Григорій Квітка-Основ’яненко: піонер української прози

Слобода Основа біля Харкова, 1778 рік. У скромному дворянському маєтку на березі Лопані народжується хлопчик, чиє ім’я згодом прогриміє як батько нової української літератури. Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко, псевдонім Грицько Основ’яненко від назви родинної слободи, стає першим, хто довів: українська мова здатна на повноцінну художню прозу. Його повісті й комедії оживили селянські долі, висміяли вади старшини, започаткували соціально-побутову драму на сцені. Цей чоловік не просто писав — він переконував світ у силі народного слова.

Уявіть тихий вечір у родині Квіток: мати Марія Василівна, уроджена Шидловська, співає колискові, батько Федір Іванович, відставний прапорщик з козацькою старшинською кров’ю, розповідає легенди про предків. Дитинство Григорія — це коктейль з фольклору, домашнього театру та релігійного виховання. Родина славилася простотою: тут ставили інтермедії за Мольєром, читали Сковороду, а юний Грицько вже виконував головні ролі, граючи на флейті й піаніно. Така атмосфера загартувала його смак до справжнього, народного.

Його твори, від бурлескної “Конотопської відьми” до сентиментальної “Марусі”, розкривають душу українського села з теплотою друга, що знає всі його куточки. Квітка не вигадував — він списував з натури, як сам любив повторювати, перетворюючи побут на мистецтво. А Харків тих часів, де він творив, став його сценою: від директора театру до голови кримінального суду.

Дитинство в Основі: коріння козацького генія

Слобода Основа, нині квартал Харкова, колись гуділа від родинних легенд. Предки Квіток — з козацької старшини Слобожанщини, дід служив полковником Ізюмського полку. Григорій, другий син, увібрав це все з молоком матері. Домашня освіта доповнилася Курязькою монастирською школою, де поряд з релігією вчили грамоти й етикеті. Родина жила просто: без розкоші, зате з книгами Ломоносова, Жуковського та уривками “Енеїди” Котляревського.

Ви не повірите, але в п’ять років Григорій тимчасово осліп — годувальниця випадково зашкодила очам. Зір повернувся в церкві, що родина сприйняла як диво. Ця історія, переказана в біографіях, додала йому віри в Providence. А вечори? Самодіяльний театр: Грицько — актор, режисер, музикант. Тут зародився його талант спостерігача — за людьми, звичаями, сміхом.

Такий фундамент пояснює, чому його герої — живі, як сусіди. Квітка вчився не в академіях, а в житті, де фольклор переплітався з байками Гулака-Артемовського. Це зробило його прозу пісенною, близькою до народу.

Шлях від солдата до монаха: пошуки покликання

У 15 років батько записує сина в лейб-гвардію вахмістром — типовий шлях дворянина. Григорій служить ротмістром у Сіверському карабінерному та Харківському кірасирському полках до 1797-го. Військовий мундир не привабив: відставка, а потім послушництво в Курязькому монастирі 1804–1805. Десять місяців чернечого життя розчарували — пияцтво ченців, доноси, гендлярство. “Не для мене”, — подумав він і повернувся до світу.

1806-й: комісар у народному ополченні проти Наполеона. Харків стає домом. Закоханість у багату шляхтянку, знехтувана матір’ю, підштовхнула до роздумів, але Грицько обрав дію. Тут, у вихорі подій, визріває його просвітницька ідея: освіта вилікує вади суспільства.

Ці роки — перехід: від шаблі до пера, від мундира до суддівської мантії. Квітка бачив кріпацтво зблизька, сміх селян і сльози сиріт, що пізніше оживе в творах.

Громадський діяч Харкова: театр, школа, бібліотека

1812 рік — переломний. Григорій засновує професійний театр у Харкові, стає першим директором. Збирає трупу, ставить водевілі, інтермедії. Поряд — Благодійне товариство для сиріт та удів, Інститут шляхетних дівчат — перша жіноча школа на Слобожанщині. Він керує, докладає власні гроші, бореться з байдужістю.

1816–1817: видавець журналу “Український Вісник” з Р. Гонорським. 1817–1828: чотиричі предводитель дворян Харківського повіту. З 1832-го — совісний суддя, 1840-го — голова палати кримінального суду. Боровся з хабарництвом, казнокрадством, захищав селян. Член Товариства наук при університеті, організатор публічної бібліотеки (1832–1838).

Харків тих часів — центр українського відродження. Квітка — його серце: від сцени до суду, де його слово мало вагу. Він доводив: культура — ключ до змін.

Перші літературні кроки: від віршів до прозових збірок

До 1830-х писав російською — вірші, фейлетони. Але українська кликала. 1832: повість “Маруся” — перша в збірці “Малоросійських повістей, розказаних Грицьком Основ’яненком” (1834). Друга збірка — 1837. Близько 80 творів: проза, драма, публіцистика.

Стиль? “Списувати з натури”: спостерігав, запам’ятовував, домислював. Вплив: Котляревський, Сковорода, Гоголь, Пушкін. Просвітництво: неуцтво — корінь зол. Народ — обдарований, якщо навчити.

Його публіцистика — “Супліка до пана іздателя” (1833) — обороняла українську мову. За даними ukrlib.com.ua, це розв’язало кризу: українська — для серйозного, не лише комічного.

Бурлеск і сатира: “Конотопська відьма” та інші перлини

Бурлескно-реалістичні твори — вибух сміху над виродженням старшини. “Конотопська відьма” (1833): сотник Забрьоха, писар Пістряка, Халявський — карикатури на козацьку еліту, що деградувала в експлуататорів. Фабула: чаклунство, війна з москалями, абсурд. Квітка сатиризує несправедливий устрій, де посада — не за здібностями.

“Салдацький патрет” (1833): солдат малює портрет красуні наїжаччям. Гумор через деталі: “Він узяв ножиці, ножа і почав стругати”. “Пархімове снідання”, “Підбрехач” — вади брехні, жадоби. Ці новели — мостиком від фольклору до реалізму, з народною пісенністю.

Перед таблицею ключових бурлескних творів: ось як Квітка структурував сатиру.

Джерело: uk.wikipedia.org. Ці твори сміються, але навчають: вади — від незнання.

Сентиментальні повісті: “Маруся” як гімн чистому коханню

“Маруся” (1832, друк 1834) — перша українська повість, шедевр сентиментально-реалістичного напряму. Наум Дрот з дружиною Настею — побожні селяни. Дочка Маруся — ідеал: роботяща, скромна, чутлива. Кохає сироту Василя. Батько обіцяє за багатого, але Маруся стоїть на своєму. Трагедія: рекрутчина розлучає, обоє вмирають у монастирі.

Квітка перебільшує почуття для розчулення: “Дівчачу натуру трудно розгадати, бо вони часто буцімто і не люблять…”. Фольклор: балади, пісні (“Ой не ходи, Грицю…”). Реалізм: побут, звичаї. Це гімн моральним якостям народу.

Подібні: “Щира любов” (1839), “Сердешна Оксана” (1841), “Козир-дівка” (1838). Героїні — сильні духом, мужі — чесні. Вплив на Шевченка, Вовк.

Комедії для сцени: Шельменко і сватання Гончарівки

Драматургія — скарб. Трилогія про Шельменка: “Шельменко-волостний писар” (1831), “Шельменко-денщик” (1835/1840), “Дворянські вибори” (1830). Шельменко — хитрий селянин, що маніпулює панами заради справедливості. Гумор у діалозі, побуті.

“Сватання на Гончарівці” (1835): міщанин Улита хоче видати дочку Устина за багатого, але кохання Пересадки перемагає. Обряд сватання — жива картина: “Гетьте геть, не лізьте сюди!”. Сатира на жадобу, тріумф щирості.

Ці п’єси — візитівка українського театру. Ставляться досі, екранізовано десятки разів.

Стиль і значення: місток до реалізму

Квітка — синтез: сентименталізм (чутливість) + реалізм (списування з натури) + бурлеск (гумор). Мова — жива, з діалектами, піснями, приказками. Показав: українська — для високого. Вплинув на Гоголя (сатира), Шевченка (народ), Карпенка-Карого (комедії).

Просвітництво: освіта народу вилікує. Твори — моральні уроки в гуморі. За даними uk.wikipedia.org, він — зачинатель прози й побутової комедії.

Спадщина в сучасності: від сцени до екрану

Комедії грають у театрах: “Сватання…” — класика. Екранізації: “Шельменко-денщик” (1957, 1971), “Сватання…” (1954, 2014). Повісті в шкільних програмах. У Харкові — музей у палаці Квіток, пам’ятники. 2026-й: нові проєкти, як хорор за “Відьмою”.

Квітка вчить і досі: смійтеся з вад, любіть щиро, навчайтеся. Його слово — вічно молоде, як пісня над Лопанню.

About the Author

Ярослав Стаценко

Administrator

Володимир — контент-менеджер блогу з 5-річним досвідом у створенні захопливого контенту. Експерт у digital-маркетингу, фанат технологій.

Visit Website View All Posts