Павло Чубинський: Цікаві факти про генія фольклору та автора гімну

Сніг хрустів під ногами маленького хлопчика на хуторі Чубинський біля Борисполя, коли Павло Платонович Чубинський у 1839 році вперше ступив у світ, сповнений мрій про далекі країни. Родина бідного дворянина, відставного офіцера Платона Івановича, не мала розкоші, але дарувала синові любов до рідної землі та перші букви від матері. Цей юнак, що народився 27 січня, став не просто поетом – автором слів “Ще не вмерла Україна”, – а й першовідкривачем скарбів народної душі, зібравши тисячі пісень і казок під час грандіозних експедицій.

У 23 роки, восени 1862-го, у київській квартирі на Подолі Чубинський почув сербську повстанську мелодію про свободу – і за пів години вилетіли рядки, що й досі змушують серце битися швидше: “Ще не вмерла України і слава, і воля”. Цей вірш, народжений у часи українофільських злетів Старої громади, миттєво поширився хилми й долами, ставши гімном нації. Але ціна виявилася високою: царська влада, лякаючись “шкідливого впливу на уми простолюдинів”, заарештувала його й відправила на заслання до крижаного Архангельська.

Там, серед фіно-угрів і саамів, Павло не зламався – очолив експедиції до Печорського краю та Заполярного Уралу, досліджуючи ярмарки, торгівлю рибою й юридичні звичаї. Повернувшись, у 1870-му очолив етнографічно-статистичну експедицію по дев’яти губерніях, зібравши понад 4000 пісень, 300 казок і безліч легенд. Його “Труди” у семи томах – це енциклопедія українського побуту, що досі цитує наука.

Дитинство на хуторі: Де зародилася пристрасть до подорожей

Хутір Чубинський, де 27 січня 1839 року з’явився на світ Павло, здавався краєчком раю серед полтавських ланів – тихе місце з вишнями та ставками, де мати вчила сина азбуці, а домашні гувернери розповідали про заморські дива. Бідність дворянської родини не гасила вогню: хлопець ковтав карти, мріючи про Африку чи Арктику, і вже тоді відчував поклик крові до української землі. Ця пристрасть до географії стала його супутницею на все життя, перетворивши юриста на мандрівника.

У Другій Київській гімназії Павло вирізнявся допитливістю, а в Петербурзькому університеті на юридичному факультеті – бунтарством. Там, у 1859-му, познайомився з Петром Семеновим-Тян-Шанським, який звів його з Миколою Пржевальським і Миклухо-Маклаєм – мрійниками, що надихнули на північні пригоди. Виключення з університету за мітинг проти царських репресій не зламало: у 1861-му він захистив дисертацію “Нариси народних юридичних звичаїв Малоросії” й став кандидатом прав.

Повернувшись додому, Павло консультував селян на Переяславщині, писав для “Основи” та “Чернігівського листка”, пробуючи поєднати право з фольклором. Намагався відкрити недільну школу в Борисполі – але влада заборонила, відчуваючи небезпеку в його хлопоманських ідеях.

Вогненний 1862-й: Гімн, що став прокляттям для царя

Київ осені 1862-го кипів: Стара громада, куди вступив Чубинський разом з Антоновичем і Житецьким, ширила українську ідею. У квартирі купця Лазарєва сербська пісня про повстання запалила іскру – і народився шедевр. “Ще не вмерла України…” – рядки, що прорвали кайдани, спочатку лунали на мотив сербів, а згодом на музику Вербицького.

Аркуш з віршем дійшов до Перемишля, де його виконали на шевченківському вечорі, приписавши Шевченку. Але влада відреагувала блискавично: 17 січня 1863-го Чубинського з Єфименками заарештували й вислали до Архангельська на два роки під нагляд жандармів. Цей твір, що став неофіційним гімном УНР у 1917-му й офіційним після Незалежності, коштував автору шести років у мерзлоті.

З Архангельська Чубинський писав листи друзям, не втрачаючи духу: “Я сію те, що Бог послав”. Там розкрився його талант слідчого й статиста, але серце тягнулося до України.

Архангельське випробування: Від Києва до Заполяр’я

Крижаний Архангельськ зустрів Чубинського в 1863-му штормами й самотою, але він не пасивно чекав – став судовим слідчим, секретарем статистичного комітету, редактором газети. Досліджував ярмарки, смертність, рибний промисел, морське страхування, опікувався сиротами. Його допитливість перетворювала вигнання на школу життя.

Очолив експедицію до Печорського краю й Заполярного Уралу, ініціював похід на Нову Землю – перші кроки української науки в Арктику. Зібрав матеріали про фіно-угрів, саамів, юридичні звичаї: це лягло в основу праць про торгівлю північних губерній. У 1869-му, після шести років, повернувся через Петербург, ставши дійсним членом Географічного товариства.

Цей період загартував характер: запальний юнак став непосидючим генієм, здатним одночасно судити, писати й мандрувати.

Етнографічна епопея 1870-х: Збірка скарбів народної пам’яті

У травні 1870-го Чубинський стартував найбільшу експедицію: дев’ять губерній – Київська, Полтавська, Чернігівська, Харківська, Херсонська, Катеринославська, Подільська, Волинська, Бессарабія. З десятками помічників об’їздив села, записуючи з уст селян. Зібрав понад 4000 обрядових пісень – весільних, козацьких, чумацьких –, 300 казок (148 фантастичних, 145 побутових), легенди, загадки, приказки, звичаї.

Результати – семитомний “Труд этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край” (1872–1878), за даними nbuv.gov.ua. Там карти діалектів, описи ігор, обрядів, сімейного побуту. Золота медаль Географічного товариства (1873), премія Академії наук, нагорода в Парижі (1875). Це не суха статистика – жива душа України в словах.

Джерела: uk.wikipedia.org, “Труди” Чубинського. Ця таблиця показує масштаб: від полюса до степу, Чубинський фіксував пульс нації.

Поет з серцем фольклориста: Більше, ніж гімн

Не лише гімн прославив Чубинського – 1871-го вийшла анонімна “Сопілка Павлуся”, збірка віршів про любов до краю, козацькі думи. “Запорожець”, “Украйна наша слава” – рядки, натхненні Шевченком, линули мелодією сопілки крізь цензуру. Його поезія – місток між фольклором і літературою, проста й глибока.

• Ще не вмерла Україна (1862): гімн свободи, написаний за пів години.
• Сопілка Павлуся (1871): дитячі мотиви, обряди в віршах.
• Інші: “Кобзар”, патріотичні строфи в журналах.

Після списку видно: поет не домінував над науковцем, але його строфи, як народні пісні, оживають у серцях. У 1873-му він відкрив відділ Географічного товариства в Києві, провівши перепис – більшість киян визнала українську рідною.

Родина, Емський указ і трагічний фінал

У 1872-му на Черкащині Чубинський одружився з Катериною Порозовою – доброю душею, що займалася благодійністю. Четверо дітей: Олександра стала оперною співачкою, Михайло – професором-криміналістом, Федір – ветеринаром, Павло-молодший – інженером (на його честь платформа Чубинський). Родина – опора в бурях.

Емський указ 1876-го вигнав з Києва: заборона на “малоросійські” губернії. Працював ревізором в Одесі, чиновником у Петербурзі, у 1879-му параліч прикував до ліжка. П’ять років – рослина, що згасала: 26 січня 1884-го, за день до 45-річчя, пішов у вічність у Києві. Похований на Книшовому кладовищі в Борисполі.

Його заповіт – у спадщині: нагороди, “Труди”, гімн.

Спадщина в 2026-му: Музеї, пам’ятники, вічна слава

Бориспіль пишається: пам’ятник Чубинському у повний зріст встановлено 2020-го на Книшовому кладовищі, Бориспільський історичний музей має експозицію “Зоряна дорога Павла Чубинського”. Ліцей імені нього, музей-кімната там же – осередки пам’яті. У 2009-му НБУ випустив монету, 2015-го – вулицю в Києві.

Сьогодні, у 2026-му, його “Труди” – база для етнологів, гімн лунає на стадіонах, а хутір Чубинський – заказник. Чубинський не просто зібрав фольклор – оживив душу народу, що б’ється в кожному з нас.

About the Author

Ярослав Стаценко

Administrator

Володимир — контент-менеджер блогу з 5-річним досвідом у створенні захопливого контенту. Експерт у digital-маркетингу, фанат технологій.

Visit Website View All Posts