Михайло Олексійович Порошенко: піонер родинної бізнес-імперії

У спекотному серпні 1957 року у Львові на світ з’явився хлопчик, якого доля призначила стати первістком династії, що згодом перетвориться на одну з найвпливовіших в Україні. Михайло Олексійович Порошенко, старший син Олексія Івановича та Євгенії Сергіївни, виріс у ритмі радянських реалій, де амбіції батьків закладали фундамент майбутніх тріумфів і трагедій. Його життя, сповнене переїздів, бізнесових ризиків і родинної солідарності, стало невидимим мостиком до успіху молодшого брата Петра, але сам Михайло залишився в тіні, як тихий двигун гігантської машини.

Родина Порошенків не була заможною елітою — Олексій Іванович, інженер-механік за фахом, щойно закінчив Львівський сільгоспінститут і мріяв про стабільне життя в українській провінції. Двохрічний Михайло разом з батьками оселився в Болграді Одеської області, де тато очолив районне об’єднання сільгосптехніки. Місто з його широкими вулицями, болгарською говіркою та близькістю до Дунаю стало колискою дитинства, де маленький Міша бігав по пилюжних дорогах, вдихаючи запах поля і машинного мастила. Ці роки сформували характер — наполегливий, практичний, готовий до викликів.

Болградські спогади родини оживають у розповідях про шкільні пригоди. Після закінчення школи Михайло влип у бійку з однолітком, захищаючи честь — подія, що ледь не коштувала йому майбутнього. Батько, ризикуючи кар’єрою, владнав справу з правоохоронцями, і незабаром родина пакувала валізи. Цей інцидент став поворотним: у 1974-му вони переїхали до Бендер Молдавської РСР, де Олексій став директором заводу. Михайло, уже дорослий юнак, адаптувався до нового життя, де радянська бюрократія чергувалася з першими бізнесовими іскрами.

Роки випробувань: Молдова як школа виживання

У Бендерах і Тирасполі, де батько очолював СПМК-7 тресту “Молдсільгоспмонтаж”, Михайло вчився першим урокам відповідальності. 1985 рік приніс родині удар — Олексія засудили до п’яти років за розкрадання, хоча амністія 1987-го повернула його додому. Ці темні часи згуртували синів: Михайло, якому виповнилося тридцять, став опорою матері та молодшому Петру. Придністровський конфлікт 1992-го змусив родину тікати до Києва, де чекала невідома доля перебудови.

Київські 90-ті — це вир хаосу, інфляції та можливостей. Михайло швидко влився в бізнес батька та брата: з 1993-го родина створює ЗАТ “Український промислово-інвестиційний концерн” — “Укрпромінвест”. Він об’єднує понад 50 підприємств: від кондитерських фабрик до автозаводів. Михайло керував операціями, ризикуючи всім у часи бандитських розборок і гіперінфляції. Його руки торкалися серця майбутньої “Рошен” — тієї самої фабрики, що згодом солодко завоювала ринки.

Уявіть ритм тих днів: склади, що вибухали від контрактів, переговори з постачальниками під дулами пістолетів, родинні вечері, де обговорювали, як вижити. Михайло не шукав слави — він будував фундамент, дозволяючи Петру зосередитися на стратегії. Джерело: tsn.ua.

Бізнесова вершина: Михайло як двигун “Укрпромінвесту”

“Укрпромінвест” народився з амбіцій родини — концерн став хабом для харчової промисловості, автомобілебудування та агробізнесу. Михайло відповідав за щоденні операції: логістику, ремонт обладнання, розширення. У 1998-му, коли Петро пішов у політику, батько став гендиректором, але спадок Михайла живий — фабрики “Букур” у Молдові, склозаводи, універмаги як “Жеміна”. Це не просто бізнес, а виживання династії в диких 90-х.

Ось ключові етапи розвитку концерну, що ілюструють внесок Михайла:

• 1992–1993: Створення АТ “Біржовий дім Україна” — перші інвестиції в промисловість, Михайло координує переїзд активів з Молдови.
• 1993–1997: Запуск “Укрпромінвест” — придбання кондитерських потужностей, Михайло керує виробництвом, забезпечуючи стабільність.
• Після 1997: Перехід до Петра та Олексія, але база закладена старшим сином — понад 100 тис. га землі в агрохолдингу згодом.
• 2000-і: Розквіт “Рошен” — пряма спадщина “Укрпромінвесту”, де Михайло заклав технології.

Цей список показує, як Михайло перетворив родинні мрії на імперію. Без його практицизму “шоколадний король” міг би не з’явитися. Джерело: uk.wikipedia.org.

Емоційний відбиток: у розмовах з близькими Михайло постає тихим лідером, що уникав софітів. Його внесок — у деталях, як налагоджений конвеєр чи укладений контракт, що врятував тисячі робочих місць.

Родинне життя: солідарність понад усе

Михайло не залишив по собі дружини чи дітей — його світ крутився навколо родини та бізнесу. Мати Євгенія, тепла опора, померла 2004-го, батько — 2020-го від інсульту. Петро часто згадує брата як наставника, чия втрата стала болючою раною. Родинний склеп на Звіринецькому кладовищі в Києві — тихе свідчення: Михайло похований поруч з матір’ю, поруч з корінням.

Таблиця базується на біографічних даних родини Порошенків (uk.wikipedia.org, tsn.ua). Вона підкреслює динаміку: від скромних починань до промислової могутності.

Трагедія 1997-го: автоаварія, що змінила все

25 серпня 1997-го, за три дні до 40-річчя, Михайло гине в автокатастрофі в Румунії — офіційна версія, визнана родиною та ЗМІ. Нез’ясовані обставини породили чутки: від отруєння партнерами до конфліктів за активи. Та правда простіша й болісніша — хаос 90-х забрав ще одного будівника. Петро, тоді нардеп, взяв естафету, перетворивши біль на силу. Втрата брата стала для Порошенків не просто горем, а каталізатором для більшої обережності в бізнесі.

Румунські дороги, літня спека, раптовий зсув — деталі розмиті часом, але наслідки чіткі: бізнес стабілізувався під Петром, “Рошен” розквітнув. Чутки про вбивство через “Жеміну” чи фабрики — політичні спекуляції, не підтверджені документами.

Спадщина: невидима нитка в історії України

Михайло не став президентом чи мільярдером на заголовках, але без нього “Укрпромінвест” міг би не вистояти. Його практицизм живе в агрохолдингах на 100 тис. га, у шоколадках, що солодять життя мільйонам. Петро часто згадує брата в інтерв’ю — як символ родинної сили. У 2026-му, коли імперія процвітає, Михайло лишається тихим героєм тих часів, коли бізнес ковався в вогні.

Болградські поля шепочуть про дитинство, київські фабрики — про тріумф, румунська траса — про втрату. Історія Михайла пульсує в кожному шматочку “Рошен”, нагадуючи: великі імперії будують тихі піонери. А родина тримається, як коріння дуба в бурю.

Уявіть, якби той серпневий день 1997-го склався інакше — можливо, Михайло керував би концерном донині, а Петро фокусувався б виключно на політиці. Та доля обрала свій шлях, залишивши нам легенду про брата, що вклав серце в основу солодкої України.

About the Author

Ярослав Стаценко

Administrator

Володимир — контент-менеджер блогу з 5-річним досвідом у створенні захопливого контенту. Експерт у digital-маркетингу, фанат технологій.

Visit Website View All Posts