Директорія УНР: революційний спалах української державності

У вихорі громадянської війни, коли Україна розривалася між червоними, білими та іноземними арміями, Директорія Української Народної Республіки постала як сміливий виклик хаосу. Цей тимчасовий революційний орган влади, створений 14 листопада 1918 року, керував УНР аж до 10 листопада 1920-го, намагаючись відродити республіканський устрій після гетьманського перевороту. Очолювана спочатку Володимиром Винниченком, а згодом Симоном Петлюрою, вона стала символом опору, де політичні мрії зіштовхувалися з кривавими реаліями поля бою.

Директорія не просто замінила гетьмана Павла Скоропадського – вона запустила хвилю реформ, від земельної перебудови до Акта Злуки з Західною Україною. Але шлях її був тернистим: від тріумфального входу до Києва 19 грудня 1918-го до відступу за Збруч. Ця епоха виявила як велич українських лідерів, так і глибинні розколи суспільства, що досі резонують в нашій історії.

Земля, армія, дипломатія – усе це Директорія намагалася приборкати в умовах, коли вороги тиснули з усіх боків. Розберемося, як народжувалася ця влада, хто стояв за її штурвалом і чому, попри героїзм, вона зазнала поразки.

Витоки Директорії: від кризи гетьманату до революційного повстання

Ніч з 13 на 14 листопада 1918 року в Києві нагадувала театр абсурду: таємне засідання Українського національного союзу, де представники соціал-демократів, есерів та самостійників ухвалили рішення, що перевернуло гетьманат догори дном. Павло Скоропадський, підтриманий німцями, втрачав контроль – поразка Центральних держав у Першій світовій війні робила його режим примарним. Директорія з’явилася як відповідь на цей вакуум, проголосивши себе найвищим органом влади відродженої УНР.

Антигетьманське повстання розгорнулося блискавично. Симон Петлюра з трьома тисячами Січових стрільців у Білої Церкви закликав до бунту 15 листопада. За лічені тижні сили повстанців зросли до 40 тисяч, і німці, не бажаючи конфлікту, уклали угоду. 14 грудня Рада міністрів гетьмана склала повноваження, а Корпус Січових стрільців Євгена Коновальця увійшов до Києва. Цей момент став вершиною – столиця гуділа від ентузіазму, ніби прокинулася після довгого сну.

Та ейфорія швидко згасла. Директорія мусила не лише святкувати перемогу, а й будувати державу на уламках. Перша Декларація від 26 грудня 1918 року обіцяла соціальну справедливість, скасування приватної власності на землю та демократичні вибори. Це був манифест надії, але й рецепт майбутніх конфліктів.

Лідери Директорії: яскраві постаті в вирі революції

Володимир Винниченко, письменник з гострим пером і соціалістичним серцем, очолив Директорію з 14 грудня 1918-го. Його мрії про “трудову державу” надихали, але прагматизм виявився слабкістю – він коливався між більшовиками та Антантою, що призвело до відставки 10 лютого 1919-го. Винниченко емігрував, залишивши по собі Декларацію, яка стала еталоном української соціал-демократії.

Симон Петлюра, Головний отаман військ УНР, узяв кермо 11 лютого. Народжений у Полтаві, журналіст і воїн, він уособлював мілітарну стійкість. Під його командуванням армія вистояла проти більшовиків і денікінців, але вбивство в Парижі 1926-го стало трагічним акордом. Петлюра – це не лише стратег, а й дипломат, що уклав Варшавський договір з поляками.

Інші члени додавали кольору: Федір Швець (есер) піклувався про селян, Панас Андрієвський (самостійник) – про дипломатію, Андрій Макаренко – про робітників. Згодом до них приєднався Євген Петрушевич від ЗУНР. Ці люди, з різними ідеологіями, тримали Директорію як крихкий човен у штормі.

Дані з uk.wikipedia.org та esu.com.ua. Ця таблиця ілюструє еволюцію складу – від п’ятиорих революціонерів до вузького кола виживальників.

Переходи влади супроводжувалися урядовими змінами: Володимир Чехівський, Сергій Остапенко, Борис Мартос, Андрій Лівицький. Кожен прем’єр додавав свій штрих до хаосу реформ.

Ключові події: хронологія героїчних злетів і падінь

19 грудня 1918-го Київ зустрічав Директорію фанфарами – але вже 2 лютого 1919-го більшовики витіснили її до Вінниці. 22 січня став днем тріумфу: Акт Злуки об’єднав УНР із ЗУНР, хоч реальне злиття й не вдалося. Трудовий конгрес 23–28 січня легітимізував владу, зібравши представників від селян до солдатів.

Весна 1919-го – чорна смуга: радянська окупація Правобережжя, заколот отамана Оскілка. Директорія переїжджає Проскуровом, Рівним, Кам’янцем-Подільським. Перший Зимовий похід 6 грудня 1919-го – відчайдушна спроба прорвати фронт. Варшавський договір 21–24 квітня 1920-го з Польщею дав перепочинок, а оборона Замостя 29 серпня врятувала Варшаву від більшовиків.

• 26 грудня 1918: Декларація Директорії – основа соціальної програми.
• 8 січня 1919: Тимчасовий земельний закон – земля до селян.
• 5 травня 1920: Автокефалія УПЦ – духовна незалежність.
• 10 листопада 1920: Відступ за Збруч, кінець Директорії як колективного органу.

Ці події – не суха хроніка, а пульс нації, що б’ється в ритмі бою. Після списків завжди постає питання: чому ентузіазм не переріс у перемогу?

Внутрішня політика: реформи, що змінювали село й місто

Директорія кинулася в реформи з диким запалом. Земельний закон 8 січня 1919-го скасував приватну власність: поміщицькі землі переходили до фонду для безземельних селян по 24–48 га на родину. Земельні комісії в кожному селі розподіляли наділи, але хаос Громадянської війни гальмував процес – селяни самі захоплювали поля.

Національна політика розквітла: закон про державну мову 1 січня 1919-го українізував адміністрацію. Автокефалія церкви 5 травня 1920-го розірвала московські пута. Трудові ради обиралися на місцях, обіцяючи владу робітникам і селянам. Такий радикалізм надихав маси, але відштовхував еліту й союзників.

Соціальна сфера: 8-годинний робочий день, заборона дитячої праці. Але інфляція та реквізиції підірвали довіру. Директорія балансувала між ідеалами Центральної Ради та жорсткістю воєнного часу.

Зовнішня політика: від нейтралітету до відчайдушних союзів

Дипломати Директорії оббігали Париж і Лондон, але Антанта бачила в УНР лише буфер. Визнання прийшли від Чехословаччини, Угорщини, Ватикану – скромні, але символічні. Переговори з РСФСР 31 грудня 1918-го провалилися, бо більшовики хотіли радянської влади.

Акт Злуки 22 січня 1919-го – вершина мрії про єдину Україну, хоч Петрушевич швидко вийшов через розбіжності. Варшавський договір 1920-го з Польщею став рятівним колом: спільний похід проти Пілсудського? Ні, проти більшовиків, з 15 тисячами українців у польській армії.

1. Нейтралітет до Денікіна – помилка, бо білі не визнавали УНР.
2. Війна Денікіну 24 вересня 1919-го – запізно.
3. Ризький мир Польщі з більшовиками 1921-го – кінець сподівань.

Після цього абзацу зрозуміло: дипломатія була слабкою ланкою, де бракувало сильного лобі.

Військова боротьба: героїзм на межі відчаю

Армія УНР зросла до 100 тисяч, але дезертирство та отаманщина її підкопували. Перший Зимовий похід Юрія Тютюнника прорвав “залізний фронт” більшовиків. Другий – у 1921-му – став трагедією. Оборона Замостя Петлюрою врятувала Польщу, але Україна заплатила кров’ю.

Боротьба з трьома ворогами: червоними (Київ утрачено весною 1919-го), білими (визвольний похід серпня 1919-го з 85 тис.), поляками. Отамани Зеленого, Григор’єва бунтували, крадучи сили. Армія трималася на патріотизмі Січових стрільців і Запорожців.

Економічні реалії: гривня проти руїни

Гривня введена 4 січня 1919-го мала стабілізувати фінанси, але гіперінфляція з’їла її. Промисловість впала: видобуток вугілля – 34,8% від 1913-го у 1918-му, 20,5% у 1919-му. Реквізиції годували армію, але озлоблювали селян.

Земельна реформа обіцяла процвітання, та війна все знівечила. Директорія експропріювала банки й заводи, але без миру це були краплі в морі.

Причини поразки: уроки, що болять досі

Радикальний соціалізм відштовхнув селян і союзників – приватна земля анульована, але без компенсації спричинила бунти. Відсутність єдності: отамани проти регулярної армії, УНР проти ЗУНР. Дипломатія провалилася через слабке представництво в Парижі.

Мобілізація буксувала – селяни тікали від реквізицій. Зовнішні фактори: більшовицька армія чисельністю переважала, Антанта ігнорувала. Та головна помилка – недооцінка внутрішніх розколів, де ідеали поступилися виживанню.

За даними unr.uinp.gov.ua, Директорія заклала основи: автокефалію, українізацію, землю селянам. Її спадщина – у сучасній Україні, де ми боремося за ту ж незалежність, тільки з більшим досвідом. Ця історія шепоче: єдність і прагматизм – ключ до перемоги.

About the Author

Ярослав Стаценко

Administrator

Володимир — контент-менеджер блогу з 5-річним досвідом у створенні захопливого контенту. Експерт у digital-маркетингу, фанат технологій.

Visit Website View All Posts