітті просвітники, як Монтеск’є чи Нісар, застосовували його до занепаду Римської імперії: розкіш, аморалізм, втрата витонченої сили. У XIX столітті термін ожив у Франції проти романтиків – Віктора Гюго звинувачували в декадансі за надмірну емоційність.

Перелом стався 1857-го з “Квітами зла” Шарля Бодлера – поетом, якого Теофіль Готьє у передмові 1868 року назвав декадентом з гордістю. Бодлер естетикував гріх, смерть, штучність: “Немає ніякої доброчесності, яка б не мала свого пороку навпаки”. 1886-го Анатоль Бажю запустив журнал Le Décadent, де Поль Верлен і Артюр Рембо плели мережі символів і розпусти. Згідно з uk.wikipedia.org, це реакція на позитивізм і академізм – раціоналізм душив душу, тож митці шукали ірраціональне в “філософії життя”.

Епоха industrializму розчаровувала: фабрики душили Париж димом, буржуазія хизувалася фальшивою мораллю. Декаданс став противагою – витонченим бунтом аристократів духу проти масового смаку. Він не був монолітом: дехто бачив у ньому патологію, як Макс Нордау в “Виродженнях” 1892-го, де декадентів зображав дегенератами.

Характерні риси декадансу: отруйна краса та туга за вічним

Декаданс пульсує настроями безнадії, ніби осінній лист, що падає в калюжу. Митці відкидали реальність як грубу прозаїчність, шукаючи втечу в естетизм – краса понад усе, навіть якщо це краса могили чи опіуму. Перед тим, як зануритися в приклади, ось ключові ознаки, що роблять цей рух впізнаваним.

• Індивідуалізм та ізоляція: Герой – самотній геній, чужий натовпу, що тоне в taedium vitae – огиді до життя. Як у Верлена: душа в клітці буденності.
• Естетизм і “мистецтво для мистецтва”: Форма важливіша за мораль чи сюжет. Оскар Вайлд проголосив: “Єдине, що має значення в житті – це стиль”.
• Песимізм і містика: Тема смерті, гниття, демонів. Поетика занепаду: троянда вмирає прекраснішою.
• Аморалізм та еротизм: Заперечення буржуазної моралі – гедонізм, лесбійські мотиви, наркотики як шлях до трансцендентного.
• Стилізація та штучність: Любов до архаїки, середньовіччя, Японії – усе, що контрастує сучасності.

Ці риси не статичні – вони еволюціонували, перетікаючи в символізм. Після списку стає ясно: декаданс не руйнував, а переосмислював світ, роблячи красу зброєю проти нудьги.

Французькі піонери: Бодлер, Верлен і гедонізм fin de siècle

Шарль Бодлер (1821–1867) – батько декадансу, його Les Fleurs du Mal шокувала суд: шість віршів вилучили за “образливість”. Він бачив сучасний світ як “адські пейзажі”, естетикуючи сплін – міську меланхолію. Поль Верлен (1844–1896) додав музичності: “Музика передує поезії”, його Romances sans paroles – шепіт хмільної ночі.

Жоріс-Карл Гюїсманс у романі À rebours (1884) створив “біблію декадента” – герой Дюреаль тікає від світу в естетичні оргії: парфуми, коштовності, отруйні квіти. Цей твір надихнув Вайльда. Артюр Рембо, дикий візіонер, кинув поезію у 19 – його Illuminations палають галюцинаціями. Ці постаті не просто писали – вони жили декадансом, помираючи молодими від абсенту й сифілісу.

Декаданс за межами Франції: Вайлд, символісти та східноєвропейський відгомін

В Англії Оскар Вайлд (1854–1900) уособив естетизм: романи Портрет Доріана Грея, п’єси, епіграми. Його суд за гомосексуалізм 1895-го став символом вікторіанського лицемірства. Графік Обрі Бердслі ілюстрував “Жовту книгу” – викривлені лінії, еротика, японський вплив.

У Бельгії Моріс Метерлінк писав містичні драми Сліпі, в Італії Габріеле д’Аннунціо славив супермена. Росія: Федір Сологуб (Мелкий бес), Зінаїда Гіппіус, Костянтин Бальмонт. Польща – Станіслав Пшибишевський з культом Сатани.

Декаданс в українській культурі: від Франка до Молодої Музи

Україна, під гнітом імперій, прийняла декаданс як модерністський імпульс. Іван Франко у циклі Зів’яле листя (1896) розкрив еротику й тугу – критик Василь Щурат назвав це декадентським, на що Франко відповів віршем “Декадент”. Згідно з literaturою досліджень, це був бунт проти народництва.

Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Михайло Чернявський видавали альманахи З-над хмар і з долин (1903), З потоку життя (1905) – естетизм, інтимізм. “Молода Муза” (Петро Карманський, Богдан-Ігор Антонович) плекає символізм з декадентськими нотками: мотивы ночі, кохання, містики. Володимир Винниченко додає аморалізм у драмах. Врубель, хоч і російський, малював в Україні демоничні демони – його Демон повержений кричить болем.

Цей імпорт став каталізатором модернізму: українці не копіювали сліпо, а адаптували до національної туги за свободою.

Декаданс у живописі: демони на полотнах і чорнилі

Живопис декадансу – вир демонів і мрій. Гюстав Моро малював саламандр у екзотичних садах, Едвард Мунк кричав у Крику (1893) екзистенційну тривогу. Арнольд Беклін у Острові мертвих (1880) створив ікону туги – скеля з кіпрійськими деревами приймає труни.

Макс Клінгер гравюрував Брахмс-фантазії, де музика оживає. Обрі Бердслі – еротично-викривлені ілюстрації до Саломаї, Фелісьєн Ропс – сатанинські баби. В Україні частково Врубель і Борисов-Мусатов: демонічні портрети, ефемерні дами.

Таблиця базується на класичних порівняннях з Britannica.com та літературознавчих джерелах. Декаданс ближчий до чуттєвого занепаду, символізм – до трансцендентного.

Спадщина декадансу: від модернізму до наших днів

Декаданс розчинився в модернізмі, народивши сюрреалізм, експресіонізм. Пруст успадкував естетизм, Кафка – відчуження. У музиці: Дебюссі з імпресіонізмом, Ріхард Штраус з Саломе. Сучасні відлуння: дарк-ейв, готіка – Joy Division співають про занепад, фільми Тарковського пульсують тугою.

У 2020-х декаданс повертається в TikTok-естетику: фільтри гниття, вайт-шеймінг буржуа. В Україні – у поезії Сергія Жадана з урбаністичним спліном чи стріт-арті занедбаних заводів. Він нагадує: у хаосі ховається краса, а занепад – шанс на відродження.

Декаданс шепоче, що краса не в ідеалах, а в тріщинах реальності – і це робить його вічним.

About the Author

Ярослав Стаценко

Administrator

Володимир — контент-менеджер блогу з 5-річним досвідом у створенні захопливого контенту. Експерт у digital-маркетингу, фанат технологій.

Visit Website View All Posts