Цікаві факти про Олександра Олеся: геній лірики з Сумщини

Степовий вітер Сумщини ще й досі, здається, несе відлуння віршів, народжених у серці хлопця з Білопілля. Олександр Олесь, чиє справжнє ім’я Олександр Кандиба, увійшов в українську літературу як співак душі, що зливає журбу з радістю в єдиний мелодійний акорд. Народжений 5 грудня 1878 року в чумацько-селянській родині, він уже в чотири роки ковтав сторінки “Кобзаря” Шевченка, а перші вірші черпав з рукописних шкільних журналів. Цей поет не просто писав – він оживав слова, перетворюючи їх на мечи проти забуття.

Його перша збірка “З журбою радість обнялась” 1907 року вибухнула, як степова буря, принісши славу і визнання від Івана Франка до Лесі Українки. А от еміграція 1919-го розірвала серце: двадцять п’ять років чужини в Будапешті, Відні, Празі, де туга за Україною лилася рядками “Душа розірвана, як рана…”. Трагедія завершилася 1944-го: смерть сина Олега Ольжича в нацистському концтаборі Заксенгаузен, за якою за місяць пішов і поет. Та спадщина Олеся пульсує досі – від шкільних підручників до рок-пісень сучасних гуртів.

Чому ж цей ветеринар за професією, дипломат УНР за покликанням, став символом не скоєної любові до Батьківщини? Розплутуємо нитки його долі, де кожен факт – як перлина в намисті української поезії.

Степові корені: дитинство, що сформувало поета

Білопілля, або Крига, як тоді називали це містечко на Сумщині, стало колискою таланту. Батько Іван Кандиба, рибний торговець, втопився на Волзі чи Каспії – версії різняться, але біль від втрати в одинадцять років закаліла хлопця. Мати Катерина Василівна, дочка орендаря, перебралася з трьома дітьми до діда в Верхосулці. Там, серед полів з половецькими курганами, де вітер співав легенди, маленький Саша навчився читати самотужки. Дядько Василь годував його творами Шевченка, Куліша, Марка Вовчка – і от у чотири роки юний читач уже декламував “Заповіт”.

Спадкова рибальська пристрасть додавала казковості: дід торгував рибою, батько мандрував промислами, а Олесь самотужки опанував кілька мов, щоб перекладати казки. У дев’ять написав першого вірша про небо і квіти. Хліборобська школа в Деркачах 1893-го стала стартом: тут з’явилися рукописні журнали “Комета” та “Первоцвіт” з його рядками. Бідність гнала вперед – вільний слухач у Київському політехнікумі, практикант у маєтку Харитоненка, нарешті Харківський ветеринарний інститут 1903–1908.

Ці роки – суміш мрій і реальності. Працюючи статистиком у земстві й на скотобійні “Дарниця”, він черпав натхнення з болю світу. Зустріч 1903-го на відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві з Лесею Українкою, Грінченком, Коцюбинським перевернула: від російської поезії до української. Олександра Єфименко, перша жінка-професор у царській Росії, хвалила його рядки.

Від скальпеля до пера: кар’єра, що народила шедеври

Ветеринарний диплом 1908-го відправив Олеся до Києва: оглядав худобу, лікував коней, але душа рвалася до віршів. Співпраця з “Літературно-науковим вісником” і видавництвом “Лан” розквітла. Перша публікація 1905-го в альманасі “Багаття” – і ось 1907-го виходить “З журбою радість обнялась”. Ця збірка – вибух символізму: інтимна лірика, де кохання переплітається з тугою, як плющ з дубом. Тираж розлетівся, Франко писав: “Нове слово в нашій поезії”.

Одруження 1907-го з Вірою Антонівною Свадковською, донькою чиновника, подарувало псевдонім “Олесь” – так вона кликала його в інтимні хвилини. Син Олег Кандиба (Ольжич) народився 1907-го. Подорожі оживили творчість: Гуцульщина 1912-го – поема “На зелених горах”, Італія 1913-го – мариністика з морськими образами. Революція 1917-го запалила патріотизм: цикл “Юнацькі пісні”, де Хмельницький і Мазепа оживають.

Але більшовики зруйнували мрії. 1919-го – аташе культури УНР у Будапешті, потім Відень, де очолив Союз українських журналістів, редагував “На переломі”. Збирав кошти на голодуючих українців 1921–1923-го. З 1924-го Прага: співзасновник Українського Вільного Університету, де викладав і писав.

Джерела даних: uk.wikipedia.org, nbuv.gov.ua. Ця таблиця ілюструє, як долі переплітаються з історією – від царських часів до сучасності.

Любов, що надихала й мучила: родина Олеся

Віра Свадковська – не просто дружина, а муза, що витримала еміграцію, бідність, зради. Вони зв’язалися 1907-го в Петербурзі; листування показує формальність – “Ви”, словники української для неї. Олег Ольжич, археолог-поет, став гордістю: у 22 доктором наук, лідером ОУН, героєм Опору. Арешт 1944-го у Львові, тортури в Заксенгаузені – 10 червня смерть. Олесь дізнався повертаючись з риболовлі; серце не витримало, 22 липня пішов слідом.

• Олег Ольжич: Співав з батьком дуетом вірші, став наймолодшим доктором археології, закатований нацистами.
• Молодший син Богдан: Народився 1943-го в Празі, коли поетові за 60 – символ надії в пітьмі.
• Романтичні тіні: Олена Журлива закохана писала щоденники, вірші “Цілуй мене…” – пристрасть поза шлюбом.

Родина – як драма Олеся: любов і біль, розлука й возз’єднання. Віра пережила, приїхала 1923-го до Берліна, разом у Празі. Їх перепоховали 2017-го на Лук’янівці – на капсулі рядки поета про диво воскресіння.

Лірика символізму: від інтимних шепотів до громадянських громів

Олесь – новатор: символізм з модерністським подихом, де природа – дзеркало душі. “Чари ночі”, “О слово рідне! Орле скутий!” – кохання як буря. Цикл “З щоденника. Р. 1917” – революційний запал. Еміграція народила “Чужиною”, “Княжа Україна” – 43 поеми про Русь, від князів до козаків. Діти отримали казки: “Микита Кожум’яка”, “Лісовий цар Ох”, інсценізації “Івасик-Телесик”.

Він критикував Тичину: “І ти продався їм, Тичино…” – докір зрадникам. Голодомор, репресії – у рядках про ворон, що летять щоденно. Вплив величезний: пісні на словах у Лисенка, Степового, сучасні – гурт “Кому Вниз” співає “Вийди, змучена людьми…”. Опери Волинського “По дорозі в казку”.

1. Інтимна лірика: емоції без цензури.
2. Громадянська: патріотизм як меч.
3. Дитяча: казки з моралью свободи.
4. Історична: відома як перша “історіософія” в поезії.

Ці грані роблять Олеся вічним: у 2023-му Ярунський поклав “В золотій смушевій шапці” на музику. Актуально й сьогодні – Європа мовчить, та українці співають.

Спадщина, що кличе: від Праги до Києва

Помер Олесь у Празі, але Україна кликала назад. 2010-го пам’ятник у Білопіллі, вулиці по всій країні, дошка в Харківській зооветеринарній академії 2018-го. Перепоховання 2017-го – панахида у Володимирському соборі, Лук’янівка. Музеї, аудіо litplayer, проекти “Дерево казок”. У 2025-му вулиця в Харкові. Поет повернувся – у серця, пісні, боротьбу.

Його рядки шепочуть: гори, як іскра, бо життя – мить. І ми горимо, натхненні цим степовим генієм.

About the Author

Ярослав Стаценко

Administrator

Володимир — контент-менеджер блогу з 5-річним досвідом у створенні захопливого контенту. Експерт у digital-маркетингу, фанат технологій.

Visit Website View All Posts