Джордж Бернард Шоу, відомий просто як Бернард Шоу, народився 26 липня 1856 року в Дубліні, а помер 2 листопада 1950-го в англійському селі Айот-Сент-Лоуренс. Цей ірландський драматург ірландського походження став лауреатом Нобелівської премії з літератури 1925 року за твори, сповнені ідеалізму та гуманізму. Його п’єси, як “Пігмаліон” чи “Свята Жанна”, не просто розважали – вони розтинали вади суспільства гострим лезом сатири, змушуючи глядачів сміятися крізь сльози усвідомлення.
Шоу написав понад 60 п’єс, романи, есе та тисячі статей, перетворивши театр на арену ідей. Він критикував капіталізм, війну, лицемірство, але робив це з іскрою гумору, що робить його твори вічними. Уявіть сцену, де герої сперечаються не про кохання, а про сутність життя – ось його стиль, де діалог блищить як шабля фехтувальника.
Його “Пігмаліон” (1913) надихнув мюзикл “Моя чарівна леді”, а “Свята Жанна” (1923) досі ставиться по всьому світу, включно з українськими театрами. Шоу жив 94 роки, бачив дві світові війни, але залишався бунтарем до кінця, відмовляючись від титулів і орденів.
Дитинство в тіні Дублінської бідності
Дублін середини XIX століття – місто контрастів, де елегантні фасади приховували злидні. Тут, у родині Джорджа Карра Шоу, чиновника і невдалого купця зерном, та Люсінди Гурлі, співачки, з’явився на світ наймолодший син. Батько заливав горе алкоголем, мати ж шукала розради в музиці, часто залишаючи дітей напризволяще. Бернард, якому виповнилося лише 16, кинув школу й пішов працювати в контору землевласника – перші уроки реалізму від життя.
Самоосвіта стала його рятівником. Замість уроків він ковтав книги в Національній галереї Ірландії, слухав опери з матір’ю. Ці роки сформували бунтівника: Шоу зневажав організовану освіту, вважаючи її кайданами для розуму. Його ранні романи, як “Недосвідченість” (1879, опубліковано 1930), відкидали видавці – шість невдач поспіль загартували характер.
У 1876-му, у 20 років, Шоу кинув усе й поїхав до Лондона слідом за матір’ю. Місто обіцяло славу, але дало бідність: він залежав від маминих грошей, вештався Британським музеєм, де читав Маркса й Дарвіна. Тут зародився соціаліст, вегетаріанець (з 1881-го) і пацифіст.
Лондонські роки: від критика до фабіанця
Лондон 1880-х – вир інтелектуальних боїв. Шоу вступив до Фабіанського товариства, де з Беатріс і Сіднеєм Веббами проповідував еволюційний соціалізм: не революція, а поступове просочування ідей в еліти. Він редагував “Fabian Essays in Socialism” (1889), ставши голосом реформ.
Журналістика врятувала від голоду. Під псевдонімами “Корно ді Бассетто” та “G.B.S.” він писав рецензії на музику для “Star” (1888–1890) та театр для “Saturday Review” (1895–1898). Шоу нищив вікторіанське лицемірство: “Театр – це не солодкі казки, а дзеркало суспільства!” Його перша п’єса “Доми вдівця” (1892) шокувала публіку критикою спекуляцій нерухомістю.
Ці роки – шлюб з ірландською спадкоємицею Шарлоттою Пейн-Таунсенд (1898). Союз платонічний, але міцний: вона стала його секретарем, опорою. Романтичні листи з Еллен Террі та місіс Патрік Кемпбелл додавали перцю, але Шоу іронізував: “Кохання – це ілюзія, яку ми створюємо самі”.
Перші п’єси: “Неприємні” удари по суспільству
Шоу називав їх “Неприємними п’єсами” – цикл, що розітнув буржуазію. “Професія місіс Воррен” (1893, прем’єра 1902) викриває проституцію як продукт капіталізму: мати тримає бордель, донька обурюється, але обирає те саме. Цензура заборонила на 8 років – слава!
Потім “Приємні п’єси”: “Зброя та людина” (1894) глузує з романтики війни – солдат ховає шоколад замість патронів. “Кандіда” (1897) перевертає класичний трикутник: пастор кращий за героя. Шоу вводить “дискусію” – герої сперечаються про ідеї, а не б’ються дуелями.
Його метод – “драма ідей” під впливом Ібсена. У “Ви ніколи не знаєте” (1899) комедія переплітається з філософією: батько й доньки миряться через гумор. Ці твори йшли з провалом спочатку, але роялті згодом потекли рікою.
Вершина творчості: шедеври, що змінюють світ
1900-і – розквіт. “Людина і надлюдина” (1905) з “Дон Жуаном у пеклі” – філософська поема про “життєву силу”, що штовхає еволюцію. Жінки – інструменти прогресу, Танго – антигерой-інтелектуал.
“Пігмаліон” (1913) – міф про скульптора оживив статую, але Шоу про класи: фонетист Хіггінс “лиє” квіткарку Елізу в леді. Фінал відкритий: вона йде своєю дорогою. Екранізація 1938-го здобула Оскар за сценарій Шоу – єдиний драматург з такою честю.
“Свята Жанна” (1923) реабілітує Орлеанську діву: не фанатичка, а лідерка. Прем’єра в Нью-Йорку зібрала аншлаги, Pulitzer Prize. Шоу писав: “Вона померла за правду, як усі святі”. Ці п’єси – не мелодрами, а бої ідей, де сміх маскує біль.
| П’єса | Рік прем’єри | Головна тема |
|---|---|---|
| Доми вдівця | 1892 | Спекуляція нерухомістю |
| Зброя та людина | 1894 | Романтизація війни |
| Пігмаліон | 1913 | Класові бар’єри |
| Свята Жанна | 1923 | Віра та влада |
Джерела даних: nobelprize.org, britannica.com.
Таблиця ілюструє еволюцію: від соціальної сатири до філософії. Кожна п’єса – як лінза, фокусуюча вади епохи, з гумором, що не в’яне.
Філософія Шоу: від фабіанства до суперечностей
Шоу – фабіанець до кісток: вірив у “проникнення” соціалізму в парламент, а не в баррикади. Його “Інтелектуальний посібник жінки з соціалізму та капіталізму” (1928) розбирав економіку просто, як казку. Вегетаріанство? Економія та етика: “М’ясо – для дикунів”.
Але суперечності: пацифіст у Першу світову (“Здоровий глузд про війну”, 1914) став “зрадником”. Захоплювався Сталіним, Муссоліні, навіть Гітлером – “сильні лідери”. Критикував Голодомор, але м’яко. Евгеніка: “Слабких стерилізувати”. Сьогодні це контроверсійно, але показує складність генія.
Антирелігійний містик: Бог – “життєва сила”. Його префації до п’єс – есеї, глибші за самі драми. “Життя – це експеримент, де ми всі піддослідні”.
Нобелівська слава та визнання
1925-й: Нобелівська премія “за ідеалізм і гуманізм”. Шоу жартував: “За те, що я цього року нічого не написав”. Гроші віддав літературному фонду. Оскар 1939-го за “Пігмаліон” – Голлівуд вклонився. Відмовився від лицарства, Ордену Заслуг: “Рыцарями бувають тільки мерці”.
Його 37-томне зібрання (1930–1950) – бібліотека ідей. Під час Другої світової ховався в “Закутку Шоу”, писав “Милого короля Чарльза” (1939).
Особисте життя: кохання без пристрасті
Шарлотта – скеля в бурі. Без дітей, але з пристрастю до саду та подорожей. Романи? З коханками – листи вогнем, але шлюб холодний. У 94 впав з дерева, розбив стегно – кінець. Кремований, прах з Шарлоттою в саду.
Спадщина: від сцен до сьогодення
Шоу вплинув на Брехта, Стоппарда. В Україні Лесь Курбас ставив “Кандіду” (1918), “Учень диявола” (1922). Сьогодні: прем’єра “Жанна д’Арк” у Чернівецькому драмтеатрі (2025, реж. Андрій Малофій), “Пігмаліон” у кількох сценах. Глобально – National Theatre Live “Mrs. Warren’s Profession” (2025) з Імелдою Стонтон, Shaw Festival 2026.
“Моя чарівна леді” (фільм 1964) – 8 Оскарів. Постановки тривають: у 2026-му “Saint Joan” у Британії. Шоу живий – його сатира ріже сучасні ills.
Цікаві факти про Бернарда Шоу
- Вигадав алфавіт з 48 знаків – у заповіті просив переписати англійську!
- Вегетаріанець 69 років: “Убийство тварин – злочин проти еволюції”.
- Написав сценарій для Оскара у 82 – найстарший лауреат.
- Заперечував Шекспіра: “Бекон писав краще!” – тролінг на віки.
- Керував авто сам: ідея п’єси спала на звивистій дорозі.
Шоу не вмирає – його репліки лунають у дебатах, п’єси оживають на сценах. Геній, що змушує думати сміючись, лишає нас з питанням: а ти готовий змінити світ?
About the Author
