Іван Карпенко-Карий: геній психологічної драми

Степовий вітер Херсонщини ніби передчував народження зірки, коли 29 вересня 1845 року в скромній родині управителя поміщицького маєтку Арсенівки з’явився Іван Карпович Тобілевич. Цей чоловік, відомий під псевдонімом Іван Карпенко-Карий, став одним з корифеїв українського театру, створивши 18 блискучих п’єс, що розкривають душі героїв з хірургічною точністю. Його комедії сміються над жадібністю й марнославством, а трагедії рвуть серце болем за зраджені ідеали – від “Мартина Борулі” до “Хазяїна”. Карпенко-Карий не просто писав п’єси; він оживив українську драму, зробивши її дзеркалом суспільства, де селянин мріє про шляхетство, а хазяїн губить душу заради золота.

Його твори досі ставлять на сценах Кропивницького й Києва, екранізують – згадаймо “Хазяїна 2” 2024 року, – а музей на хуторі Надія кличе тисячі шанувальників. Цей драматург поєднав сатиру Гоголя з психологізмом Шекспіра, подарувавши українцям театр, близький до життя, сповнений гумору й трагізму. Родина Тобілевичів – брати Панас Саксаганський та Микола Садовський – разом оживили мрію про професійний український театр.

Але шлях до слави виявився тернистим: від чиновницької канцелярії до заслання, де народилися перші шедеври. Карпенко-Карий довів, що справжній талант проростає крізь кайдани цензури й переслідувань.

Дитинство серед степів: коріння генія в родині Тобілевичів

Уявіть хату в Арсенівці, де запах свіжого хліба змішується з розмовами про панщину й мрії про волю. Тут, у родині дрібного шляхтича Карпа Адамовича Тобілевича гербу Тривдар, 17 (29) вересня 1845 року народився Іван – четвертий з семи дітей. Батько, розумний управитель маєтку Золотницьких, викупив матір Євдокію з кріпацтва, навчив дітей любити книги й справедливість. Саме Карпо передав сину любов до спостережень за людською природою, що згодом ожила в п’єсах.

Родина Тобілевичів – це династія талантів. Старший брат Ілля (Панас Саксаганський) став актором-трагедійником, Микола (Садовський) – коміком, сестра Марія – оперною співачкою й актрисою. Разом вони утворили “театр корифеїв”, де Іван сяяв як драматург і режисер. Дитинство минало в Малій Висці, де Іван з 12 років писав перші вірші й грав у аматорських виставах. Бобринецьке повітове училище він закінчив “відмінно” 1859-го, але замість університету пішов служити писарчуком – доля чиновника чекала.

Ці степові роки загартували характер. Іван вчився читати людей, як відкриті книги, помічаючи лицемірство панів і простоту селян. Талант Карпенка-Карого проріс саме тут, у пилюці шляхетних мрій і кріпацьких сліз.

Чиновник з душею бунтаря: перші кроки до театру

З 1859-го Іван Тобілевич крокує канцелярськими сходами: писар у Малій Висці, канцелярист у Бобринці, столоначальник поліції в Єлисаветграді з 1865-го. Йому дали прізвисько “дивний поліцейський” – не брав хабарів, не лаявся російською, відмовлявся від москальської лайки. Та душа тягнула до сцени: з 1860-х він грає в аматорських трупах, друкує статті під псевдонімом Гнат Карий.

1870 рік приніс кохання – шлюб з Надією Тарковською, тіткою поета Арсенія Тарковського. Посагом став хутір, де згодом оселиться родина. Семеро дітей народилися в шлюбі, але доля забрала Надію 1881-го, а дочку Галину – 1882-го. Ці втрати відлунюють у п’єсах про сімейне горе. У 1883-му друга дружина – Софія Дітковська, хористка Старицького, яка стала його музою на сцені.

Революційні ідеї Опанаса Михалевича втягнули Івана в гурток. Донес у 1883-му коштував посади, а 1884-го – заслання. Але театр кликав: він уже писав перші драми.

Заслання в Новочеркаську: вогонь, що кує шедеври

Новочеркаськ 1884–1887 років – не в’язниця, а кузня душі. Іван працює ковалем, відкриває палітурню, читає класиків. Тут народжуються перші п’єси: “Бурлака” (1883, “Чабан”), “Безталанна”, “Бондарівна”, “Розумний і дурень”, “Наймичка”. 1886-го в Херсоні виходить “Збірник драматичних творів” з “Мартином Борулею” – початок слави.

Повернення 1887-го – на хутір Надія, названий на честь першої дружини. Зняття нагляду 1888-го відкриває двері до трупи Миколи Садовського, а згодом – Панаса Саксаганського. Карпенко-Карий грає, режисирує, пише. Ви не повірите, але цей “поліцейський” став серцем українського театру!

Театр корифеїв: братство, що змінило сцену

1890-ті – розквіт. З Марком Кропивницьким, Саксаганським, Садовським вони створюють професійні трупи. Карпенко-Карий – автор, актор комічних ролей, режисер. 1897-го його записка про цензуру українського театру (виголошена Саксаганським у Москві) стає маніфестом. 1900–1904 – власна трупа, де ставлять “Хазяїна”, “Суєту”, “Житейське море”.

Його естетична програма сповнена вогню: театр має бичувати пороки сатирою, будити совість. Сцена – храм, де фарс ганять, як крамарів. Ці слова з 1903-го досі надихають режисирів.

Комедії, що сміються крізь сльози: сатира на вади

Карпенко-Карий оживив комедію як зброю. У “Мартині Борулів” (1886) селянин мріє про дворянство, краде землю – трагікомедія марнославства. Герой гине від радості, бо син став “паном”. Ця п’єса – дзеркало малоросійських комплексів.

“Сто тисяч” (1889) – гротеск жадоби. Фертик збирав гроші, як скарб, та збожеволів. Монолог про землю рве серце: “Земля! Земля! Хто її має, той цар!”. П’єса ставилася в Європі, Канаді.

• Переваги комедій: Жива мова, типові характери, соціальна гострота.
• Вплив: Подолали етнографізм, ввели психологізм.
• Сучасність: Постановки в Кропивницькому театрі імені Котляревського щороку збирають аншлаги.

Після цих шедеврів сцена заграла новими фарбами – реальними людьми, а не масками.

Трагедії глибини: від “Сави Чалого” до “Житейського моря”

Тут драматург сягає вершин. “Сава Чалий” (1899) – історична трагедія про гайдамаків. Сава зраджує заради посагу, губить родину – поезія й біль у кожному слові. Франко називав її вершиною.

“Хазяїн” (1900) – Пузир губить душу накопиченням. “Суєта” (1903) – марнота життя. Кульмінація – “Житейське море” (1904), де моряки тонуть у бурі, як люди в пристрастях. Ці твори – психологічні драми, де душа оголена.

Таблиця базується на даних з uk.wikipedia.org. Ці п’єси екранізували з 1950-х: “Сто тисяч” (1958), “Хазяїн” (1979), свіжий “Хазяїн 2” нагадує про актуальність.

Кохання й втрати: хутір Надія як символ

Дві дружини, родинні трагедії – життя Карпенка-Карого сповнене драми. Надія народила Назарa, Юрія, Ірину – вижили троє з семи. Софія супроводжувала в засланні, грала з ним. Хутір Надія став оселею, музеєм-заповідником з 1920-х, де похований драматург. Сьогодні там виставки, як “Життєвими стежками корифея” у 2025-му.

Спадщина, що живе: музеї, сцени, серця

З 1906-го хвороба печінки змусила покинути сцену. У Берліні 15 вересня 1907-го геній пішов – рак печінки. Та твори живуть: Кропивницький музей І.К. Карпенка-Карого (відкритий 1995-го) приймає відвідувачів, театр його імені ставить п’єси. Іван Франко писав: “Великий драматург, якому рівного не має наша література”. Сьогодні – постановки під час війни, екранізації, ювілеї 180-річчя 2025-го. Карпенко-Карий – вічний, бо торкається душі кожного.

Його п’єси шепочуть нам про вічні вади – жадібність, марнославство, зраду. Відвідайте хутір Надія чи театр у Кропивницькому: Карпенко-Карий чекає, щоб розворушити вашу душу. А сцена кличе новими інтерпретаціями – бо генії не вмирають.

About the Author

Ярослав Стаценко

Administrator

Володимир — контент-менеджер блогу з 5-річним досвідом у створенні захопливого контенту. Експерт у digital-маркетингу, фанат технологій.

Visit Website View All Posts