Іван Карпенко-Карий: творець душеруху на українській сцені

Сцена оживає під гучними оплесками: селянин у вишиванці, з гаманцем за пазухою, мріє про панську славу, а глядачі в залі регочуть крізь сльози. Це “Мартин Боруля” – перлина драматургії Івана Карпенка-Карого, псевдоніма Івана Тобілевича, який 29 вересня 1845 року побачив світ у глухому селі Арсенівка на Кіровоградщині. Як драматург, актор і режисер, він заклав підвалини сучасного українського театру, зобразивши буржуазію з такою гостротою, що його п’єси досі б’ють у саме серце. Разом із братами – корифеями – Тобілевич створив професійну сцену, де українська мова звучала гордо, попри царські заборони.

Його комедії “Сто тисяч” і “Хазяїн” розкривають жадібність нуворишів, трагедії на кшталт “Сава Чалий” воскрешають гайдамацьку славу, а “Безталанна” рве душу жіночою долею. За життя Карпенко-Карий видав 18 п’єс, які стали еталоном реалістичної драми, вплинувши на покоління. Сьогодні, у 2026 році, його твори грають від київських театрів до радіоефірів, нагадуючи: театр – це храм, де народжується правда.

Арсенівка, маленьке село під Бобринцем у Херсонській губернії, колись гуділа від дитячих ігор сина управителя маєтку. Батько Карпо Адамович Тобілевич, нащадок шляхти, викупив дружину-кріпачку і виховував чотирьох дітей у любові до книги. Іван, старший син, з дитинства ковтав Шевченка, Гоголя, мріючи про сцену, де слова оживають чарами. У 1859-му, у 14 років, він вступив до Бобринецького повітового училища, але через брак коштів мусив покинути стіни й іти в писарі. Ці ранні роки загартували характер: від канцелярського столу до столоначальника в Одесі, де юнак уперше скуштував театрального повітря.

Від чиновницької рутини до вогню революції та заслання

Служба в управлінні державних маєтків тримала Івана в шорах: папери, бюрократи, сірі дні. Та серце тягнуло до брата Панаса, який уже ступав сценою під псевдонімом Саксаганський. У 1870-х Тобілевич таємно репетирує в аматорських виставах, грає комічні ролі, вчиться режисурі. Раптом – кохання: Надія Тарковська, дочка священика, стає дружиною. Семеро дітей народжуються в їхній оселі, але доля б’є нищівно – Надія вмирає 1881-го від чахотки, а дочка Ксенія йде слідом 1882-го. Ці втрати ламали, але й народжували силу.

1883 рік – перелом. Під псевдонімом Гнат Карий виходить оповідання “Новобранець”, а згодом – драма “Бондарівна”. Псевдонім Карпенко-Карий народжується з любові: “Карпенко” – від батькового імені Карпо, “Карий” – від гайдамаки Гната з шевченківського “Назаря Стодолі”. Згідно з uk.wikipedia.org, цей вибір символізував шану родині та Кобзареві. Та радість затьмарює арешт: Іван допомагає революціонерам-народовольцям, друкує заборонені видання. Три місяці у в’язниці, заслання до Новочеркаська на Кавказ. Там, у палітурній майстерні, він пише “Чабана” і “Бурлаку” – перші шедеври в неволі.

Повернення 1887-го відкриває театральні двері. Приєднується до трупи братів у Єлисаветграді (нині Кропивницький), де Марко Кропивницький вітає “нового корифея”. Іван не просто грає – реформує: вводить професійні контракти, освітлює акторів, ставить побутові драми. 1897-го видає нотатки “Мої думки та заметки”, де проголошує: сцена мусить учити моралі й правді. Другий шлюб із Софією Дітковською, актрисою, дарує дочку Марію. Своя трупа 1900–1904 років гримить успіхами, та рак печінки підкрадається непомітно.

Сімейний затишок Тобілевичів: кузня талантів

Брати й сестра – не просто родина, а театральна династія. Панас Саксаганський – майстер характерів, Микола Садовський – ліричний герой, Марія Садовська-Барілотті – перша леді сцени. Разом вони обходять царський Валуєвський циркуляр, ставлячи п’єси “про малоросів”. Іван, як старший, тримає строгу руку: репетиції до ночі, етика понад усе. У хаті на хуторі Надія, купленому 1871-го, лунали читки – там народжувався український театр.

Діти Івана успадкували талант: син Василь став актором, Марія – режисеркою. Софія підтримувала в біді, подорожувала з трупою. Ця опора робила Карпенка-Карого непереможним: попри заборони, трупа гастролює Полтавщиною, Київщиною, збираючи аншлаги. Родина – як метафора його драм: любов і конфлікти переплітаються, народжуючи велич.

Шедеври, що сміються й плачуть: розбір драматургії

Карпенко-Карий – король комедії, але з трагічним підтекстом. Його п’єси – дзеркало суспільства: селяни мріють про шляхту, хазяї нищать заради злота. Перша – “Бондарівна” (1884) – про жіночу долю в наймах. “Наймичка” (1885) перегукується з Шевченком, показуючи жертву заради чужих.

Комедійний цикл розпочинає “Розумний і дурень” (1885): глитая чумак глузує з паничів. “Мартин Боруля” (1886) – вершина: селянин краде герб, аби стати “шляхтичем”, та правда розбиває мрії. Глядачі сміються, та слези котяться – сатира на соціальний хаос. Ця п’єса, за аналізом з knutkt.edu.ua, вплинула на Мольєра й Гоголя в українському ключі.

Вершина жадібності – “Сто тисяч” (1889): Герасим Калитка скуповує землю, та божевілля карає. “Хазяїн” (1900) йде далі: Терентій Пузир будує завод, нищить родину заради мільйонів. Тут гротеск межує з трагедією – прототипи з життя, як цукровий магнат Терещенко.

Історичні драми: “Сава Чалий” (1899) про гайдамаків 1734-го, де лідер обирає смерть за волю. “Паливода XVIII століття” – експеримент із “театром у театрі”, бароко в новому диханні. Пізні твори – “Суєта” (1903), “Житейське море” (1904) – філософські, про марноту життя акторів і хазяїв.

Щоб розібратися в спадщині, ось таблиця ключових творів:

Таблиця базується на даних з uk.wikipedia.org та ukrlib.com.ua. Повний список налічує 20+ п’єс, кожна – урок психології й моралі. Після таблиці варто додати: ці твори не просто грають – вони діагностують суспільство, від царських часів до наших олігархів.

Спадщина, що пульсує: від хутора Надія до сцен 2026-го

15 квітня 1907-го, у Берліні, де шукав зцілення, Іван Карпенко-Карий відійшов у вічність. Похований у Кропивницькому, де нині Літературно-меморіальний музей у його будинку зберігає 16 тисяч артефактів. Хутір Надія – заповідник з садибою, ставком, дубовою гай, де він писав “Хазяїна”. Київський університет театру носить його ім’я, монета 2 гривні 2015-го увічнює портрет.

Сьогодні постановки не вщухают. У 2025-му Радіо Культура прем’єрувало “Житейське море” та “Сава Чалий”, Театр Франка грає “Безталанну”. На Подолі “Хазяїн” анонсований на січень 2026-го – свіжий погляд на пузирів нашого часу. Екранізації: від радянських 1950-х до “Хазяїн 2” (2024). Франко називав його “батьком новітньої української драми” – і це правда, бо Карпенко-Карий навчив нас сміятися над вадами, аби стати кращими.

Театр Карпенка-Карого – як ріка, що несе правду крізь віки: від гайдамаків до сучасних хазяїв. Його слово кличе на сцену, де сміх лікує, а сльози очищують. Квиток на “Мартина Боруля” – і ви відчуєте той самий трепет, що й 140 років тому.

About the Author

Ярослав Стаценко

Administrator

Володимир — контент-менеджер блогу з 5-річним досвідом у створенні захопливого контенту. Експерт у digital-маркетингу, фанат технологій.

Visit Website View All Posts