Василь Герасим’юк: Поет гуцульського міфу та карпатського вогню

Смереки стримлять над урвищем, ніби вартові забутих легенд, а внизу – потоки, що шепочуть таємниці предків. У такому світі виріс Василь Герасим’юк, поет, чиє слово пульсує ритмом Карпат, змішуючи гуцульські замовляння з біблійними відлуннями. Народжений 18 серпня 1956 року в казахстанській Караганді, куди репресовані батьки потрапили з гуцульського села Прокурава, він повернувся в рідні гори наприкінці 1950-х, несучи в крові пам’ять про заслання. Василь Герасим’юк – лауреат Шевченківської премії 2003 року за “Була така земля”, голова журі конкурсу “Гранослов”, автор понад десяти збірок, де Карпати оживають як живий міф, а чоловіче коло тримається на плечах побратимів.

Його поезія – не просто лірика, а сповідь нації, виткана з ниток народних звичаїв, втрат і надії. Від першого дебюту в “Смереках” 1982-го до вибраних “Anno Афини” 2016-го Герасим’юк еволюціонував від локального колориту до універсальних питань буття. Ви не повірите, але цей аристократ слова, як назвав його Іван Дзюба, поєднує верлібр з гуцульським арканом, роблячи кожен вірш ритуалом єднання.

Карпатський вітер пронизує кожну строфу, нагадуючи про витоки. Герасим’юк не просто описує гори – він вдихає їхню душу, перетворюючи смереки на символи вічної боротьби, а ватру – на живу пам’ять.

Дитинство в тіні репресій і карпатське відродження

Батьки Василя, Дмитро та Марія Герасим’юки, гуцули з Прокурава Косівського району Івано-Франківщини, потрапили до Казахстану в 1940-х як “пособники бандерівських формувань”. Один дід командував Українськими січовими стрільцями, інший – УПА, тож родина несла тягар опору. Після ХХ з’їзду КПРС сім’я повернулася в Україну приблизно 1956–1959 роках, оселившись спочатку в бараці. Дитинство Василя минуло в Космачі, “столиці Гуцульщини”, де мати лікувала його від коклюшу карпатською природою: вранці до потоку, вдень – під смереки.

Ці спогади стали фундаментом поезії. У Прокураві він закінчив неповну середню школу, а повну – з золотою медаллю в Коломиї. Там, серед полонин, прокинулося слово: перші вірші з’явилися в шкільні роки. Гори не просто фоном – вони героєм, що навчає сили. Як пише сам поет у інтерв’ю, Карпати дали йому волю після заслання, а гуцульські легенди – міфологічний арсенал.

Така юність загартувала. Репресії родини відлунюють у мотивах втрат, але Карпати оживили надію, перетворивши біль на творчу енергію. Перехід від барака до полонин – метафора відродження, що пронизує всю творчість.

Студентські роки та перші літературні кроки

У 1978-му Василь Герасим’юк закінчив філологічний факультет Київського національного університету. Київ став мостом від гуцульських нетрів до великої літератури. З 1978-го – редактор, згодом завідувач редакції поезії у видавництві “Молодь” (до 1988-го), потім старший редактор “Дніпро” (1988–1992). Член Спілки письменників України з 1983-го, з 1997-го – Асоціації українських письменників.

Перші публікації – 1972 рік, у газеті “Радянська Гуцульщина” та журналах “Дніпро”, “Ранок”. Десять років формування, і 1982-го виходить дебютна “Смереки”. Тут Карпати – не екзотика, а світ співжиття людини й природи, з локальним патріотизмом. Поет відкрив гуцульщину як магію, де кожна галузка – крик у горах.

Редакторська робота загарбувала інтуїцію: Герасим’юк формував покоління вісімдесятників, балансуючи між цензурою та свободою. Київ розширив горизонти, але коріння тримало в Карпатах – звідси народився унікальний синтез.

Еволюція поетичного світу: Від “Смерек” до “Крові й легіту”

Творчість Герасим’юка – тетраптих перших збірок: “Смереки” (1982), “Потоки” (1986), “Космацький узір” (1989), “Діти трепети” (1991). “Потоки” – діалог з матерією й совістю, “Космацький узір” – роздуми про націю в гласності. “Діти трепети” – гімн Незалежності.

Далі – “Осінні пси Карпат” (1998), “Серпень за старим стилем” (2000), “Поет у повітрі” (2002), “Була така земля” (2003), “Папороть” (2006), “Смертні в музиці” (2007), “Кров і легіт” (2014), “Ґрегіт” (2016), “Anno Афини” (2016). Кожна – поглиблення міфу: від локального до біблійного.

Ось ключові збірки в таблиці для наочності:

Дані з uk.wikipedia.org. Ця таблиця ілюструє еволюцію: від етнографії до філософії. Кожна збірка – як потік, що набирає сили, з спадковістю мотивів.

Гуцульська міфологія як серце поезії

Герасим’юк творить “біблійну Гуцульщину”: мольфари, полонини, аркан оживають у верлібрах. Міф – не декор, а інструмент пояснення світу. У “Живій ватрі” дерево тремо об дерево, народжуючи вогонь-душу: “Дерево тремо об дерево, / доки не народиться вона. / Вона помирає тільки раз, / тому бережемо її”. Ватра – символ предків, що оберігає від зла.

Гуцульські ритуали циклічні: жертвоприношення в “Гой”, де порушення обряду карається хащею. Поет синтезує язичництво з християнством – коса як символ гідності, ткані узори як музика небес. Карпати – мікрокосмос, де локальне стає універсальним. Дослідники відзначають щільність символіки: смерека – вічність, пси – вартові ночі.

Такий міф рятує від забуття. У часи перебудови Герасим’юк пророкував: “Ми все залишили в могилах предків”. Сьогодні це актуально – поезія як опір асиміляції.

Філософія єднання: Аналіз знакових віршів

У “Чоловічому танці (Аркан)” – вершина: “Ти мусиш танцювати аркан. Хоч раз. Хоч раз ти повинен відчути, як тяжко рветься на цій землі древнє чоловіче коло, як тяжко зчеплені чоловічі руки”. Аркан – ритуал посвячення, символ братерства й хреста. Коло рветься, але тримається – алегорія української долі, де Христос входить з хрестом.

Верлібр розширює смисл: від танцю до буття, наголошуючи відповідальність. Аналогічно “Осінні пси Карпат”: пси чують і не сплять – вартові нації, що прокидаються осінню.

“Жива ватра” – замовляння: вогонь від тертя дерев – вічний дух, що бережеться. Епітети “гад підступний”, “дух злий” малюють битву світла й темряви. Ці вірші – не статичні, а динамічні ритуали, що пульсують енергією Карпат.

Нагороди, що увінчали шлях

Шлях Герасим’юка – тріумф: премія “Благовіст” (1993) за “Діти трепети”, ім. Павла Тичини (1998), Шевченківська (2003), “Князь роси” (2011), ім. Леоніда Вишеславського (2012), ім. Володимира Забаштанського (2021). Кожна – визнання міфопоетики.

Таблиця нагород підкреслює піки:

Дані з osvita.ua. Шевченківська – вершина, бо визнала гуцульський космос як національний.

За межами вірша: Радіо, кіно, родина

Герасим’юк – не тільки поет: з 1992-го коментатор Національної радіокомпанії, з 1999-го ведучий, голова “Гранослов” з 1993-го. З 2011-го – “Діалог” на “Культура”, де слово оживає в розмовах. Кіносценарист: співавтор “Нам дзвони не грали, коли ми вмирали” (1991, “Галичина-фільм”) – про УПА, де кінокадри переплітаються з поезією.

Родина – опора: дружина Ольга (математик), донька Олена Герасим’юк (нар. 1991, поетеса, волонтерка). “Нескорена ПроRock” чи її вірші продовжують карпатський вогонь. У 2020-му вийшли есе “Тєжко гонорні” – рефлексії про покоління.

Київ став домом, але серце в горах. Недавно вийшов з ПЕНу через інтриги – жест гордості.

Спадщина, що лунає в поколіннях

Герасим’юк – міст від вісімдесятників до сучасників. Його міфопоетика вплинула на Ірину Цілік, Сергія Жадана – синтез фольклору й модерну. У часи війни вірші про аркан резонують: коло тримається. Поет пише есе, веде ефіри, надихає “Гранословом”.

Карпатський вогонь не згасає. У кожному рядку – заклик: стань у коло, відчуй тяжкість, але тримай. Бо в горах, як і в поезії, слабкість – табу.

About the Author

Ярослав Стаценко

Administrator

Володимир — контент-менеджер блогу з 5-річним досвідом у створенні захопливого контенту. Експерт у digital-маркетингу, фанат технологій.

Visit Website View All Posts