У серці української історії стоїть постать Петра Антоновича Косача – юриста з гострим розумом, батька геніальної поетеси Лесі Українки та тихого, але непохитного мецената. Народжений 20 грудня 1841 року (за новим стилем 1 січня 1842-го) в маленькому містечку Мглин на Чернігівщині, він виріс у родині дворян, де традиції перепліталися з прагненням до знань. Його життя – це мозаїка з судових залів Волині, теплих вечорів у Колодяжному та безсонних ночей за листами до рідних. Петро Косач не просто служив закону; він будував мости між поколіннями, фінансуючи перші кроки української культури в часи, коли слово “українське” вимовляли пошепки.
Дійсний статський радник, член “Старої громади”, голова мирових з’їздів – ці звання лише оболонка для людини, яка витягувала селян з кабальних угод і друкувала заборонені “метелики” з народними піснями. Батько шістьох дітей, серед яких Леся Українка сяяла найяскравіше, він став опорою для дружини Олени Пчілки, чиї твори першим читав і редагував. Помер Косач 2 квітня 1909 року (15 квітня за новим стилем) у Києві від серцевої хвороби, залишивши спадщину, що пульсує в кожному рядку Лесиних поем. Його могила на Байковому цвинтарі – тихий свідок ери, де патріотизм вимірювався не гучними промовами, а щоденними жертвами.
Чому ж Петро Косач лишається в тіні слави доньки? Бо його сила була в тилу – у коштах на друк, у порадах синам, у турботі про хворих. Але без нього українська інтелігенція XIX століття виглядала б інакше: без першого збірника пісень Миколи Лисенка, без колоній для дітей у Зеленому Гаю, без маєтку Торчин, купленого для Лесі. Ця розповідь розкриє шар за шаром його долі, від сирітських сліз у Мглині до прощання з Ялтою.
Сирітство в Мглині: коріння дворянського роду
Мглин, тихе містечко на Стародубщині, де селянські хати тулилися до панських маєтків, стало колискою Петра Косача. Його батько, Антон Григорович, колезький секретар і землевласник, і мати Марія Степанівна з Черняхівських дали світові сімох дітей, але доля вдарила рано. У 1848 році, коли Петрові виповнилося сім, мати померла – ймовірно, від сухот чи виснаження. Дід Антін Григорович, запальний стародубський шляхтич, що дожив до 96 років, не міг замінити тепла материнських обіймів.
Тітка Параскевія Степанівна Чернявська, яка тримала пансіон для дівчаток, узяла сиріт на себе. Тут, серед гамору учениць, Петро опанував перші літери, а згодом вступив до Чернігівської гімназії. Учителем словесності став Леонід Глібов, чиї байки – “Кущ та билина”, “Лебідь, Щука і Рак” – Косач запам’ятав на все життя. Він декламував їх дітям, і маленька Леся, слухаючи “Ох, кущику, я на чужині…”, заливалася сльозами від туги за рідною землею. Ці рядки стали першим уроком патріотизму.
Род Косачів тягнувся корінням до сербського намісника Стефана Косача чи стародубських козаків – легенди плелися, як полтавські рушники. Антон Григорович успадкував маєтки, але син Петро навчився цінувати не землю, а людей на ній. Сирітство загартувало характер: тиха впевненість, делікатність, іронія – риси, що передалися Лесі, як шепотіла сестра Ольга Косач-Кривинюк.
Студентські роки: Петербургські бурі та київський тріумф
1859 рік кинув юного Косача в вир Петербурзького університету – спершу на математичний факультет, де блискуче розв’язував рівняння, а згодом на правничий. Студентські заворушення 1861-го коштували йому відрахування: разом з Михайлом Драгомановим, Володимиром Антоновичем і Миколою Лисенком він упрягався в траурний віз під час перепоховання Тараса Шевченка. Цей день у Києві, коли Ланцюговим мостом везли Кобзаря до Подолу, став поворотним – Косач приєднався до “Старої громади”.
Переключившись до Київського університету Святого Володимира, Петро 1864 року захистив дисертацію кандидата законодавства. Здібності до точних наук не зникли: він мріяв про інженерію, але обрав право, щоб захищати селян від поміщицьких хитрощів. Університетські друзі – Тадей Рильський, Михайло Старицький – стали соратниками в громаді. Ці роки заклали фундамент: юрист з душею просвітителя.
Служба почалася 1865-го секретарем Київського губернського присутствия по селянських справах. А 14 серпня 1866-го Косач очолив Новоград-Волинський (Звягельський) з’їзд мирових посередників – першу з ланцюга посад на Волині, де він мирив панів з селянами, реформував чиншове право і боровся з кабалою.
Юридична кар’єра: Волинь як поле битви за справедливість
Волинь XX століття – це не лише ліси Колодяжного, а й судові з’їзди, де Косач, як лицар у мантії, відстоював права українців. З Новограда-Волинського він перейшов до Луцька (1878 – голова Луцько-Дубенського з’їзду мирових посередників), Ковеля (1891 – Ковель-Володимир-Волинський з’їзд), а 1899-го став дійсним статським радником у Київській губернській управі. Зарплата 2500 карбованців, маєтки в Колодяжному (471 десятину, купив 1868-го за 2573 рублі) та на Полтавщині забезпечували незалежність.
Жандармські доноси не раз переводили його: за призначення етнографа Михайла Лободовського чи активність Олени Пчілки. Але авторитет у генерал-губернатора Дондукова-Корсакова рятував. Косач редагував “Київську старину”, записував думи, видавав україномовні книжечки. Його принцип: гідність селянина дорівнює дворянській.
Ось ключові етапи кар’єри в таблиці для наочності.
| Рік | Посада | Місце |
|---|---|---|
| 1865 | Секретар губернського присутствия по селянських справах | Київ |
| 1866 | Голова з’їзду мирових посередників | Новоград-Волинський |
| 1878 | Голова Луцько-Дубенського з’їзду мирових посередників | Луцьк |
| 1886 | Голова повітового присутствия у чиншових справах | Луцьк |
| 1891 | Голова Ковель-Володимир-Волинського з’їзду | Ковель |
| 1899 | Дійсний статський радник | Київ |
| 1902 | Чиновник з особливих доручень | Київ |
Дані з uk.wikipedia.org та esu.com.ua. Ця служба – не сухі папери, а реальні долі: Косач викуповував селян з кабали, судив чесно, попри тиск. Нагороди – орден Святого Володимира IV ступеня, Святої Анни II, Святого Станіслава II – свідчення поваги імперії, але серце його билося для України.
Родинне вогнище: шлюб з Оленою Пчілкою та шестеро дітей
28 липня 1868 року в пирогівській церкві під Києвом Петро Косач одружився з Ольгою Петрівною Драгомановою – сестрою Михайла, ерудиткою з Гадяча. “Моя голубко сизая”, “моя зозулічка” – так він писав у листах, фінансуючи її етнографічні байки. Разом вони купили Колодяжне, де народилися діти: Михайло (1869–1903, поет Обачний), Лариса-Леся (1871–1913), Ольга Косач-Кривинюк (1877–1945, мемуаристка), Оксана (1882), Микола (1884–1937), Ізидора Косач-Борисова (1888–1980).
П’ятеро з шістьох здобули вищу освіту – коштом батька. Леся вчилася приватно, бо хвороба не пускала до аудиторій. Косач відпускав Олену до хворої доньки в Ялту чи Відень, сам доглядав молодших. Після смерті Михайла 1903-го постарів на роки, але тримався: “Для блага твого і дітей віддам все життя!” – писав дружині. Він ніколи не лаяв дітей – переконував лагідно, як ріка точить камінь.
Літні колонії в Колодяжному чи Зеленому Гаю збирали нащадків друзів – Франка, Лисенка. Косач купив Торчин (72 десятини) для Лесі 1905-го, продавши 1907-го на її лікування. Подібність батька й доньки вражала: та сама іронія, любов до Волині, стримане горе.
Цікаві факти про Петра Антоновича Косача
- Таємно видав у Лейпцигу перший збірник пісень Миколи Лисенка – як “дружню послугу”, без зайвого шуму.
- Не володів українською досконало, але розумів її серцем: приказки в листах, “метелики” для селян.
- Іван Франко плакав на його похоронах, називаючи “найкращим приятелем Лесі”.
- Виховувався в пансіоні тітки серед дівчат – звідси делікатність і турбота про слабких.
- Останній візит до Ялти 1908-го: хворий подолав неохоту, щоб обійняти Лесю востаннє.
Ці перлини з мемуарів родини показують: Косач жив не для слави, а для тих, кого любив.
Громадський діяч “Старої громади”: просвіта і боротьба
“Стара громада” – коло Драгоманова, Антоновича, Лисенка – стала для Косача родиною за вибіром. З 1873-го – дійсний член Київського відділу Географічного товариства. Він організовував недільні школи, де селяни вчили грамоту українською, записував думи, друкував листівки. Через це – переклади до Луцька, Ковеля, але не зламався.
Косач фінансував “Київську старину”, альманахи, часописи. Допомагав сестрі Олександрі, овдовілій з синами. Софія Русова згадувала: “Старий Косач казав…” – його афоризми ставали крилатим. У часи Валуєвського циркуляру він був мостом між імперією і нацією.
Меценатство: від Лисенка до родинних видань
Гроші Косача оживили культуру. Перший збірник Лисенка – його дар, таємний, як шепіт уночі. Фінансував байки Пчілки, драми Лесі, поезію Михайла Обачного, навіть Грицька Григоренка. Частину від Торчина віддав фольклористу Філарету Колессі – 565 австрійських крон.
Він тримав гостей: Франка 1891-го в Колодяжному, Лисенка в Києві. Косач вірив: культура – як сад, де кожна квітка потребує поливу. Без нього Лисенкова опера “Тарас Бульба” могла зачахнути.
Останні роки: хвороба, Ялта і вічність
Серцевий біль наздогнав 1900-х. 1903-го смерть Михайла підкосила, 1908-го – поїздка до Ялти до Лесі. Він радив їй купити землю в Криму, перераховував кошти на Квітчин шлюб. 2 квітня 1909-го в Києві серце зупинилося. Поховали 4 квітня на Байковому – родина, Франко, друзі прощалися з “філософом Волхвом”.
Спадщина жива: музеї в Колодяжному, фестивалі на Волині. У 2025-му bastion.tv нагадала про мглинського шляхтича-традиціоналіста. Косачів гніздо розлетілося світом, але коріння тримається його принципів – гідність, просвіта, любов.
About the Author
