Сергій Васильківський: геній українського пейзажу та козацької вольниці

Сергій Іванович Васильківський, народжений 19 жовтня 1854 року в Ізюмі на Харківщині, став тим художником, чиї полотна оживають шепотом степового вітру й далеким гулом Дону. Цей український майстер пейзажу та баталіста залишив по собі понад три тисячі творів, де кожна мазка пульсує любов’ю до рідної землі – від сонячних лугів Подніпров’я до суворого вартового піку козаків. Його картини не просто зображення: вони – гімн незламній душі України, що протистояла імперським заборонам і часовим бурям.

Художник помер 8 жовтня 1917-го в Харкові, заповідавши музею Слобідської України 1348 робіт і кошти на його розбудову. Багато з них зникло в полум’ї Другої світової, але ті, що вціліли – близько п’яти сотень – досі ваблять у Харківському художньому музеї, Національному художньому музеї України та львівському фонді Шептицького. Васильківський фіксував село до індустріальних змін, козацьку славу в часи Емського указу, роблячи мистецтво актом національного опору.

Його стиль, натхненний барбізонцями, але просякнутий запорозьким темпераментом, поєднує ліричну градацію тонів із епічною драмою. Зелено-блакитні далечіні “Козачої левади” дихають свіжістю ранкової роси, а в “Козацькому пікеті” степ оживає тривогою варти. Ця стаття розкриє, як скромний хлопець з родини писаря став поетом українського живопису, заповнюючи прогалини в історії його подорожей, технік і сучасного відлуння.

Дитинство серед чумаків і фольклору: витоки натхнення

У маленькому Ізюмі, де Донець гуде тихими хвилями, 19 жовтня 1854-го з’явився на світ Сергій Васильківський. Дід, козацького роду чумак, розповідав про волочильні шляхи й старовинні кургани, а мати співала колискові з народних легенд – ці образи в’юнталися в хлоп’ячу уяву корінням глибоким, як чорнозем. Батько, дрібний чиновник-писар, переїхав родину до Харкова 1861-го, де Сергій відкрив для себе малювання в гімназії під керівництвом учня Карла Брюллова.

Там, у шкільних залах, де пахло крейдою й вугіллям, Васильківський вперше завмер перед ескізами природи. Друг дитинства Петро Левченко, теж майбутній митець, ділився мріями про велике мистецтво. Ці роки сформували не просто техніку, а жагу до українського колориту – читання Котляревського, Шевченка, Гоголя розпалювало вогонь патріотизму в юному серці.

Але шлях не був гладким: вступ до Харківського ветеринарного училища 1870-го обернувся канцелярською роботою в казначействі. Та малювання кликало сильніше – ескізи степів і річок накопичувалися, чекаючи свій час. Цей період, повний фінансових труднощів, навчив терпіння, яке згодом лягло в кожну деталь його пейзажів.

Петербурзька академія: від срібних медалей до золотої слави

1876-го Васильківський ступив за поріг Імператорської академії мистецтв у Петербурзі, де вчителями стали Михайло Клодт і Володимир Орловський. Спершу батальний клас манив епічними баталіями, але 1879-го майстер перейшов до пейзажного – тут розквітла його душа. Мала срібна медаль 1879-го, ще дві – 1881-го, і кульмінація: велика золота за “На Дінці” 1885-го, де сонце грає на хвилях, а далечінь манить безкраїм.

Життя в “казьонці” з однокурсниками – Мартиновичем, Сластіоном – кипіло жартами й суперечками. Васильківський грав на бандурі, малював кобзарів, перетворюючи гуртожиток на осередок українського духу. Критики закидали “надмірну українськість”, але це лише підживлювало вогонь. Академія дала техніку – пастозний мазок для трави, тонкі градації для неба – але серце кликало додому.

Випускна подорож 1886-го в Париж, Барбізон, Піренеї, навіть Південну Африку, розширила горизонти. Зустріч із Корото надихнула туманами, а салонні виставки принесли визнання. Повернувшись, він мандрував пішки Харківщиною, Полтавщиною, фіксуючи хатини, млини, кургани – той світ, що зникав під натиском прогресу.

Лірика степу: пейзажі, що співають душею

Пейзажі Васильківського – це не статичні краєвиди, а живі симфонії. У “Козачі леваді” (1893) зелений луг пастозно пульсує, блакитне небо щільним мазком дихає висотою, а фігури козаків додають епічного масштабу. Тут барбізонська м’якість зливається з українським розмахом: трава шелестить, ріка мерехтить, ніби шепоче давні думи.

Він ходив тисячі верст, замальовуючи Подніпров’я, Запоріжжя, Волинь. “Весна в Україні” (1883) вибухає соковитою зеленню, де кожна листинка – гімн відродженню. Техніка еволюціонувала: ранні ескізи – швидкі, імпресіоністські, пізні – монуметальні, з глибокою перспективою. Ці полотна фіксували село до тракторів і заводів, роблячи їх історичними документами.

Емоційний заряд у колориті: теплі тони заходу в “Козачі горі” (1890) наповнюють серце ностальгією. Васильківський писав: “Природа – мати наша, її треба любити, як рідну”. Його пейзажі – місток між минулим і сучасним, де кожен мазок – дотик до вічності.

Козацька слава на полотні: баталіст з душею поета

Козацькі теми стали для Васильківського протестом проти русифікації. “Козацький пікет” (1890-ті) – варта на горі, де степ тривожно вібрує, а постаті козаків – символи волі. Динаміка: вітер рве чуприни, далечінь ховає татарські сили, створюючи напругу, ніби ти сам на варті.

Великі панорами, як “Сторожа Запорозьких Вольностей”, розгортають епопею: табір, ріка, кургани – все в грандіозному масштабі. Для Полтавського земства з Самокишем створив панно: “Козак Голота”, “Обрання Пушкаря” – знищені 1941-го, але ескізи вціліли, свідчачи про майстерність.

Пізні твори, як “Козак-Мамай” (1911), додають фольклорної теплоти. Баталії не криваві, а героїчні, з музикою в душах воїнів. Це не просто історія – це заклик до національної гордості.

Етнограф і орнаменталіст: збереження української душі

Васильківський – не лише маляр, а й збирач. Альбом “З української старовини” (1899, з Самокишем) фіксує хрести, церкви, чумацькі вози. 1912-го “Мотиви українського орнаменту” – 40 таблиць вишиванок, кераміки, що стали енциклопедією.

Портрети Шевченка (1910-1911) – три версії, де Кобзар оживає з думами в очах. Співпраця з Лисенком, Антоновичем робила його осередком відродження. Він заснував харківське училище 1912-го, викладаючи молодим.

Ці праці – щит проти культурних заборон, де орнамент оживає ритмом народної душі.

Таблиця знакових творів: де побачити скарби

Щоб полегшити орієнтацію в спадщині, ось ключові картини з локаціями – дані з музеїв станом на 2026 рік.

Джерела даних: uk.wikipedia.org, Харьківський національний художній музей (artmuseum.ks.ua). Ця таблиця показує розкид по регіонах, підкреслюючи національне значення. Багато ескізів досі в приватних збірках, чекаючи реставрації.

Спадщина в часи змін: від втрат до відродження

Васильківський пережив революцію 1917-го, але його спадщина зазнала ударів: Гітлерівці спалили тисячі в Харкові. Та вцілілі твори надихають – у 2023-му львівська виставка “Музей-гость” об’єднала Схід і Захід. Сьогодні, в 2026-му, його пейзажі резонують з екологічними трендами: степи, що зникають під соняшниками, нагадують про збереження.

Він не просто малював – творив національну ідентичність, де козацький дух протистоїть забуттю. Вплив на сучасників: Мурашко, Нарбут черпали з його орнаментів. У цифрову еру його ескізи сканують для VR-турів музеями.

Його життя – мандрівка від Ізюма до безсмертя, де кожна картина шепоче: Україна вічна, як степовий вітер. Подорожуйте слідами його пензля – і відчуйте той пульс.

About the Author

Ярослав Стаценко

Administrator

Володимир — контент-менеджер блогу з 5-річним досвідом у створенні захопливого контенту. Експерт у digital-маркетингу, фанат технологій.

Visit Website View All Posts