Катерина Грушевська: зірка фольклору в полум’ї епохи

У серпні 1927 року у Києві вийшов том, що назавжди змінив вивчення української епічної спадщини. Катерина Грушевська, молода етнографиня з чутливим серцем до народної душі, зібрала 13 текстів дум із 117 варіантами — перша ластівка грандіозного корпусу, який мав охопити весь відомий фольклорний скарб. Донька Михайла Грушевського, вона не просто наслідувала батька, а творила власний шлях у лабіринтах первісної культури та соціології. Її життя — це вир революцій, еміграцій і репресій, де науковий запал зіткнувся з жорстокою реальністю радянських таборів. Померла 30 березня 1943-го в Темлазі, але її думи досі співають у сучасних дослідженнях.

Катруся, як лагідно кликали її близькі, народилася 21 червня 1900-го у Львові в родині, де історія дихала щодня. Батько, видатний академік, і мати, Марія-Іванна Вояківська, педагог і просвітянка, оточили дочку аурою інтелігенції: Франко заглядав на чай, Труш малював її портрет. Хвороблива від народження — легеневі недуги мучили з дитинства, — вона вчилася вдома, опановуючи французьку з Аріадною Драгомановою, польську, англійську, навіть норвезьку. Ці мови стали ключем до перекладів Ібсена та африканських казок.

Її спадщина — не сухі томи, а жива нитка до коріння української ідентичності. У часи українізації 1920-х вона очолювала Кабінет примітивної культури при ВУАН, редагувала журнал “Первісне громадянство”, фіксувала сни селян для Королівського антропологічного інституту. Репресії обірвали все: арешт 1938-го, вирок на 8 років, смерть у 42. Та думи Катерини оживають у працях етнологів 2025-го.

Львівське дитинство: коли казки ставали реальністю

Софіївка у Львові — це не просто адреса на Рутковича, 12. Тут, у віллі з садом троянд і горіховим тортом по неділях, Катруся вперше почула шепіт фольклору. Батьківські гості — Коцюбинський, Крушельницька — розповідали про карпатських гуцулів, а мати, засновниця “Української захоронки”, вчила любити народну творчість. Портрет від Івана Труша, де маленька дівчинка в капелюшку дивиться мудро понад віком, досі чарує — це обличчя майбутньої зірки етнографії.

Здоров’я грало жорстоку гру: сухоти змусили охрестити немовля в церкві святих Петра і Павла без хресних. Домашня освіта розкрила таланти — малювання, кошки як незмінні супутниці, подорожі до Криворівні, де гуцульські мелодії впліталися в сни. Родина жила в ритмі національного відродження: батько писав “Історію України-Руси”, Катруся жадібно ковтала книги. Цей період — золота пора, де дитяча уява злучалася з науковим чуттям, готуючи ґрунт для фольклорних експедицій.

Та Перша світова війна увірвалася бурею. 1914-го родина втекла до Відня, потім Києва — вихор революцій розкидав їх по імперіях.

Еміграційні мандри: від Відня до Женеви

1914–1924 роки — це карта поневірянь: Відень, Київ, Симбірськ (заслання батька), Казань, Москва, назад до Європи. У Києві Катруся вступила до університету на правничий і природничий факультети, де 1918-го дебютувала статтею в “Літературно-науковому віснику” під псевдонімом “Професорівна”. Член “Просвіти”, вона відчувала пульс нації.

З батьком у Відні заснувала Український соціологічний інститут (УСІ). Як секретарка, Катруся відвідувала Женевський університет, слухаючи римське право, і випустила першу монографію — “Примітивні оповідання, казки та байки Африки та Америки” (1923). Це не просто переклади: аналіз міфологічних мотивів, де первісне мислення пояснює сучасні забобони. Збірник “З примітивної культури” (1924) з передмовою батька закріпив статус.

• 1919–1924: секретар УСІ, подорожі Прагою, Парижем, Берліном — Європа стала лабораторією.
• Вона відмовилася від Детройту, обравши Київ — “тут моя душа”.
• Етнографічні анкети: фіксація снів, магії, пережитків первісного в селянських віруваннях.

Повернення 1924-го під радянським “запрошенням” відкрило двері ВУАН. Але тінь репресій уже маячила.

Науковий розквіт: первісна культура в серці Києва

Київ 1920-х — ефір українізації. Катруся очолила Кабінет примітивної культури при ВУАН, стала вченим секретарем Культурно-історичної комісії. Редакторка журналу “Первісне громадянство та його пережитки на Україні” (1926–1930), вона випустила чотири томи — перші етнографічні щорічники. Статті про старцівство, магію, сонники розкривають соціальну преісторію: як первісні колективні уявлення живуть у фольклорі.

Експедиції по селах: записи кобзарів, гуцулів. Співпраця з британським Королівським антропологічним інститутом — анкети про сни дали унікальні дані. Дійсний член НТШ (1927) — визнання елітне. Її підхід: етносоціологія, де фольклор — ключ до колективної пам’яті.

1. Методологія: систематизація варіантів, історизм дум.
2. Порівняння з африканськими міфами — первісне мислення універсальне.
3. Критика попередників: повнота понад фрагментами.

Цей період — апогей: наука як порятунок національного духу в радянській кайданах.

Корпус дум: серце її спадщини

Велике діло — “Українські народні думи”. Том 1 (1927): думи про Самійла Кішку, Морозенка, бій на Дубенському шляху — 13 текстів, 117 варіантів, вступ “Збирання і видання дум”. Том 2 (1931): 20 дум, 176 варіантів, як “Олексій Попович” чи “Бондарівна”. План на 6 томів обірвав терор — вилучено з бібліотек.

Аналіз: думи — не просто епос, а соціальний документ козацької доби. Варіації показують еволюцію: від історичних подій до міфологізації. “Думи — дзеркало народної душі, де герой вмирає, але дух живе” — її слова з передмови. Сучасні етнологи (дослідження 2025-го) цитують: повнота корпусу неперевершена.

Джерела даних: uk.wikipedia.org, irbis-nbuv.gov.ua.

Цей корпус — місток до сучасності: перевидання 2004-го, аналізи в “Родоводі”. Без Катерини думи лишилися б розкиданими фрагментами.

Родинне тепло й особисті бурі

Катруся — права рука батька: упорядковувала “Історію України-Руси”, “Історію літератури”. Листування тепле: “Одну потіху маю — в тобі”. Наречений Олександр Севрюк розчарувався після політичних змін, шлюб з істориком Йосипом Гермайзе не приніс дітей. Незаміжня в останні роки, вона лишилася самотньою в боротьбі за спадщину.

1931-го — Москва з висланим батьком. Смерть Михайла 24 листопада 1934-го — удар. Мати чекала до 1948-го, надсилаючи листи Сталіну. Родина — фортеця в штормі.

Темрява репресій: шлях до Темлагу

1938-го, 10 липня, НКВС увірвалося на Паньківську, 9. Арешт за “антирадянську організацію”, шпигунство. Лук’янівська в’язниця, тортури — підписала зізнання. Вирок 15–16 квітня 1939-го: 8 років табору, конфіскація. Етапами: Владивосток, Уфа, Темлаг (Мордовія).

Табір — пекло: голод, холод, праця. Останній лист 1941-го — надія. Смерть 30 березня 1943-го, поховання в Новосибірську — могила загублена. Реабілітація посмертна, але душа не зламана.

Спадщина, що пульсує в 2026-му

Сьогодні Катрусю згадують: вулиця в Києві (2022), відео УІНП (2025), дослідження фольклористики (О. Церковняк-Городецька). Корпус дум — основа для дисертацій, перевидань. Її етносоціологія надихає: первісне в сучасному — ключ до ідентичності. У часи війни думи про Морозенка звучать пророче — дух козацтва живий.

Забута зірка сяє яскравіше: в кожній думі, кожному сні, зафіксованому нею. Її життя — гімн незламності, де наука перемагає терор.

About the Author

Ярослав Стаценко

Administrator

Володимир — контент-менеджер блогу з 5-річним досвідом у створенні захопливого контенту. Експерт у digital-маркетингу, фанат технологій.

Visit Website View All Posts