Ніна Матвієнко пішла з життя 8 жовтня 2023 року в Києві у віці 75 років, за два дні до свого 76-го дня народження. Причиною смерті стало онкологічне захворювання, яке співачка несла в собі майже чотири роки, не підозрюючи про його масштаб. Родина тримала деталі в таємниці, бо Ніна Митрофанівна ніколи не хотіла здаватися слабкою. Вона боролася до останнього, залишаючись усміхненою навіть у лікарняній палаті, де провела два місяці після раптової госпіталізації в серпні 2023-го через нестерпний біль у животі.
Донька Тоня Матвієнко та зять Арсен Мірзоян пізніше розкрили, що діагноз шокував усіх. Лікарі повідомили: хвороба вже давно оселилася в організмі, але артистка жила повноцінним життям, гастролювала, співала і не скаржилася. Цей голос, що століттями лунав у народних піснях, згас тихо, але залишив по собі цілу епоху української культури. Сьогодні, коли ми згадуємо Ніну Матвієнко, її смерть нагадує не лише про втрату, а й про те, як сильні духом люди вміють ховати біль за посмішкою.
Життя Ніни Митрофанівни було сплетене з українським фольклором так міцно, що її голос став символом національної душі. Вона не просто співала — вона оживляла забуті обрядові мелодії, ліричні балади та гумористичні пісні, передаючи їх новим поколінням. Її відхід став болісним ударом для всіх, хто ріс на її записах, хто чув, як вона виконує «Ой у полі нивка» чи «Квітка-душа». Але за трагедією ховається історія неймовірної сили, яка варта того, щоб її розповісти детально.
Від сільського дитинства до всенародної слави: корені легенди
Ніна Матвієнко народилася 10 жовтня 1947 року в селі Неділище на Житомирщині в багатодітній селянській родині. П’ята з одинадцяти дітей Митрофана та Антоніни Матвієнків, вона з раннього дитинства пізнала і бідність, і тепло рідної землі. Мати мала неабиякий співочий дар — могла вести кілька голосів одночасно, і саме від неї Ніна перейняла любов до народної пісні. Батько часто повертався з роботи стомленим, але в рідкісні моменти, коли в хаті панував мир, родина співала разом. Ці вечори стали для дівчинки першими уроками справжньої музики, де мелодія передавала не лише слова, а й біль, радість і надію цілого народу.
Життя в селі не було казкою. З чотирьох років Ніна доглядала молодших братів і сестер, пасла худобу, працювала на городі. Родина жила бідно, тому в одинадцять років її відправили до школи-інтернату в Потіївці, а згодом — до Коростеня. Там вона стикнулася з жорстокістю вихователів, але саме в інтернаті почала розвивати голос. Працювала на заводі «Хіммаш» у Коростені — табельницею, ученицею кранівника, копіювальницею. Та спів не покидав її. У 1966 році Ніна потрапила до вокальної студії Державного українського народного хору імені Григорія Верьовки, а вже з 1968-го стала солісткою. Це був початок шляху, який зробив її голосом України.
Гастролі почалися швидко: Мексика, Канада, США, Європа, Азія. Її репертуар — це не просто пісні, а цілі шари історії. Обрядові мелодії XVII–XVIII століть, ліричні балади, гумористичні твори, пісні сучасних композиторів на кшталт Євгена Станковича чи Мирослава Скорика. Вона поєднувала фольклорний спів з академічним, створюючи унікальний стиль, що захоплював слухачів по всьому світу. У 1979 році стала фіналісткою «Пісні року» з «Ой летіли дикі гуси». А в 1991-му перейшла до Національного ансамблю солістів «Київська камерата», де її талант розкрився ще яскравіше.
Творча спадщина: голос, що став символом української душі
Ніна Матвієнко не просто виконувала пісні — вона їх проживала. Її інтерпретації народних творів звучали так щиро, ніби виходили з глибин землі. Записала десятки платівок, аудіокасет і компакт-дисків, видала книги «Ой виорю нивку широкую» та «Уже так не буде, як є», де зібрала понад 250 пісень і спогади. Знімалася в кіно — «Солом’яні дзвони», «Пропала грамота», брала участь у телевізійних виставах і озвучувала мультфільми. Її режисерські роботи, як «Під сонцем» чи «Золотий камінь посіємо ми», показували глибоке розуміння народної культури.
Вона була не лише співачкою, а й акторкою, громадською діячкою. Учасниця Помаранчевої революції та Євромайдану, критикала війну на сході, але завжди підкреслювала: українці — це один народ. Її голос лунав на сценах усього світу, але серце залишалося в Україні. Нагороди приходили одна за одною: Заслужена артистка УРСР у 1978-му, Народна артистка у 1985-му, Шевченківська премія у 1988-му, Герой України у 2006-му. Посмертно її визнали Національною легендою України. Цей титул — не просто відзнака, а визнання того, що її пісні стали частиною національної ідентичності.
У часи, коли українська культура боролася за виживання, Ніна Матвієнко стояла на передовій. Її записи допомагали тисячам людей відчути коріння, зрозуміти, хто ми є. Вона співала про кохання, про біль розлуки, про силу землі — і кожна нота несла в собі тепло рідної хати, запах скошеної трави та спів солов’їв над полями.
Родинне коло: опора в радості та випробуваннях
У 1971 році Ніна вийшла заміж за художника Петра Гончара, сина відомого Івана Гончара. Шлюб тривав довго, хоча останні роки подружжя жило окремо. Разом вони виховали трьох дітей: синів Івана та Андрія, доньку Антоніну. Іван став ченцем-ієродияконом, Андрій — іконописцем, а Тоня продовжила музичну династію, ставши співачкою і дружиною Арсена Мірзояна. Онуки — Уляна та Ніна — стали справжньою радістю для бабусі.
Родина завжди була для неї головною цінністю. Навіть у розпал гастролей Ніна поверталася додому, щоб співати колисанки онукам. Діти згадують, як мама вчила їх любити пісню не як професію, а як частину душі. Саме вони першими відчули, що щось не так у серпні 2023-го, коли швидка забрала Ніну до лікарні.
Хвороба, що прийшла несподівано: чотири роки мовчання
Онкологія наздогнала Ніну Матвієнко тихо. За словами близьких, хвороба розвивалася майже чотири роки, але артистка не скаржилася на здоров’я. Вона продовжувала жити активно, співати, зустрічатися з друзями. Перші тривожні сигнали з’явилися влітку 2023-го: сильний біль у животі. 8 серпня швидка відвезла її до лікарні. Обстеження шокувало родину — діагноз виявився важким.
Ніна Митрофанівна перенесла кілька операцій, зокрема на підшлунковій залозі. Стан погіршувався, але вона зберігала оптимізм. Друзі згадують, як вона жартувала навіть у палаті, надсилала смішні повідомлення. Арсен Мірзоян пізніше розповів, що життя забрала саме онкологія. Тоня Матвієнко додала: для мами це стало шоком, вона боялася слабкості, тому й не розповідала про хворобу раніше. Два місяці в лікарні — це була боротьба, де лікарі робили все можливе, а родина чергувала біля ліжка.
Останні дні: сила духу до фінального акорду
У реанімації Ніна Матвієнко залишалася собою — сильною, усміхненою. Родина згадує, як вона закликала молитися за Україну навіть у найважчі моменти. 8 жовтня 2023 року о шостій ранку серце легенди зупинилося. Поховали її 11 жовтня на Звіринецькому кладовищі в Києві. Тисячі людей прийшли попрощатися, співаючи її пісні просто неба.
Близькі кажуть: до останнього вона думала про інших. Не хотіла, щоб її запам’ятали хворою. Ця внутрішня сила зробила її не просто співачкою, а символом стійкості українського духу.
Цікаві факти про Ніну Матвієнко
- Ніна була п’ятою дитиною в родині з одинадцяти і вже в чотири роки пасла худобу та доглядала молодших. Саме тоді вона вперше почула, як мама співає в кілька голосів.
- Її голос записали на диск з піснями матері ще в кінці 1970-х — це стало сімейною реліквією.
- Ніна критикувала війну на сході як «братовбивчу», але завжди підкреслювала: усі українці — брати і сестри.
- Посмертно отримала звання «Національна легенда України» — визнання, якого варта була за життя.
- У дитинстві мріяла стати вчителькою, але доля привела її на сцену, де вона стала голосом цілої нації.
- Навіть у лікарні вона жартувала з рідними та надсилала смішні фото, щоб не засмучувати їх.
Спадщина, що продовжує звучати
Смерть Ніни Матвієнко не поставила крапку в її історії. Її записи досі лунають на радіо, в концертах, у серцях мільйонів. Молоді співаки цитують її як взірець автентичності. Її книги та архіви зберігають пісні, які могли б загубитися в часі. Культурний вплив Матвієнко важко переоцінити: вона показала, що фольклор — це не музейний експонат, а живе дихання народу.
У 2024–2025 роках з’явилися нові проєкти, присвячені її пам’яті: концерти, документальні фільми, фестивалі. Її голос став ще сильнішим символом під час повномасштабної війни — як нагадування, за що ми боремося. Ніна Митрофанівна вчила нас любити свою культуру не словами, а серцем. І сьогодні, слухаючи її пісні, ми розуміємо: вона не пішла. Вона продовжує співати в кожному з нас.
Її життя — це історія про те, як звичайна дівчинка з села стала легендою. Про те, як хвороба може забрати тіло, але не дух. Ніна Матвієнко залишила нам не лише мелодії, а й приклад сили, щирості та любові до рідної землі. І поки лунають її пісні, легенда живе.
About the Author
