На галявинах серед дрімучих лісів Київської Русі, де Дніпро ледь чутно шепотів свої таємниці, прокидався смерд. Цей чоловік, з мозолистими долонями від рала та серпа, уособлював основу суспільства XI–XIII століть — залежного селянина, який тримав на плечах усю землеробську ношу. Не повний раб, як холоп, але й не вільний боярин, смерд отримував наділ від князя, платив данину і виконував повинності, обмінюючи свободу на захист та землю. Його статус фіксувала “Руська Правда” — найдавніший кодекс законів, де штраф за вбивство смерда сягав п’яти гривень, як за холопа, підкреслюючи крихку грань між свободою та залежністю.
Уявіть ритм його днів: сход сонця — і ось уже плуг розрізає чорнозем, а ввечері коло вогнища родина ділить хліб з медом. Смерди складали більшість сільського люду, живучи в общинах-вервях, де земля була спільною, а князь — верховним господарем. Залежність не зламувала духу: вони ставали піхотою в князівських дружинах, платили чинш зерном чи худобою, але мали право на спадщину та судовий захист. Саме смерди годували Русь, вирощуючи жито, просо та коноплі, без яких не встояли б ні гради, ні дружини.
Цей шар суспільства еволюціонував від відносно вільних общинників до дедалі залежніших кметів, відображаючи перехід від родового ладу до феодалізму. Розкопки в Вишгороді чи Білгороді-Київському оживають їхні хати — зруби з солом’яними дахами, де печі гули від каші, а інструменти свідчать про невпинну працю.
Походження слова “смерд”: від запаху землі до соціального ярлика
Слово “смерд” лунає з глибин праслов’янської мови, від *smьrdъ, утвореного від дієслова *smьrděti — “смердіти”, “виділяти запах”. Знатні русичі, звиклі до ароматів ладану в князівських теремах, зневажливо застосовували його до землеробів, чиї руки пахли вологою глиною та гноєм. Етимологи, спираючись на латинське mérdēlis (“виснажена голодом істота”) чи литовське mérdeti (“боротися зі смертю”), бачать у ньому відгомін індоєвропейських коренів, пов’язаних з бідністю та працею.
Та не все так однозначно. Деякі науковці, як у працях Інституту історії України, припускають нейтральне значення — “звичайний чоловік” чи “землепаш”, подібно до балтійських smūrdas (“вільний селянин”). У Новгородських берестяних грамотах XII століття “смерд” позначає державних селян, залежних від князя чи общини. З часом термін поширився на Галицько-Волинське князівство, де в XIII столітті смерди виконували барщину, а до XV століття його витіснив “кмет” — м’якший синонім.
Ця еволюція слова відображає соціальні зрушення: від зневажливого прізвиська до позначення основи селянства. У польських хроніках руські смерди згадуються поряд з сервами — напіввільними селянами, підкреслюючи спільну долю Східної Європи.
Соціальний статус смердів: між общиною та князівською волею
Смерд стояв на нижчому щаблі руської ієрархії, але не на дні. Як член верві — сільської общини — він отримував наділ землі (від 10 до 20 га), коня та реманент від князя чи боярина. За це платив фіксовану данину: зерно, мед, хутра чи бобрів. У погостах — адміністративних центрах — збирали податки, а князь судив спори, забезпечуючи захист від “сильних світу цього”.
Жінки-смердики пряли льон, ткали полотна, доглядали худобу — корів, свиней, овець. Діти з малку долучалися до праці, навчаючись у общині звичаїв. Археологічні розкопки в Опішні чи Гніздово розкривають поселення: 20–30 хат на верві, оточені тинами, з колодязями та клунями для зерна.
Смерди не були кочівниками — вони осіли, будуючи зруби з сосни, вкриті соломою. Піч у сінях гріла дім, а лавки слугували ліжками. Взимку майстрували сани чи плоти, влітку косили сіно. Їхнє життя пульсувало сезонами: весняний посів, літній жнива, осінній перегін худоби на зимівлю.
Права та обов’язки смердів за “Руською Правдою”
“Руська Правда” — серце правової системи Русі — чітко окреслює долю смерда. Якщо він помирає без синів, спадщина йде князю: “По смерду, що синів не лишив, уся отчина до князя”. Дочки отримують лише посаг. За бійку смерд б’є смерда — три гривні штрафу, плюс гривна за побої. Вбивство — п’ять гривень віри, як за холопа, бо князь вважався власником.
Але смерди мали права: свідчити в суді, володіти майном, позиватися на сусіда. Князь міг “осмердити” село — приєднати до своїх земель з усім людом. Обов’язки включали воєнщину: піхота в ополченні, коні для дружини. У мирний час — барщина: oraти княжі поля, косити сіно.
Ось таблиця порівняння покарань за “Руською Правдою”, що ілюструє статус:
| Дія | Смерд | Вільний (людин) | Холоп |
|---|---|---|---|
| Вбивство | 5 грн | 40 грн | 5 грн |
| Бійка без наказу | 3 грн | 12 грн | Власник карає |
| Спадщина без синів | Князю | Родичам | Власнику |
Дані з видання “Руська Правда” проф. С. Юшкова (1935). Ця таблиця показує: смерд — напіввільний, з княжим захистом, але без повної автономії. Плавний перехід до повинностей робив його опорою держави, де праця годувала еліту.
Повсякденне життя: від ранішньої каші до вечірніх оповідок
Ранок смерда починався з каші з prosa та меду, запитої квасом. Сніданок — сир, капуста, риба з річки. Обід — юшка з качки чи грибів, хліб з житнього борошна. Взимку солили огірки, варили пиво з ячменю. Одяг: полотняна сорочка до колін, шерстяні порти, свита з овчини, лапті з лубу. Жінки носили плахту, намітку, намисто з дукатів.
Хата — напівземлянка чи зруб на 12–15 душ: сіни з піччю, світлиця з лавками. Клуня хранила зерно, обора — худобу. Ремесла доповнювали: ковальство, ткацтво. Діти пасли гусей, дівчата пряли. Свята — Купало чи Коляда — з хороводами та гостинцями. Хвороби лікували знахарями: відвари з трав, змови.
Археологія підтверджує: у Білогородці знайшли печі для гончарства, фрагменти посуду — знаки заможності. Розкопки в Гніздові показують верві з 50 хатами, де смерди торгували надлишком на ярмарках.
Цікаві факти про смердів
- Деякі смерди ставали воїнами: у князівській дружині піхота з селян рятувала князя в Полтавській битві 1103 р. проти половців.
- У Новгороді смерди писали бересту: “Купив смерд коня за 10 ногат” — перші “контракти” простолюду.
- Смерд міг викупитися: заощаджував на “голову” — 5 грн, щоб стати вільним.
- Жінки-смердики торгували на Подолі: рибою, льоном, стаючи “бабами смердовими”.
- У Галичі XIII ст. смерди будували замки: каменярі з сіл ставали ремісниками.
Ці перлини з літописів та розкопок оживають епоху, де селянин — не лише犠牲ник, а й творець Русі.
Відмінності від холопів та закупів: градації залежності
Холоп — повний раб, куплений чи поневолений за борг, без землі, працював у панському дворі. Закуп — тимчасово залежний: брав “купу” (позику) в господаря, відпрацьовував, міг викупитися. Смерд же мав наділ, общино, платив ренту — вільніший, але прив’язаний до князя.
- Земля: смерд — наділ спадковий; холоп — ні; закуп — тимчасово.
- Суд: смерд судиться князем, як вільний; холоп — господарем.
- Військо: смерд — ополчення; холоп — слуга; закуп — рідко.
- Викуп: смерд — рідко, бо земля княжева; закуп — так; холоп — за згодою.
Після списку: ці градації дозволяли гнучкість — закуп міг стати смердом, смерд — боярином за подвиги. У XII ст. з ростом вотчин залежність посилилася, стираючи межі.
Еволюція статусу: від смердів до кріпаків Галичини
До XII століття смерди — вільні общинники з мерником (мерою) землі. З розпадом Київської держави бояри забирають верві, вводячи панщину. У Галицько-Волинському князівстві XIII ст. смерди — селяни на вотчинах, платять оброк. До XV ст. термін зникає на користь “селян” чи “кметів”.
Літописи рідко називають “смерди” — частіше “селяни” в повстаннях 1071 р. проти феодалів. Сучасні дослідження (2020-і рр.) з ДНК-аналізу скелетів у Вишгороді показують: селяни їли кашу, страждали від артриту — від плуга.
У Польщі та Литві руські смерди стали сервами, з барщиною 3 дні на тиждень. Ця трансформація — ключ до розуміння феодалізму: земля годувала, але скувала.
Смердівські традиції живуть у наших селах: родинні общини, сезонні свята, любов до чорнозему. Їхня праця вибудувала Русь, а спадок — у кожному клаптику поля.
About the Author
