Кобзар: голос степу та хранитель української душі

Кобзар — це мандрівний український народний співець-музикант, який оживає епохи думами, історичними піснями та псалмами під акомпанемент кобзи, бандури чи ліри. Ці сліпі старці, часто з поводарем-малолітком, блукали селами й містечками, несучи правду про козацькі звитяги, турецько-татарські набіги та селянські лихоліття. Їхній спів, наче ріка Дніпро, що несе води з давнини, будив національну пам’ять, змушуючи слухачів здригатися від болю поразок чи пишатися перемогами героїв на кшталт Байди чи Самійла Кішки.

Уявіть густий туман над полтавськими ланами, де сліпий дідуган зморшкуватими пальцями торкається струн — і раптом оживає голос Запорізької Січі. Кобзарі не просто співали: вони ткали жива tapestry історії, де кожна дума — це нитка з минулого, що тримає націю. За даними uk.wikipedia.org, коріння цієї традиції сягає Київської Русі, а в 2024 році ЮНЕСКО визнало кобзарсько-лірницьку спадщину нематеріальною культурною скарбницею людства.

Сьогодні, коли Україна стоїть перед новими викликами, кобзарі повертаються — не як музейні експонати, а як живі воїни духу, співаючи для бійців на фронті. Їхній голос не згас: він лунає в сучасних цехах і таборах, нагадуючи, що традиція — це зброя сильніша за кулі.

Коріння кобзарства: від гуслярів Київської Русі до козацьких куренів

Фрески Софійського собору в Києві, датовані XI століттям, зображують музикантів зі струнними інструментами — перших попередників кобзарів. У “Слові о полку Ігоревім” віщий Боян, “соловій старого часу”, перебирав струни, оспівуючи князівські подвиги. Ці гуслярі еволюціонували в мандрівних співців, які в XVII столітті заполонили Гетьманщину та Запорізьку Січ.

Козаки обожнювали кобзарів: за Миколою Гоголем, вони були охоронцями бойової слави, супроводжуючи походи піснями про Богдана Хмельницького чи Петра Сагайдачного. Інструмент висів на поясі поряд із шаблею — символ свободи й незламності. У XVIII столітті кобзарі об’єдналися в цехи на Полтавщині, Чернігівщині та Харківщині, з ієрархією, майстрами та таємною “лебійською” мовою. Навчання тривало три роки: від простих мелодій до складних дум, завершуючи ритуалом “визвілки”.

Ці цехи нагадували середньовічні гільдії — з правилами, одягом і навіть “одклінщиною”, де новачок дякував учителям псалмами. Жінки-кобзарки з’являлися рідко, але їхні голоси, як шепіт вітру в очереті, додавали думами ніжності. Традиція процвітала, попри утиски: польська шляхта розбивала кобзи, московські вояки — конфісковувала.

Інструменти кобзаря: серце мистецтва в струнах і деревині

Кобза — первісток родини, щипковий інструмент з грифом, де струни притискаються пальцями, як на гітарі чи лютні. Її теплий, дзвінкий тембр ідеально пасував для речитативу дум. Бандура, еволюціонована версія, вражала басолями — приструнками для глибоких акордів, без притискання струн. Ліра ж, колісна диво-машина, гуділа від обертання колеса, створюючи гіпнотичний фон для лірників.

Тorban, шляхетський “близнюк” кобзи, мав довгий гриф і басові струни, звучав аристократично в палацах. Перед тим, як зануритися в порівняння, зауважте: вибір інструменту визначав стиль — кобза для соло-думи, бандура для ансамблів, ліра для бродяжницьких балад.

Дані з esu.com.ua та етномузичних джерел. Ці інструменти майстрували з явора чи клена, з кишковими чи нейлоновими струнами — сьогодні ремастерять у цехах Крячківки чи Києва. Різниця не лише в строї: кобза вимагає вправності пальців, бандура — координації рук, ніби диригент оркестру.

Репертуар кобзаря: думи як жива хроніка народу

Думи — серце репертуару: мелодійний речитатив про Марусю Богуславку, що мстить за козаків, чи “Війна козаків з турками”. Історичні пісні прославляли Івана Богуна, Петра Дорошенка; псалми — 12 обов’язкових для “одклінщини”. Журні — “Сирітка”, сатиричні — про п’яниць, обрядові — весільні.

Кобзарі імпровізували, додаючи локальні деталі: на Полтавщині більше козацьких, на Чернігівщині — духовних. Тарас Шевченко, слухаючи їх у дитинстві, назвав збірку “Кобзар” — голос народу став його голосом, а дума — поезією. Слухачі плакали, сміялися, кидали монети — спів лікував душу.

• Історичні думи: “Самійло Кішка” — про полон і втечу, символ незламності.
• Духовні псалми: “Ой на горі та й женці жнуть” — моральні повчання.
• Битовщини: Оповіді про побут, як “Про брата й сестру”.
• Інструментал: Козачки, танці для розваги.

Після списку — кульмінація: “благодарствие”, де кобзар дякував за милостиню. Репертуар — енциклопедія, де фольклористи як Філарет Колесса записували скарби на початку XX століття.

Видатні кобзарі: легенди, що оживають у струнах

Остап Вересай (1803–1890) — король дум, записаний етнографами, надихнув Лесю Українку. Його “Дума про Самійла Кішку” — шедевр, де голос тремтів від болю полону. Михайло Кравченко з Великих Сорочинців (1858–1917) вражав побутовими піснями, Гнат Гончаренко — релігійними.

1. Остап Вересай: виступав у Петербурзі, де аристократи аплодували селянському голосу.
2. Степан Пасюга: 1909 записано його думи, сліпий геній з Полтавщини.
3. Іван Кучугура-Кучеренко: майстер-цеховик, передав традицію учням.
4. Петро Ткаченко: лірник, чиї казки зачаровували дітей.
5. Федір Кушнерик: сатирик, сміявся над панами.

Ці постаті, зафіксовані в 1908–1910 роках Климентом Квіткою, стали мостом до сучасності. Їхні голоси — як відлуння шабель у степу.

Трагедія репресій: тіні 1930-х над традицією

Радянська влада бачила в кобзарях “націоналістів”: думи про Хмельницького — контрреволюція. З 1930-х арешти, розстріли, інструменти палили. Легенда про “розстріляний з’їзд” у Харкові 1934-го — без архівних доказів, але репресії реальні: Гнат Хоткевич страчений 1938-го за захист традиції. Багато зникли в яру під Харковом, за свідченнями очевидців.

Автентичне кобзарство ледь дихало: влада створила капели з “піснями про Леніна”. Та душа не зламалася — вижили окремі майстри, як Петро Древченко.

Відродження кобзарства: сучасні голоси на фронті та сцені

1960-ті: Єгор Мовчан і Георгій Ткаченко оживили цехи. Учні — Тарас Компаніченко, Володимир Кушпет, Костянтин Черемський — відновили репертуар. Стрітівська школа (1989), Національна спілка кобзарів (1995) — осередки. Юрій Фединський у Крячківці проводить табори, де молодь вчить майструвати бандури.

Назар Божинський з Харкова поєднує фольк з роком, Тарас Компаніченко співає біля вертепів на Софійській площі. У 2025-му, попри війну, концерти для воїнів: думи про Маріуполь чи Бучу. Кобзарство — не музей, а живий пульс нації, що б’ється в ритмі сучасних битв. У діаспорі — капели в Канаді, Австралії. Майбутнє — в руках молоді, яка торкається струн, як предки торкалися шабель.

Кобзарі мандрують знову — від фронту до ЮНЕСКО, несучи мелодію незламності. Їхній спів шепоче: ми є, ми співаємо, ми переможемо.

About the Author

Ярослав Стаценко

Administrator

Володимир — контент-менеджер блогу з 5-річним досвідом у створенні захопливого контенту. Експерт у digital-маркетингу, фанат технологій.

Visit Website View All Posts