Ольга Федорівна Хоружинська, що стала Франко, увійшла в історію як жінка, яка тримала домашнє вогнище для одного з найяскравіших умів України. Народжена 10 квітня 1864 року в селі Бірки на Полтавщині, вона пережила сирітство, здобула блискучу освіту й у 22 роки повінчалася з Іваном Франком у київській церкві. Їхній шлюб 1886 року народив чотирьох дітей і став символом єдності Сходу та Заходу України. Ольга не просто дружина – вона редагувала тексти Каменяра, вкладала посаг у видання, перекладала класиків і боролася з галицьким осудом, аби дати генієві спокій.
У бурхливому житті Франка, сповненому арештів, процесів і літературних битв, Ольга слугувала якорем. Вона керувала господарством у львівських злиднях, де родина 16 років тулилася по орендованих квартирах, а згодом оселилася у віллі на Софіївці. Галичани шепотілися про “росіянку”, бо Ольга говорила суржиком чи російською, але її серце билося для України. Переживши чоловіка на 25 років, вона померла 15 липня 1941-го у Львові, похована поруч із ним на Личаківському цвинтарі.
Ця жінка з козацького роду не шукала слави, але її тінь падала на сторінки “З вершин і низин”. “Вершка своєї слави Франко досяг не без допомоги своєї дружини, жінки дуже інтелігентної”, – писала сестра Ольги Антоніна. Розкриємо її історію глибше, від сирітських сліз до варення для онуків.
Сирітське дитинство: від козацької садиби до жорстоких реалій
Село Бірки, де 10 квітня 1864-го з’явилася на світ Ольга Хоружинська, пам’ятало ще козацькі часи. Батько, Федір Хоружинський, титулярний радник і член Київської громади, походив зі старовинного шляхетського роду. Мати Марія Таманова вчила доньку грати на фортепіано, але доля вдарила рано: у чотири роки Ольга втратила батька, у одинадцять – матір. Залишилася наймолодшою з семи дітей у руках суворої бабусі Агафії, генералши, що курила люльку й сікла чубуком.
Життя в Тимофіївці Сумщини було суворим: нянька пила горілку, гувернантка била без причини, мати лікувала заклинаннями. Ольга згадувала це в “Епізодах з мого життя” – машинописі, що зберігся в музеї. Та сирітство загартувало характер, перетворивши тендітну дівчинку на жінку, готову до бурь. Звідси корені її щедрості: пізніше вона переплачувала селянкам за ягоди, бо знала ціну праці.
Ці роки сформували Ольгу як мрійницю. Вона уявляла весілля з фатою й білими кіньми, спокійний дім – і здійснила частину мрії, ставши опорою Франка. Без цього дитинства не було б тієї сили, що витримала львівські холоди й плітки.
Блискуча освіта: шляхетний інститут і київські “громадівці”
У 1870-х сироту відправили до Харківського інституту шляхетних дівчат – “за рахунок царя”. Тут панували дисципліна й русифікація: французька, німецька, танці, етикет, але й Закон Божий та рукоділля. Ольга блискуче закінчила 1882-го, досконало опанувавши п’ять мов, фортепіано й любов до театру. Лихоманка мучила вісім років, але не зламала.
Київ став розквітом: Вищі жіночі курси при Колегії Галагана, викладачі – Володимир Антонович, Микола Дашкевич. Жила у сестри Антоніни, дружини громадівця Єлисея Трегубова. Тут відкрила український світ: концерти Лисенка, Олена Пчілка, Леся Українка. Ольга зачаровувалася “малоруським народом”, хоч розмовляла російською. Ці курси прирівнювалися до університету – рідкість для жінок.
Освіта зробила її рівнею Франка: вона редагувала його тексти, перекладала Анатоля Франса. Без київських “громадівців” не було б шлюбу, що поєднав Схід і Захід.
Знайомство з Франком: лист від галичанина, що змінив усе
Лютий 1885-го: Іван Франко, 29-річний галичанин з буремним минулим, приїжджає до Києва по справах часопису. Побачив Ольгу – миловидну, скромну, очитану – і серце ворухнулося. Після нещасних кохань до Ольги Рошкевич та інших він прагнув затишку. 4 вересня 1885-го пише: “Що сказали б ви, якби який-небудь галичанин, приміром я, приступив до вас з прозьбою: будьте моєю дружиною?“
Листування стримане, без пристрастей: Ольга обережна, Франко несміливий. Вона бачила в ньому авантюру, шанс побачити Європу; він – символ соборності. Квітень 1886-го: він приїжджає, і вони їдуть до Львова. Галичани шепотіли: “Узяв росіянку, міг би й багатшу”. Але Ольга вирішила: дати спокій генієві.
Це не казкове кохання, а союз розумів. Франко присвятив їй вірш “Моїй дружині” 1887-го, дякуючи за підтримку.
Шлюб у Києві та перші роки: радість і перші хмари
4 травня 1886-го (ст.ст.), Павлівська церква Колегії Галагана. Священник Симеон Трегубов вінчає пару; Франко запізнюється, переписуючи вірш. Фото в салоні Висоцького: молода Ольга в фаті, Іван у фраку навпроти. Тости за єдність України, обід, вечірній поїзд до Львова. Ольга мріяла про коней – пішли пішки, але щастя переважило.
Львів зустрів холодно: орендовані квартири, злидні. Ольга керувала домом, Франко писав. Посаг пішов на видання. Діти народжувалися поспіхом: Андрій (1887), Тарас (1889), Петро (1890), Анна (1893). Виховувала вільно, без тілесних покарань – сусіди скаржилися на “диких”.
Вілла на Софіївці 1902-го – ювілейний дарунок Франку плюс позика. Фруктовий сад, куры, коти – Ольга варила джеми з вишень і смородини, пригощала гостей. Але плітки кусали: “не галичанка”.
Ольга – соратниця Каменяра: від перекладів до “Житє і слово”
Ольга не трималася кухні: розвідка “Карпатські бойки і їх родинне життя” в “Першому вінку” (1887, перший жіночий альманах). Видавала “Житє і слово” (1894-1897) коштом посагу, редагувала “З вершин і низин”. Перекладала Анатоля Франса (“Кімейський співак”, “Король п’є”) для “Літературно-наукового вісника”. Допомагала Франку здобути докторський ступінь у Відні.
Дружба з Наталією Кобринською, поїздки Київ-Одеса для поширення книг. Анна згадувала: поклавши дітей, йшла до кабінету Франка – обговорювати плани. Ольга заприязнила його з французькою, німецькою.
Її внесок – невидимі нитки геніїв. Без неї Франко не мав би спокою для шедеврів.
Цікаві факти про дружину Івана Франка
- Вишивала гуцульські запаски й чепці, носила їх удома – символ єдності з Карпатами.
- Мріяла про піаніно з юності; син Петро подарував 1939-го, коли їй було 75.
- Срібна ложка з ініціалами “І.Ф.” і датою шлюбу – її подарунок Франку, що слугувала все життя.
- Паспорт 1922-го вказує народження 1863 у Києві – помилка, бо Бірки 1864.
- Варення для онуків: кімнати слоїками з повидлом, наливками – хобі до кінця.
- Спогади “Епізоди з мого життя” – лише перша частина збереглася, про сирітство.
- Щедра до жебраків: платила вдвічі за суниці босоногим дівчаткам.
- Пережила Франка на 25 років, вийшовши з клініки 1917-го після його смерті.
Ці перлини з музеїв оживають образ жінки, сповненої тепла й сили.
Материнство в злиднях: четверо дітей і львівські холоди
Діти Франків виросли в любові: Петро – льотчик, пластун; Тарас – мандрівник; Анна – хранителька спадщини; Андрій помер 1913-го від епілепсії, розбивши серце матері. Ольга уникала порігів, ставила на ноги як помічників батькові. Сусіди бурчали: “Невиховані”, бо без батога.
Будинок гудів: одна кімната опалювалася взимку, але повно книг, розмов. Ольга щедро годувала бідних, переплачувала ремісникам. Її варення – легенда: вишневе, смородинове, слоїки всюди.
Діти роз’їхалися: Петро й Тарас – Січові стрільці. Ольга тримала вогонь самотужки.
| Рік | Подія |
|---|---|
| 1864 | Народження в Бірках |
| 1882 | Закінчення інституту в Харкові |
| 1885 | Знайомство з Франком |
| 1886 | Шлюб у Києві |
| 1887-1893 | Народження дітей: Андрій, Тарас, Петро, Анна |
| 1894-1897 | Видання “Житє і слово” |
| 1902 | Вілла на Софіївці |
| 1913 | Смерть сина Андрія |
| 1914 | Госпіталізація |
| 1916 | Смерть Франка |
| 1941 | Смерть Ольги |
Хронологія за даними uk.wikipedia.org та uinp.gov.ua показує ритм життя, де перемоги чергувалися втратами.
Хвороба й втрати: тіні, що вкрили Софіївку
Сухоти, невроз, спадкові психрозлади братів і сестер. Смерть Андрія 1913-го – удар. Галицький осуд, злидні, ворожість від соратників як Михайло Павлик. 1914-го – Кульпарківська клініка. Вийшла 1917-го, Франко вже помер 1916-го.
Дочка Анна: “Вона жила життям тата”. Ольга боролася за могилу, спадщину. Суспільство не пробачило “чужість”, але діти поважали.
Останні роки вдови: варення, онуки й тиха гордість
На другому поверсі віллі – банки варення, наливки. Онуки Роланд, Віра згадують казки, солодощі. Петро подарував піаніно. Поїздки до Харкова до Тараса. 15 липня 1941-го серце зупинилося – похована 17-го поруч Франком.
Ольга пережила війни, репресії, залишивши листи синам – опубліковані в “Дзвін” 2009-го. Її спадщина – не тільки твори, а й сила любові, що тримала генія. У музеї на Софіївці досі пахне її джемом, ніби розмова триває.
About the Author
