ВАПЛІТЕ розшифровується як: Вільна Академія Пролетарської Літератури

ВАПЛІТЕ – це абревіатура, яка пульсує ритмом забороненої свободи в українській літературі 1920-х. Вона розшифровується як Вільна Академія Пролетарської Літератури, літературне об’єднання, народжене в Харкові наприкінці 1925 року. Ця група стала маяком для покоління письменників, які мріяли про українську культуру на рівні Європи, кидаючи виклик радянському конформізму. За два короткі роки існування ВАПЛІТЕ видала збірники й журнали, що досі вражають гостротою слів і глибиною думок.

Уявіть шумні кафе Харкова, де молоді автори сперечаються до хрипоти про долю нації. Саме тут, у вирі революційних змін, за ініціативою Миколи Хвильового згуртувалися таланти з різних груп – “Плуга”, “Гарту”, “Жовтня”. Організація офіційно стартувала в січні 1926-го, об’єднавши близько тридцяти митців. Їхня мета? Не просто писати, а творити професійну літературу, вільну від масового штампу й московського диктату. “Геть від Москви!” – це гасло Хвильового стало їхнім бойовим кличем.

Чому саме “пролетарської”? Бо час диктував: революція вимагає слів від народу для народу. Але ваплітяни перевернули поняття, наповнивши його елітарним професіоналізмом. Вони вивчали європейські мови, перекладали сучасників і мріяли про українську прозу, що зрівняється з Джойсом чи Прустом. Ця сміливість коштувала дорого – групу розгромили в 1928-му, а багатьох членів репресували в 1930-х. Та спадщина ВАПЛІТЕ жива, бо саме вони оживили “Розстріляне Відродження”.

Зародження ВАПЛІТЕ: від хаосу груп до єдиної сили

Харків 1925-го кипів літературними пристрастями. Революція минула, НЕП давав дихати, але партія тиснула: література мусила служити пропаганді. У цей момент Микола Хвильовий, колишній “урбінівець”, вирішує зібрати еліту. З групи “Урбіно” переходять Коцюба, Слісаренко, Смолич. З “Плуга” – Тичина, Бажан. “Гарт” делегує Йогансена, Сосюру. Результат? Динамічний союз, де селянська лірика сусідила з урбаністичними експериментами.

Перший статут, затверджений у січні 1926-го, оголошував ВАПЛІТЕ “вільною академією” для професійного зростання. Засідання проходили в клубах, де дискутували не тільки тексти, а й політику. Хвильовий став неформальним лідером, Михайло Яловий – першим президентом, Аркадій Любченко – секретарем. Пізніше Ялового замінив Микола Куліш, чиї п’єси стали драматичним хребтом епохи. Ця структура трималася на ентузіазмі: ваплітяни самі збирали кошти на видання, агітували за передплату.

Зовні група маскувалася під “пролетарську”, але серцем тягнулася до Заходу. Вони організовували вечори з перекладами Гамсунa, Ремарка, мріяли про фестиваль сучасної літератури. Та радянська цензура чатувала: кожен номер видання проходив перевірку, де слова “Москва” чи “Європа” могли стати приводом для конфіскації.

Лідери та зірковий склад: хто творив ВАПЛІТЕ

Серце ВАПЛІТЕ билося в ритмі геніальних імен. Микола Хвильовий, з його гострим пером і радикальними памфлетами, задавав тон. Його новели “Я (Романтика)” розривали шаблони, показуючи хаос революції крізь призму психіки. Павло Тичина, лірик з “Плуга”, приніс мелодію: його “Елегія” в журналі ВАПЛІТЕ вражала фантасмагорією села.

Щоб уявити масштаб, ось ключові члени в таблиці. Перед нею варто наголосити: цей список не вичерпний, але відображає еліту, яка визначила українську літературу.

Джерела даних: uk.wikipedia.org, esu.com.ua. Ця таблиця ілюструє трагедію: зірки гасли одна за одною. А скільки ще – Григорій Епік, Василь Вражливий, Іван Дніпровський, Олесь Досвітній, Юрій Смолич, Гордій Коцюба? Їхні тексти, надруковані в ВАПЛІТЕ, стали маніфестом проти сірості.

Ідеологія ВАПЛІТЕ: бунт проти масовізму

ВАПЛІТЕ не була просто клубом – це ідеологічний форпост. Хвильовий у памфлетах громив “просвітян” – аматорів, які заливали ринок графоманією. “Література повинна бути академічною, як у Парижі чи Берліні!” – кричав він. Гасло “Геть від Москви!” означало не сепаратизм, а культурну незалежність: українці мусять черпати з Європи, а не копіювати радянський соцреалізм.

• Професіоналізм понад усе: Навчання, семінари, критика – ваплітяни відточували майстерність, як ювеліри.
• Європоорієнтованість: Переклади, огляди світової літератури – від Еко до Рембо.
• Національне відродження: Через прозу й поезію повертати ідентичність, зруйновану імперією.

Ці принципи запалювали серця, але дратували Кремль. Сталін у 1926-му назвав їх “націонал-ухилом”. ВАПЛІТЕ відповідала статтями в журналах, де виправдовувалася, але не каялася. Це був танець на лезі ножа.

Видання ВАПЛІТЕ: арсенал слів, що не змовк

Найяскравіший слід – друковане слово. У 1926-му вийшли два збірники: “ВАПЛІТЕ, зошит перший” (програмні статті, статут, тираж 1600) та “альманах перший” (художні твори, 5000 примірників). 1927-го – шість номерів двомісячника “ВАПЛІТЕ”, тираж по 2000. Редакція в УТОДІК у Куліша, Хвильовий – тіньовий бос.

Ось огляд змісту в списку для наочності:

1. №1: Новели Сенченка (“Із записок”), вірші Тичини.
2. №2: Повість Вражливого “Життя білого будинку”.
3. №5: “Вальдшнепи” Хвильового (початок роману про зраду ідеалів), “Елегія атракціонів” Бажана.
4. №6: Конфісковано за “антирадянщину” – випуск не дійшов до читачів.

Журнал став трибуною: критика, хроніка, переклади Стефаника, Коцюби. Тиражі субсидували державою (50 тис. крб.), але цензура урізала. Сьогодні ці видання – раритет, доступний на chtyvo.org.ua.

Ці перлини показують: ВАПЛІТЕ не просто друкувала – провокувала, змушуючи мислити.

Літературна дискусія: апогей і трагедія

Дискусія 1925-1928 – це битва Хвильового з системою. Почалася памфлетом “Про ‘сатану в бочці'” у “Культурі й побуті”. Він громив масовізм: “Література для еліти, не для неписьменних!” Москва відреагувала: Сталін листом ЦКК. ВАПЛІТЕ влізла в епіцентр – журнали №2-5 містили самовиправдання, доноси на опонентів (Шумського, Єфремова).

Опоненти з ВУСПП, “Молодняка” звинувачували в “буржуазному націоналізмі”. Хвильовий парирував: “Ми пролетарі, але культурні!” Дискусія розкрила тріщини: партія хотіла пропаганди, ваплітяни – мистецтва. Конфіскація №6 1928-го стала останньою краплею.

Самоліквідація 28 січня 1928-го – акт порятунку. Члени перейшли до “Літературного ярмарку”, “Пролітфронту”. Та репресії не спинялися: Хвильовий застрелився, Куліш, Йогансен – розстріляні.

Спадщина ВАПЛІТЕ: вогонь, що не згас

ВАПЛІТЕ розлетілася іскрами, запаливши покоління. Їхні твори – “Вальдшнепи”, “Байгород”, елегії – модернізували українську прозу. Сьогодні в театрах ставлять Куліша, цитують Хвильового в дискусіях про ідентичність. Ця група нагадує: свобода слова – крихка, але без неї література вмирає.

У 2020-х, коли Україна відстоює культуру в війні, ваплітянське “Геть від Москви!” звучить пророчо. Вони навчили: справжнє мистецтво народжується в бунті. Читайте їхні сторінки – відчуйте той запал, що переживе цензуру.

About the Author

Ярослав Стаценко

Administrator

Володимир — контент-менеджер блогу з 5-річним досвідом у створенні захопливого контенту. Експерт у digital-маркетингу, фанат технологій.

Visit Website View All Posts