Михайло Вербицький: творець мелодії національного серцебиття

У серці Надсяння, де Карпати ховають свої найглибші таємниці, 4 березня 1815 року в селі Явірник Руський з’явився хлопчик, чия музика згодом прокинеться в кожному українцеві. Михайло Вербицький, священник Української греко-католицької церкви, хоровий диригент і композитор, подарував світу мелодію до слів “Ще не вмерла України…”, що стала гімном незалежності. Ця нота, народжена в скромній парафіяльній хаті, прорвалася крізь цензуру імперій, аби стати символом незламності.

Його життя — це не просто низка дат, а бурхлива симфонія боротьби: від сирітських мрій під церковними дзвонами до диригування хорами, що будили національну свідомість Галичини. Вербицький написав понад 140 творів, реформував церковну музику, започаткував гітарну культуру в Україні й лишив по собі школу композиторів. А гімн? Він зазвучав уперше 10 березня 1865 року в Перемишлі — скромно, з гітарним супроводом, але з силою, що досі гримить на майданах.

Тепер, коли мелодія Вербицького звучить на фронтах і в серцях емігрантів, варто зануритися в його світ глибше, розкриваючи не лише факти, а й пристрасть, що пульсувала в кожній ноті.

Дитинство в обіймах Карпат і церковного хору

Село Явірник Руський, затиснуте між пагорбами Підкарпаття, стало колискою для Михайла Михайловича Вербицького. Батько, о. Михайло Андрій Вербицький, парох місцевої церкви Святого Димитрія, наповнював дім звуками літургій, а мати Пелагія з роду Пацановських додавала тепла родинним затишком. У сім’ї народилося троє синів: перший, Михайло Малахій, помер немовлям за день до народження другого — Левка, хрещеного Михайлом.

Ще малим хлопцем Михайло чув, як вітер Карпат перегукується з церковними дзвонами, а батькові проповіді просякнуті мелодіями. Та ідилія обірвалася 1825 року: батько помер від хвороби, коли сину виповнилося десять. Мати вдруге вийшла заміж і відмовилася від дітей, залишивши братів на призорі двоюрідного дядька — єпископа Івана Снігурського. Цей чоловік, меценат музики, забрав сиріт до Перемишля, де започаткував кафедральний хор і музичну школу.

Тут, у стінах гімназії єзуїтів (1826–1833), Вербицький відкрив для себе чарівність звуків. Під керівництвом Алоїза Нанке, німецького маестро, він співав у хорі, опановував скрипку й орган. Ці роки заклали фундамент: музика стала для нього не хобі, а рятівним якорем у бурхливому морі сирітства.

Семінарійські бурі: гітара як бунт проти правил

1833 рік кинув молодого Михайла у вир Львівської духовної семінарії — осередку галицького інтелекту. Тут, серед палких дискусій про національне відродження, він не лише зубрив теологію, а й керував семінарійським хором, співав тенором у катедрі й басом у вірменському храмі. Але справжній поворот стався після травми: зламаною ногою в шпиталі він знайшов гітару — інструмент, що замінив фортепіано в його творчості.

Ви не уявите, як ця шестиструнна красуня змінила все. Вербицький став піонером гітарної музики в Україні: склав посібник “Повчання Хітари”, зошит “Guitare № 16” з 32 п’єсами та етюдами, десятки пісень з супроводом. Семінарія реагувала жорстко — двічі відраховувала за “легковажність”: куріння, гучні пісні й та сама гітара. У 1837 році таємний шлюб з Барбарою Сенер, австрійкою, лише посилив скандал.

• Перший шлюб і виключення: Барбара народила сина Івана-Володимира, але померла після пологів; Михайло повернувся до семінарії, та правила Австрійської імперії не пробачили “гріха”.
• Гітарний бум у Галичині: Його твори поширилися рукописами, започаткувавши моду на інструмент серед української інтелігенції.
• Музичні студії: Уроки композиції в органіста Франца Лоренца, контрапункт і гармонія — все це формувало майстра.

Після другого відрахування 1842-го Вербицький оселився у Львові: уроки музики, диригування хором Ставропігійного інституту, акторство в “Руській бесіді”. Ці роки — школа виживання, де гітара годувала родину.

Священник на парафіях: від Завадова до Млинів

Нарешті, 1850 рік приніс свячення — у 35 літ Вербицький став о. Михайлом. Перша парафія в Завадові, потім Залужжя, Стрілки, а з 1856-го — Млини на Яворівщині, бідне село біля польського кордону. Тут, у хаті з глини, серед нужденних селян, він служив 14 років, часто харчуючись лише яблуком, але з посмішкою диригуючи хором.

Другий шлюб з Катериною Барон, дочкою капітана, дав надію: донька Марія померла немовлям, син Михайло став агрономом. Та й дружина пішла рано, залишивши священика з синами. Вербицький виховував їх сам, паралельно реформуючи церковну музику: відійшов від старосвітського знаменного розспіву до гармонійних хорів, натхненних Моцартом і Бетховеном.

Його “Літургія для мішаного хору” (1847, варіант для чоловіків 1865) досі лунає в храмах Західної України — перша професійна спроба поєднати східну традицію з романтизмом. А хорова школа в Перемишлі з Іваном Лаврівським стала колискою для Віктора Матюка й Порфирія Бажанського.

Гімн, що прорвав імперські мури

1863 рік. До хати в Млинах стукає Павлин Свєнціцький з віршем Павла Чубинського “Ще не вмерла України…”. Вербицький, думаючи, що це Шевченко, сідає за гітару — і за лічені дні мелодія готова. Автограф для солоспіву з супроводом зберігся в Львівській науковій бібліотеці. Перше виконання — 10 березня 1865-го в Перемишлі, соло з гітарою; хорове — невдовзі після.

Ця лірична, церковно-духовна лінія, з народними інтонаціями Карпат, ідеально лягла на слова. Гімн поширився Галичиною, попри цензуру, ставши голосом “Просвіти” й стрілецьких рухів. Офіційно — гімн УНР 1917-го, Карпатської України 1939-го, сучасної України з 1992-го. Мелодія Вербицького — не просто ноти, а серцебиття нації, що б’ється й у 2026-му на фронтах.

Творча галактика: хори, симфонії, театр

Вербицький — піонер української симфоніки: 8–11 увертюр-симфоній з фольклорними мотивами, перші оркестрові рапсодії. Театральна спадщина вражає: мелодрама “Підгіряни” (1864), оперети “В людях ангел, не жена, вдома з мужем сатана”, “Сільські пленіпотенти”, “Простачка” — суміш комедії, побуту й народних танців для коломийських і львівських сцен.

Хорові шедеври: “Мир вам, браття, всім приносим” (1848) — прототип Liedertafel, чоловічі хори a cappella (26), “Заповіт” Шевченка (1868). Церковні perли: “Ангел вопіяше”, “Іже херувими”, “Отче наш”. Загалом 143 твори, більшість — рукописи, видані лише в 20-му столітті.

Дані з uk.wikipedia.org та uinp.gov.ua. Ця таблиця лише вершина айсберга — повний каталог творів досі досліджується, з виданнями партитур 2015-го від “Букрека”. Творчість Вербицького з’єднала фольклор Лемківщини з європейським романтизмом, вплинувши на Леся Курбаса й сучасних оркестри.

Ці перлини показують людину з плоті й крові, чия гумористична вдача (“життєрадісний отець”) перемагала трагедії.

Любов, втрати й незламна воля

Дві дружини, чотири діти — і самотність священика. Перша шлюб Барбари Сенер обірвався трагічно; син Іван став опорою. Друга, Катерина Барон, народила Марію (померла) й Михайла — останнього, хто бачив батька перед смертю від раку язика 7 грудня 1870-го. У 55 літ, у тій же млинівській хаті, Вербицький відійшов, лишивши рукописи синам.

Та стійкість вражає: попри злидні, цензуру, війни, він тримався за музику як за крила. Його учні понесли естафету, а галицька інтелігенція бачила в ньому символ — священника-патріота, що протиставив імперіям українську душу.

Вербицький у серці сучасної України

Спадщина оживає: пам’ятник у Львові (2015), монета НБУ, марки Укрпошти, музичний парк у Стрілках. У 2025-му, до 210-річчя, Львівщина оголосила рік Вербицького — концерти Капели бандуристів, симфонічні увертюри в Чернівцях (2018 проєкт), диски з “Заповітом”. Під час повномасштабної війни гімн — на передовій, у TikTok-реміксах, на Олімпіадах.

Його мелодії вплітаються в сучасні фестивалі “Файне Місто”, хорові флешмоби “Просвіти”. Вербицький не просто композитор — він архітектор української ідентичності, чиї ноти пульсують у венах поколінь. А Карпати досі шепочуть його теми, нагадуючи: музика — вічна зброя духу.

Культурний контекст Галичини 19-го століття додає глибини: УГКЦ як бастіон українізму проти полонізації, хоровий рух як альтернатива опері, фольклор Лемківщини як джерело. Вербицький заклав “Перемишльську школу”, вплинувши на Кирила Стеценка й Миколу Леонтовича. Сьогодні його симфонії грають оркестри, а гімн — гімн опору, що лунає скрізь, де б’ється українське серце.

About the Author

Ярослав Стаценко

Administrator

Володимир — контент-менеджер блогу з 5-річним досвідом у створенні захопливого контенту. Експерт у digital-маркетингу, фанат технологій.

Visit Website View All Posts