У маленькому містечку Кролевець на Сумщині, де Полісся шепоче давні легенди, 19 грудня 1919 року з’явився на світ хлопчик, чиє ім’я згодом засяє в історії української літератури як неперевершений майстер слова. Микола Олексійович Лукаш, поліглот, що опанував понад двадцять мов, перекладач, який оживив для українців “Фауста” Ґете, “Декамерон” Боккаччо та “Дон Кіхота” Сервантеса, став мостом між світовою класикою та українською душею. Його переклади – це не сухе перенесення тексту, а вибухова суміш геніальності, гумору й глибокого розуміння мови, що робить оригінал ще яскравішим.
Знавець двадцяти двох мов, Лукаш перекладав із вісімнадцяти, працюючи виключно з першоджерелами, минаючи російські посередники. Він подарував українцям понад тисячу творів – від лірики Верлена до прози Флобера, – і зробив так, що шкільні підручники зарубіжної літератури наповнилися його магією. А його “Фауст”, опублікований 1955 року після вісімнадцяти років каторжної праці, став першим повним українським перекладом шедевра Ґете, обійшовши спроби Франка чи Старицького.
Та за блиском генія ховалася драматична доля шістдесятника: виключення зі Спілки письменників за підтримку Івана Дзюби, роки голоду й заборони на друк. Лукаш, цей романтичний дивак у поношеному піджаку, що обідав у ресторанах “Інтурист”, аби потренувати мови з іноземцями, лишив по собі спадщину, яка пульсує в сучасних виданнях і нагороджує нових читачів.
Дитинство серед розкуркулення: як мовчанка народила поліглота
Козацька кров текла в жилах Миколи Лукаша – батько Олексій Якович походив із давнього роду, мати Василина Іванівна, уроджена Оникієнко, несла шляхетсько-козацьке коріння з освіченими предками-поліглотами. Заможна сім’я в Кролевці раптом опинилася на краю прірви: розкуркулення 1920-х забрало хату, коней, збіжжя. Мати в істериці голосила над утратою, і малий Микола, переляканий хаосом, замовк. Роками не вимовив ні слова – думали, німий. “Я все розумів, але сказати нічого не міг”, – згадував він згодом.
Дядько Дмитро оживив його казками, і мова повернулася цунамі. Хлопець утік із циганським таборищем, опанувавши ромську за літо. Чверть населення Кролевця – юдеї, тож їдиш засвоїв по надгробках і газетах. У семирічці французька, німецька, англійська линули до нього, наче ріка Полісся. Циганські гуляння з піснями, єврейські мелодії – все це ковалося в горнилі його генія, роблячи Лукаша мостом культур, а не сухим лінгвістом.
Голод і бідність загартували характер: п’ятеро дітей у сім’ї працювали, аби вижити. Батько зловживав оковитою, але родинні історії про предків-меценатів запалювали мрію. Тут, у пилюці маленького містечка, зародився той, хто згодом українізував світову літературу.
Студентські бурі Київського університету та перші кроки
1937 рік кинув юного Миколу в вир Київського університету на історичний факультет. Архіви Коліївщини, переклади з польської та латини для Костя Гуслистого – перші проби пера. Збирав рідкісні видання Грушевського, Костомарова, жадібно ковтаючи знання. Та кохання – вічна муза й пастка Лукаша – вибило з колії: студентка Олена Біличенко полонила серце. Кинув навчання, подався вчителювати в село на Київщині.
Повернувся, перевівся на філологію, але серце не вгамовувалося. Закоханість у Фаїну, дочку єврейсько-грузинської родини, скінчилася скандалом: бабуся відмахнулася їдишем, а Лукаш відповів давньоєврейською. З Оленою – вічна драма: сватався, коли в неї вже троє дітей, благаючи “виховаю їх у люди”, але марно. Парубкував усе життя, лишаючи кохання в епіграмах і віршах.
Війна 1941-го перервала студентські мрії: копав окопи під Києвом, поранений у ногу. Університет евакуювали до Харкова, мобілізований на аеродром – друге поранення. Легенда каже, угорський офіцер врятував його, почувши відповідь мадярською, опанованою за три місяці з радіо й словника.
Харківський відродження: від викладача до майстра “Фауста”
Після війни – Харківський педінститут, де Лукаш викладав англійську й німецьку. Там, у післявоєнній скруті, зародився “Фауст”: вісімнадцять років над двома частинами, 500 сторінок тексту. 1955-го світ побачив шедевр – перший повний український переклад Ґете, де Фауст заговорив по-нашому, з полонинським присмаком і бароковою пишнотою. Тричі номінований на Шевченківську, але партія не дала.
1956-го – член Спілки письменників. Переклади линуть рікою: “Мадам Боварі” Флобера (1955), лірика Шіллера (1967), Верлена (1968), Гарсія Лорка (1969). “Бал в опері” Тувіма – поема, що вважалася неперекладною, ожила в його руках. Робив усе з оригіналу, відкидаючи російські версії як “наліт іншомовності”.
1958-го – переїзд до Києва. Скромна комуналка на Суворова (тепер Омеляновича-Павленка), де плиту викинув заради полиць для книг. Обідав у “Інтуристі” та “Дніпрі” – не за їжею, а за розмовами з іноземцями, тренуючи вуха на акценти.
Вершина майстерності: ключові переклади в цифрах і деталях
Понад тисяча творів – це не цифра, а океан. Лукаш українізував класику: “Декамерон” Боккаччо зазвучав староукраїнською XVII–XIX століть, з діалектами й фольклором, ніби писаний Шевченковим пером. “Дон Кіхот” (видання 1995, 2005) набув кептариків, полонин і селянської говірки.
Ось огляд найвизначніших:
| Твір | Автор | Рік видання | Особливість |
|---|---|---|---|
| “Фауст” (обидві частини) | Й. В. Ґете | 1955 | Перший повний укр. переклад, 18 років праці |
| “Декамерон” | Дж. Боккаччо | 1964, 1969, 1985 | Архаїчна укр. мова XVII–XIX ст. |
| “Пані Боварі” | Г. Флобер | 1955, 1961, 1987 | Психологічна глибина з укр. колоритом |
| “Дон Кіхот з Ламанчі” | М. де Сервантес | 1995, 2005 | Українізовані персонажі, фольклор |
| Лірика Шіллера | Ф. Шіллер | 1967 | Ритмічна досконалість |
| “Бал в опері” | Ю. Тувім | 1963 | Неперекладна поема ожила |
| Поезії Верлена, Лорки, Гейне | П. Верлен, Ф. Гарсія Лорка, Г. Гейне | 1968–1969 | Лірична магія |
Джерела даних: uk.wikipedia.org, radiosvoboda.org.
Ця таблиця лише вершина айсберга – Лукаш уклав шість словників, від фразеологізмів до скандального “Моя матюкологія” (спалене сестрою). Його стиль: вводив діалекти, фольклор, робив текст “дуже українським”, ніби класика народилася тут, на Поліссі.
Стиль перекладача: як Лукаш робив класику рідною
Лукаш ненавидів “російський наліт” – перекладав прямо з оригіналу, додаючи наш колорит. У “Дон Кіхотові” – карпатські полонини, суржик селян. “Декамерон” – бароко староукраїнською, з маловживаними словами, що іскряться, наче коштовності. Він казав: “Перекладати дуже українською, щоб не відчувався іншомовний присмак”.
Фольклорист-новатор, вводив діалектизми, пародії, епіграми. Його “Шпигачки” – сатира на режим, опублікована 2003-го. Аналізуєш рядок Ґете – і чуєш Дніпро, а не Рейн. Сучасні перекладачі вчать на ньому: баланс точності й поезії, де ритм оригіналу оживає в нашій мові.
- Українізація: Персонажі набувають локальних рис, як Дон Кіхот у вишиванці.
- Ритм і рима: Поезія звучить музично, без силикону.
- Фольклор: Прислів’я, пісні – текст дихає Україною.
- Гумор: Боккаччо сміється по-нашому, з перцем.
Цей підхід зробив його переклади вічними – їх перевидають досі, наче вино, що дозріває.
Цікаві факти про Миколу Лукаша
- Опанував мадярську за три місяці з радіо, аби виправдати угорця в суді – заробив на хліб.
- Ходив узимку без пальта, у тюбетейці й довгому кашне – “хіпстер радянської епохи”.
- Грав у більярд, заштовхуючи кулі кийком, і кричав “Київ!” на матчах “Динамо”.
- Дарував гребінець жебраку, ділячись гонораром; годинник вкрали, але злодії повернули “за кодекс честі”.
- Створив словник матюків, але сестра спалила – “не для публіки”.
- Не виїжджав за кордон, пропустивши німецьку премію за “Фауста”.
- На лекціях овації: італієць вигукнув, що з такими перекладачами Україна – серед європейських гігантів.
Шістдесятник під прицілом: лист Дзюбі та роки скрути
1973-й – перелом. Лукаш пише листа КДБ: “Поділяю погляди Дзюби, пропоную відбути за нього десять років – маю краще здоров’я”. Виключення зі Спілки, міліція під дверима, заборона друку на шість років. Голодував, продавав книги, але жартував з Григорієм Кочуром за горілкою: “Злукашіння – найкраща дієта”. Мати померла 1978-го – поїхав на похорон у поношеному костюмі.
Врятував Володимир Коротич, опублікувавши вірші 1979-го. Поновлений у Спілці 1986-го, премія Рильського 1988-го – за “Декамерон”, “Фауста”, “Боварі”. Рак забрав сили, але не дух. Помер 29 серпня 1988-го, похований на Байковому – біла мармурова стела від Ольги Петрової.
Ексцентричний боєм: ресторанні філософії й аскетизм
Лукаш – уособлення парадоксу: душа компанії в ресторанах, затворник удома без плити. Носив штани друга шість років, хизуючись ними за пивом. Грав у доміно, футбол, азарт – “На! Викуси!” московським фанатам. Лаявся вишукано, як поет, а не буряк. Бібліотека понад три тисячі томів – передана сестрою Ганною до Музею літератури.
Кохання до Олени – вічна рана: стояв на колінах біля її ліжка, погрожував “вб’ю, якщо розкажеш”. Але лишився парубком, вкладаючи пристрасть у слово.
Спадщина генія: від монети до сучасних фестивалів
Сьогодні Лукаш живе: ювілейна монета НБУ 2019-го (2 гривні), фестиваль Lukash Fest, перейменовані вулиці в Ірпені, Полтаві, Дніпрі, Кривому Розі. Переклади перевидаються – “Дон Кіхот” у Абабагаламага, “Аліса” для дітей. Премія “Ars Translationis” його імені надихає новачків.
Його стиль учать у вишах: як фразеологізми оживають, як діалекти слугують ритму. У світі, де переклади часто механічні, Лукаш нагадує: слово – це душа нації. Його “Фауст” шепоче: прагни більше, люби глибше, перемагай бар’єри. І ця розмова з генієм триває, бо класика в його руках – вічна.
About the Author
