Микола Леонтович: Цікаві факти про генія "Щедрика"

Сніг хрустить під ногами в подільському селі Монастирок, де 13 грудня 1877 року з’явився на світ хлопчик, чия мелодія згодом задзвонить у серцях мільйонів по всьому світі. Микола Леонтович, син священника, виріс серед церковних дзвонів і народних пісень, перетворивши просту щедрівку на глобальний хіт “Carol of the Bells”. Його “Щедрик” лунає в голлівудських блокбастерах, на олімпійських аренах і навіть у каверах сучасних зірок – від Pentatonix до ONUKA.

Зміст

Але за чарівними нотами ховається доля, сповнена мандрів, революційних пристрастей і трагічного кінця: у 43 роки композитор загинув від руки чекіста в рідній хаті. Понад 150 хорових шедеврів, тисячі записаних фольклорних перлин – це лише вершина айсберга його генія. Розкриємо, як скромний педагог з Поділля став голосом України для світу.

Його музика не просто звучить – вона пульсує, ніби жива душа народу, що проростає крізь століття. Від перших семінарських хорів до Карнегі-холу, де “Щедрик” вибухнув оваціями в 1922-му, Леонтович ткав золоті нитки між фольклором і класикою.

Дитинство серед мелодій Поділля

Уявіть дерев’яну хату в Монастирку, де воздух наповнений скрипковими пасажами батька Дмитра Феофановича. Священник, п’яте покоління духовенства, майстерно грав на віолончелі, гітарі, цитрі й балалайці, керував церковним хором. Мати Марія Йосипівна, з її чистим голосом, співала колядки, які мали стати основою для геніальних обробок сина. Микола, наймолодший з семи дітей, з п’яти років підбирав народні мотиви на фісгармонії – самотужки, без нот.

Сестри й брат стали професійними співаками, а родина жила музикою, ніби в оркестрі долі. Ця атмосфера заклала фундамент: Леонтович зібрав тисячі подільських пісень, видаючи перші збірки ще в 1901-му. Без формальної музичної освіти хлопець уже диригував імпровізованими ансамблями з братами, граючи роль маестро під яблунями.

Теплі вечори біля печі, де лунали “Ой з-за гори кам’яної” чи “Дударик”, перетворили дитинство на лабораторію звуків. Ці спогади пізніше оживили понад 150 хорових мініатюр, де фольклор засяяв поліфонічними барвами.

Семінарійські роки: Від теології до гармоній

1888-го, через брак коштів, сім’я переводить Миколу до Шаргородського духовного училища, а 1892-го – до Кам’янець-Подільської семінарії. Тут, серед теологічних трактатів, розквітла музика: Леонтович опанував скрипку, фортепіано, духові, став диригентом семінарського хору. У парку записував мелодії від селян і студентів, наслідуючи Миколу Лисенка.

Закінчивши 1899-го з золотою медаллю, він не пішов священницьким шляхом – музика перемогла. Перша робота: учитель співу в Чукові, де організував симфонічний оркестр із селян. Це був бунт проти русифікації: хор співав українською, попри заборони.

Ті роки – школа витривалості. Зарплата мізерна, але ентузіазм палав: Леонтович ходив селами, фіксуючи фольклор, що став основою його спадщини.

Мандри вчителя: Донбас, Тульчин, Київ

1904-го – переїзд на Донбас до Покровська (Краматорськ). Тут, у шахтарських школах, викладав спів, створив хор робітників, що марширував на мітингах революції 1905-го з піснями Шевченка. Жили в бараку, але народжувалися дочки – Галина й Євгенія (за деякими джерелами, четверо дітей, двоє померли в немовлятстві).

1909-го повернення до Тульчина: жіноче єпархіальне училище, де Леонтович став легендою. Заснував хорову школу, обробляв козацькі думи. 1914-го – Київ: Музично-драматичний інститут Лисенка, Народна консерваторія. Співпраця з Верьовкою, Верховинцем, Яворським. Під УНР – культурна дипломатія: хори прославляли незалежність.

1919-го, тікаючи від денікінців, пройшов 270 км пішки з Києва до Тульчина. Там заснував музичну школу, працював над оперою “На русалчин Великдень” – незавершеною перлиною, завершено Скориком 1975-го.

Хорові шедеври: Фольклор у класичних барвах

Леонтович – ювелір народної пісні. Понад 150 обробок: “Піють півні”, “Мала мати одну дочку”, “Козака несуть”. Він вводив органні пункти, італійську поліфонію, роблячи фольклор оркестровим. Літургійні твори – “Літургія Івана Златоустого”, “Молебень” – звучать у соборах досі.

Видання: “Подільські народні пісні” (1901, 150 творів), “Хорові твори” (1970). Записи: 37 хорів (1977, Муравський), 32 духовні (2005, хор “Київ”). Кожен твір – місток від села до сцени.

Його стиль: динамічний, як подільські вітри, з раптовими модуляціями, що хвилюють душу. Не просто аранжування – переродження.

“Щедрик”: Від подільської ластівки до світових дзвонів

Народна щедрівка з Поділля, записана в Паланці 1916-го, ожила в п’яти обробках Леонтовича (1901–1919). Прем’єра – 1916, Київський університетський хор під його диригуванням. Сенсація! 1919-го Кошиць бере на турне УНР-капели: Європа (Прага, Париж, Лондон), США (Карнегі-хол, 1922).

1936-го Петро Вільговський пише англійський текст – “Carol of the Bells”. Хіт у фільмах: “Сам удома”, “Міцний горішок-2”, “Гаррі Поттер”, “Сімпсони”. Сучасні: Trans-Siberian Orchestra, The Piano Guys, Lindsey Stirling.

Версія обробки	Рік	Ключова подія
Перша	1901–1902	Ранні ескізи
Четверта	1916	Київська прем’єра
П’ята	1919	Турне Кошиця

Джерела даних: uk.wikipedia.org, Українська музична енциклопедія.

“Щедрик” – не просто колядка, а культурна зброя України, що зібрала мільярди прослуховувань на Spotify станом на 2026 рік.

Родина і натхнення: Клавдія та загадкова муза

1901-го в Тиврові познайомився з Клавдією Жовткевич – єдиною дружиною, опорою в бідності. Листи до неї сповнені ніжності: “Моя люба, ти – моя муза”. Доньки Галина (1903) і Євгенія згадували барачні будинки Донбасу, де тато репетирував хори. За даними спогадів, четверо дітей, але доля забрала двох немовлят.

Плітки про Надію Танашкевич – ученицю, що нібито “пророкувала” коротке життя. Клавдія ревнувала, але родина трималася. Ви не повірите, але Леонтович присвятив дружині “Льодолом” Сосюри – крижаний шедевр з теплотою серця.

Трагедія в Марківці: Правда за завісою міфів

Ніч на 23 січня 1921-го. Чекіст Афанасій Грищенко (Куліковський) стукає в хату батька в Марківці: “Борюся з бандитами”. Пограбує, застрелить Миколу пострілом у серце. Радянська пропаганда: “петлюрівець” чи “білогвардієць”. Розсекречено 1990-х: ВЧК-агент. Свідки – Васильченко, Яструбецький.

Похований у Марківці. Ця смерть – символ репресій проти української еліти.

Спадщина, що цвіте в 2026-му

Музеї в Тульчині (1977), Марківці. Пам’ятники: Ужгород (2024), Київ (2024), Кам’янець-Подільський (2025). Фестивалі: Operafest Tulchyn, “Від Щедрика до Carol”. Монета НБУ (2023), концерти в Карнегі-холі (2025, з Скорсезе). Кавери: ZAPAL (2025), AI-версії, флешмоби.

У 2026-му “Щедрик” – в TikTok-челенджах, NBA-шоу. Капели бандуристів, школи носять ім’я. Леонтович – вічний, бо його ноти – як ластівки, що повертаються щороку.