Ліна Василівна Костенко з’явилася на світ 19 березня 1930 року в маленькому містечку Ржищів на Київщині, де Дніпро шепотів таємниці вітру над хвилями. У вчительській родині Василя та Зінаїди Костенків панувала атмосфера книг і слів, що проростали в душі дитини, як перші весняні трави. Батько, справжній поліглот, опанував дванадцять мов самотужки, а мати вчила любити рідну землю з її болючими ранами та сяючими мріями. Ці корені визначили поетесу, чиї рядки досі пульсують серцем нації.
Дитинство Ліни Костенко переплелося з тінню репресій: батька Василя заарештували в 1936-му, і сім’я пережила страх, ніби холодний подих з сибірських таборів. Переїзд до Києва в тому ж році став порогом нового життя — школа на Трухановому острові, спалена німцями в 1943-му, навчила витривалості. Війна залишила шрами: вибухи, голод, але й перші вірші, що прорвалися на сторінки газети “Зірка” 1946-го. Ця дівчинка з рукописною збіркою, подарована Павлу Тичині, вже тоді відчувала поклик слова.
Освіта, що ковала характер
Київський педагогічний інститут дав першу вищу освіту, але справжній політ душі стався в Московському літературному інституті імені Горького, де Ліна закінчила навчання 1956-го. Там, серед бурхливих дискусій, вона познайомилася з однокурсником Єжи-Яном Пахльовським, польським поетом, який став її першим чоловіком. Студентські роки — це не лише лекції, а й перші публікації в журналі “Дніпро” під крилом Андрія Малишка, де в 16 літ її вірші засяяли, як зорі над Чорнобилем.
Освіта сформувала не лише знання, а й непохитність: Ліна читала Платона й Аристотеля в 15, мріяла про небо, змайструвавши парашут із маминої парасольки — стрибок закінчився саднами, але не сльозами. Така впертість, успадкована від бабусі, зробила її “залізною жінкою”, як шепочуться в літературних колах. Ці роки заклали фундамент для шістдесятництва — покоління, що кидало виклик системі.
Шістдесятництво: бунт слів проти кайданів
У 1960-х Ліна Костенко увійшла в Клуб творчої молоді, де поруч з Іваном Драчем, Миколою Вінграновським та Аллою Горською народжувався дисидентський дух. Перші збірки — “Проміння землі” (1957), “Вітрила” (1958), “Мандрівки серця” (1961) — несли свіжість, але й “формалізм”, як гримівка цензури. 1963-го зняли з друку “Зоряний інтеграл”, заборонили “Княжу гору”. Ліна підписувала листи протесту: 1965-го проти арештів, 1968-го — “лист 139” Брежнєву, захищала Василя Чорновола.
Овація в Спілці письменників 1966-го за захист дисидентів — момент, коли її голос став громом. Включена в “чорні списки” ЦК КПУ 1973-го, вона не скорилася: “Я повертаюсь. Я вже не буду стояти осторонь”, — написала пізніше. Цей період — не поразка, а ковка характеру, де слово стало зброєю сильнішою за кулі.
Шістнадцять років мовчання: ціна свободи
Від 1961-го до 1977-го — шістнадцять років без офіційних видань. Ліна Костенко не мовчала в душі: писала, перекладала, але цензура душила. Голодування на знак протесту, візити до зони відчуження після Чорнобиля — двадцять років вона черпала натхнення з руїн, рятуючи душу віршами про радіацію й відродження. Ця пауза народила шедеври: “Над берегами вічної ріки” (1977) прорвала блокаду, як весняний потоп.
Не член Спілки письменників СРСР, перша жінка-шістдесятниця без компромісів, вона вчила: поет не торгує словом. Ця епоха — метафора України: пригніченої, але незнищеної, де мовчання гучніше промов.
Тріумфальне повернення: ключові твори, що змінюють світ
Роман у віршах “Маруся Чурай” (1979) — вибух: Шевченківська премія 1987-го за нього та “Неповторність”. Тут XVII століття оживає болем кохання, зради, піснею, що рве серце. Маруся, сліпа бандуристка, — дзеркало Ліни: жінка в чоловічому світі літератури. “Скіфська одіссея”, “Сад нетанучих скульптур” (1987) малюють космос душі, де скіфи — символ предків.
Роман “Записки українського самашедшого”: сатира на сучасність
2010-го — бестселер “Записки українського самашедшого”, лідер продажів 2011-го. Самашедший — alter ego нації: абсурд корупції, глобалізації, де герой біжить від світу, що з’їдає себе. Презентації в Києві, Рівному, Харкові перервали провокації — скасування туру 2011-го через інсинуації. “Річка Геракліта” (2011), “Триста поезій” (2012) — перлини, де час тече, як вода, несучи біль і красу.
Її поезія — не елітарна, а жива: перекладена десятками мов, в шкільних програмах, саундтреках. Натхнення для рок-гуртів, TikTok-роликах 2026-го — Ліна жива в серцях молоді.
Особисте життя: кохання крізь бурі
Перший шлюб з Єжи-Яном Пахльовським — короткий, але плідний: дочка Оксана Пахльовська (1956), нині професор Римського університету “Ла Сап’єнца”, культуролог, що несе спадщину. Другий — з Василем Цвіркуновим, керівником кіностудії Довженка, тривав чверть століття; син Василь-молодший (1969), програміст у Каліфорнії. Були романи, як з Аркадієм Добровольським — сценарій “Перевірте ваші годинники” (1963), екранізований без її авторства.
Ліна уникала софітів, телебачення: улюблений “Реквієм” Верді, подорожі світом, але домівка — святиня. Діти — гордість: Оксана пише про маму як генеалогічне древо літераторок.
Нагороди та визнання: таблиця досягнень
Ліна Костенко — лауреат десятків премій, але відмовилася від Героя України 2005-го: “Політичної біжутерії не ношу!”. Ось ключові нагороди в таблиці для наочності.
| Рік | Нагорода | За що |
|---|---|---|
| 1987 | Шевченківська премія | “Маруся Чурай”, “Неповторність” |
| 1989 | Премія Антоновичів | “Сад нетанучих скульптур” |
| 2000 | Орден Ярослава Мудрого V ст. | Внесок у літературу |
| 2022 | Орден Почесного легіону (Франція) | Культурний внесок |
| 2024 | Почесний громадянин Києва | Довічна честь |
Дані з uk.wikipedia.org. Ця таблиця показує еволюцію: від радянських заборон до світового визнання. Планета №290127 “Лінакостенко” (2015) — космічний поклон.
Цікаві факти про Ліну Костенко
- Мріяла стати льотчицею — стрибнула з парашута-парасолькою, забилася, але встала гордо.
- Батько репресований, легенда: вказав на колиску з немовлям Ліною як на “найстрашнішу зброю”.
- Підписала лист за Сенцова 2018-го — голос проти тортур.
- Збирала 4 млн грн на ЗСУ напередодні 95-річчя (2025, bigkyiv.com.ua).
- Номінована на Нобеля 1967-го з Тичиною та Драчем — перша жінка в списку.
- У зоні Чорнобиля писала: “Виколупую з-під льоду свій народ”.
Ці перлини роблять її не іконою, а живою людиною з вогнем у серці.
Вплив на культуру: від шкільних парт до TikTok
Лінина поезія — стовп української ідентичності: “Настав наш День Гніву” (2011) надихнуло Майдан, вірші в гімнах бійців. Почесний доктор Львівського, Чернівецького університетів, професор Києво-Могилянки — вона формує покоління. У 2026-му її рядки в мемах, піснях, де молодь бачить не музейний експонат, а голос проти фейків і агресії.
Гуманітарна аура нації, як у її лекції 1999-го, лишається актуальною: мова — щит, поезія — меч. Ліна Костенко, 96-річна легенда, шепоче: творити, любити, не здаватися. Її спадщина — ріка, що несе нас уперед.