Олекса Тихий: незламний дух українського Донбасу

У серці промислового Донбасу, де важко дихалося українському слову, народився чоловік, чиє серце билося в унісон з ритмом рідної землі. Олекса Тихий, справжнє ім’я Олексій Іванович, 27 січня 1927 року з’явився на світ на хуторі Їжівка Костянтинівського району Донецької області. Педагог, мовознавець-аматор, правозахисник і один із засновників Української Гельсінської групи – його життя стало гімном опору русифікації, символом незламності в часи, коли говорити українською означало ризикувати свободою. Помер у тюремній лікарні Пермі 6 травня 1984 року, не доживши три роки до звільнення, але його слова й досі лунають як заклик до пробудження національної свідомості.

Донеччина середини ХХ століття – це не лише шахти й заводи, а й тиха війна за душу народу. Тихий бачив, як українська мова витісняється російською в школах і на вулицях, і не міг мовчати. Його боротьба почалася з уроків у сільських класах, переросла в самвидавні статті й завершилася десятиліттями в таборах суворого режиму. Сьогодні, у 2026 році, коли регіон переживає нові випробування, постать Олекси Тихого набуває пророчої сили – він попереджав про небезпеки асиміляції, які актуальні як ніколи.

Його шлях – це не суха хронологія дат, а жива сага про людину, яка обирала правду попри муки. Від простого вчителя до “особливо небезпечного рецидивіста” – Тихий втілює той рідкісний тип патріота, що поєднує інтелект філософа з мужністю воїна духу.

Раннє дитинство та формування характеру на хуторі Їжівка

Хутір Їжівка, затиснутий між степовими байраками Донеччини, став колискою для хлопця, чиє життя перетворилося на легенду. Батько Олексія, робітник, загинув на фронті Другої світової, залишивши матір-селянку самотужки ростити синів. У повоєнні роки, коли голод і руїни душили край, юний Олекса жадібно ковтав знання, мріючи про університет. Ця земля, з її чорноземами й терриконами, навчила його любові до свого – степи, лісосмуги, шелест трави під вітром.

Він не просто ріс у селі – вбирав його болі. Русифікація вже тоді просочувалася в школи, де українська мова ставала факультативом. Тихий згадував, як однокласники соромилися свого говору, а вчителі уникали Шевченка. Ці спогади пізніше виллються в гострі статті, де він малюватиме Донбас як землю, що кличе до відродження. “Я люблю свою Донеччину. Її степи, байраки, лісосмуги, террикори”, – писав він, ніби захищаючи край від забуття.

З ранніх років проявилася залізна воля: Олекса не просто вчився, а ставив питання “чому?”. Це питання стане його зброєю проти системи.

Освіта в Москві та перші кроки педагога

Завдяки блискучим здібностям Тихий вступив на філософський факультет Московського державного університету – вершини радянської освіти. Там, серед кремлівських мурів, він вивчав логіку, психологію, історію, але серце тягнуло назад, на Донеччину. Додатково опанував Запорізький сільгоспінститут і Дніпропетровський інститут інженерів транспорту, демонструючи допитливість генія.

Замість академічної кар’єри обрав село – учителем у Новокостянтинівській школі (1950–1953), потім у Рубці, Олексієво-Дружківській. Викладав фізику, математику, українську мову, астрономію, англійську. Уявіть: у класах, де суржик панував, він наповнював уроки чистою українською, розповідаючи про космос і Байду – не сухі формули, а історії, що запалювали серця. Учні згадували його як батька, що сіяв зерна гідності.

Та система не терпіла таких. Перший арешт 1948 року – за критику єдиного кандидата в депутати – закінчився профілактикою. Це був дзвіночок: правда небезпечна.

Боротьба за українську мову посеред русифікації Донбасу

Донбас 1950–1960-х – фабрика “радянської людини”, де українська звучала шепотом. Тихий бачив, як школи переходять на російську, університети ігнорують Шевченка, а культура тонне в русизмі. Він не чекав – писав. Статті “Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області” (1972), “Думки про рідний донецький край” (1973), “Сільські проблеми” (1974) – гострі, як скальпель.

Уклав “Мова народу” – збірку цитат класиків про мову, словник “мовних покручів” Донбасу. Самвидав розлітався поміж інтелігенцією. Він закликав: не соромтеся свого, вимагайте української в школах, пресі, театрах. Його слова палали: “Без мови народ вмирає, як дерево без коріння”.

Ці тексти стали бомбою. 15 червня 1976 обшук – вилучили рукописи, дві доби в СІЗО “за пограбування”. Але Тихий не зламався – навпаки, радикалізувався.

Вступ до Української Гельсінської групи: початок відкритого опору

Вересень 1976: разом із Миколою Руденком, Левком Лук’яненком та іншими підписав Декларацію УГГ – першого правозахисного осередку в Україні. Група моніторила Гельсінські угоди, фіксувала репресії, дискримінацію українців. Тихий – автор Меморандуму №1, де підіймав русифікацію Донбасу.

Це був акт відваги: у часи Брежнєва – самогубство. Але Олекса вірив у перемогу правди. “Не порушувати закони, а користуватися ними”, – радив у спільному листі з Василем Романюком “Історична доля України” (1978), де аналізував приєднання України до Росії й пропонував пасивний опір: берегти мову, традиції, уникати русифікації.

Арешти, суди й етап у пекло таборів

Лютий 1977: третій арешт КГБ. Обшук, вилучення самвидаву, знайшли стару німецьку гвинтівку на горищі – привід за ст. 222. Об’єднали зі справою Руденка. Суд у Дружківці 23 червня – 1 липня: 10 років таборів особливого режиму + 5 заслання, “особливо небезпечний рецидивіст” за ст. 62 ч.2 КК УРСР.

Процес – фарс: прокурори ігнорували Гельсінські угоди, свідки не з’явилися. На захист – Сахаров, Григоренко. Тихий тримався гідно: “Я – українець, люблю Донбас, борюся за культуру мого народу”. Етап до Мордовії (ЖХ-385/1 Сосновка), потім Перм (ВС-389/36 Кучино).

Таблиця нижче узагальнює ключові етапи його ув’язнення. Вона показує, як система ламала тіло, але не дух.

Джерела даних: uk.wikipedia.org, museum.khpg.org.

Після суду – пекло: ШІЗО, ПКТ, етапи. Вага впала до 41 кг при 178 см зросту. Три операції на виразку: шлунок “пісковий годинник”, перитоніт. Лікарі погрожували: “Жити будете недовго в муках”. Та він тримався – листувався, надихав ув’язнених філософськими бесідами.

Нездоланний опір у таборах: голодівки й правозахист

У Мордовії – 52-денна голодівка проти режиму. У Пермі – черги: 17 днів до кровотечі, 40 діб у ШІЗО за “зривання значка”. Відмовлявся від покаяння, організовував протести. “Не потрібно порушувати закони. Достатньо користуватися ними”, – писав у “Історичній долі України”. Його пасивний опір надихав: відмова служити за кордоном, берегти мову – це рецепт для поколінь.

1. Голодівки як зброя: до 52 днів, змушували годувати примусово.
2. Філософські диспути з ув’язненими: про педагогіку, гідність, Україну.
3. Листування з Заходом: “Роздуми” видали в США 1982.

Ці дії робили його лідером. Навіть у Кучино, де вмирали поети, Тихий сіяв надію. Рубці на легенях, гепатит, анемія – система карала тіло, але душа лишилася вільною.

Трагедія останніх днів і перепоховання

1981–1984: швидке виснаження. Операції в Пермі, вага танла. Останнє побачення 19 квітня 1984 з дружиною Ольгою й сином Володимиром: ввели під руки, нігті відпадали, але посмішка й цитата з Біблії. 6 травня – смерть від виразки, атеросклерозу. Тіло не віддали сину, погрожуючи “гепатитом”.

19 листопада 1989 – перепоховання на Байковому кладовищі в Києві поряд зі Стусом і Литвином. Тисячі людей – початок перелому.

Творча спадщина: від самвидаву до посмертних видань

Тихий – не просто дисидент, а мислитель. “Мова – народ” (2007), “Словник мовних покручів” (2009), двотомник “Думки про рідний донецький край” (2012), “Не можу більше мовчати” (2009). Його статті – есе про біль Донбасу, де русифікація = геноцид духу.

Посмертно – Орден “За мужність” I ст. (2006). Фонд пам’яті (olexa.org.ua), “Олексині читання”, велопробіги. Проспект у Костянтинівці, вулиці в Києві – його слід.

Спадщина в сучасній Україні: символ Донбасу

У 2026, на 99-ліття, згадують як пророка: попереджав про сепаратизм, якщо не берегти ідентичність. Фонд організовує заходи, УІНП планує ювілеї арешту УГГ. Тихий – для молоді Донбасу: як стати українцем у ворожому оточенні. Його Донеччина – не шахти, а земля героїв, де мова – щит.

Олекса Тихий залишив не могилу, а вогонь. У часи, коли край відроджується, його голос кличе: любіть своє, боріться мудро. Історія триває – з такими, як він.

About the Author

Ярослав Стаценко

Administrator

Володимир — контент-менеджер блогу з 5-річним досвідом у створенні захопливого контенту. Експерт у digital-маркетингу, фанат технологій.

Visit Website View All Posts