День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні сьогодні в Україні — це 8 травня, день пам’яті та вшанування мільйонів загиблих. Ця дата поєднує європейську традицію завершення війни в Європі з українським акцентом на правду про жертви, героїзм і страшні уроки тоталітарних режимів. Колись 9 травня асоціювалося з радянським святкуванням, але часи змінилися: держава відмовилася від пропагандистського культу на користь щирого пам’ятання.
Перемога 1945-го року коштувала людству десятки мільйонів життів. Для України ціна виявилася особливо жорстокою — майже кожен п’ятий житель не дожив до миру. Кров, пролита на наших полях від Львова до Донбасу, стала фундаментом не тільки для звільнення Європи, а й для нашого розуміння, чому свобода вимагає постійної боротьби. Сьогодні, коли пам’ять про ті події переплітається з новими випробуваннями, цей день нагадує: перемога — це не тільки прапори над рейхстагом, а й щоденна повага до полеглих.
Акт беззастережної капітуляції нацистської Німеччини підписали 8 травня 1945 року за центральноєвропейським часом. Саме тому більшість країн світу відзначають завершення війни саме в цей день. В Україні це стало офіційним державним святом у 2023 році, коли Верховна Рада ухвалила відповідний закон. Тепер 8 травня — День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років, а 9 травня перетворилося на День Європи. Така зміна підкреслила відхід від радянських міфів і повернення до загальноєвропейської традиції скорботи та примирення.
Як Друга світова війна спустошила українські землі
Війна почалася не в 1941-му, як часто повторювали в радянські часи. 1 вересня 1939 року нацистська Німеччина напала на Польщу, а вже 17 вересня до неї приєднався СРСР за таємними протоколами пакту Молотова-Ріббентропа. Українські землі опинилися під подвійним ударом. Львів бомбардували ще в перші дні вересня, а мільйони українців раптом стали частиною двох тоталітарних імперій.
Нацистська окупація 1941–1944 років перетворила Україну на справжнє пекло. Бабин Яр у Києві став символом Голокосту — тут розстріляли понад 100 тисяч євреїв, ромів та інших. Села спалювали разом з жителями, як у Хатині чи Корюківці. Гітлерівці вивозили людей на примусові роботи до Рейху — понад 2,4 мільйона українців опинилися в рабстві. Голод, розстріли, концтабори — все це залишило шрами, які не загоюються досі.
Але й радянська влада не була менш жорстокою. Перед відступом 1941-го НКВД розстрілював в’язнів у тюрмах Львова, Києва, Харкова. Підрив ДніпроГЕСу забрав тисячі цивільних життів. Пізніше, після “визволення”, почалися нові репресії: депортації кримських татар, голод 1946–1947 років, заборона УПА. Українці воювали не тільки проти нацизму, а й за свою ідентичність проти обох режимів.
Шлях до перемоги: внесок українців у розгром нацизму
Мільйони українців стали частиною Антигітлерівської коаліції. Близько семи мільйонів мобілізували до Червоної армії — кожен другий не повернувся, а половина тих, хто вижив, отримали інвалідність. Вони билися під Москвою, Сталінградом, Курськом, у визволенні Європи. Перший Український фронт під командуванням генерала Ватутіна прорвався до Карпат, а потім брав участь у штурмі Берліна.
Не менш важливим був партизанський рух. Тисячі загонів діяли в тилу ворога, руйнуючи залізниці та склади. А ще — УПА, яка налічувала понад 100 тисяч бійців. Вони воювали проти нацистів з 1941-го, а після 1944-го продовжили боротьбу за незалежність. Їхні рейди по тилах Червоної армії нагадували, що перемога над Гітлером не означала свободи для України.
Українці були й у лавах інших армій коаліції: понад 120 тисяч у польській, десятки тисяч — у канадській, американській, французькій. Генерал Кузьма Дерев’янко, уродженець Полтавщини, приймав капітуляцію Японії 2 вересня 1945-го. А лейтенант Олексій Берест із Сумщини разом із товаришами підняв Прапор Перемоги над рейхстагом 30 квітня 1945 року. Радянська пропаганда пізніше затерла його прізвище, але правда виринає.
8 травня 1945-го: точка в історії війни
Капітуляція Німеччини сталася не в один момент. 7 травня о 2:41 ночі в Реймсі генерал-полковник Альфред Йодль підписав перший акт від імені вермахту. Його прийняли союзники на чолі з генералом Вальтером Беделлом Смітом. Документ набував чинності 8 травня о 23:01 за центральноєвропейським часом.
Сталін вимагав повторного підписання в Берліні, щоб підкреслити роль СРСР. 8 травня о 22:43 у Карлсхорсті фельдмаршал Кейтель поставив підпис перед маршалом Жуковим і британським маршалом Теддером. Саме цей момент і став символом для Європи. Різниця в часових поясах перетворила 8 травня на 9 травня для Москви — звідси й радянська традиція.
Перемога не принесла миттєвого миру. Війна в Європі скінчилася, але в Азії тривала до вересня. А для українців почалася нова хвиля терору. Повоєнні роки запам’яталися не тільки радістю, а й новими могилами й розбитими долями.
Зміна традицій: як Україна переосмислила День перемоги
Радянський День Перемоги з парадами, георгіївськими стрічками й “Безсмертним полком” формувався десятиліттями. У 1945-му 9 травня зробили вихідним, але вже 1948-го скасували. Повернули статус лише 1965-го за Брежнєва, коли культ перемоги став інструментом пропаганди.
Після незалежності Україна поступово відходила від цього. Закон 2015 року про увічнення перемоги над нацизмом запровадив 8 травня як День пам’яті та примирення, а 9 травня — як День перемоги над нацизмом. Червоний мак став символом — квітка, що нагадує про кров і пам’ять. 2023 рік став переломним: 8 травня офіційно стало державним святом, а 9 травня — Днем Європи.
Тепер відзначення — це не паради танків, а тихі покладання квітів, акції “Мак пам’яті”, виставки, лекції. Люди носять маки з написом “1939–1945. Ніколи знову”. Це день скорботи, а не гучного святкування. Такий підхід ближчий до європейського: у Франції, Британії, Німеччині 8 травня — це вшанування полеглих і роздуми про мир.
Уроки війни для сьогодення
Друга світова показала, як легко тоталітарні режими використовують людей як гарматне м’ясо. Сьогодні, коли агресія повернулася на наші землі, паралелі очевидні. Пам’ять про 1945-й допомагає розуміти, чому не можна поступатися свободою. Перемога над нацизмом — це спільна справа багатьох народів, а не монополія однієї країни.
Українці, які воювали тоді, мріяли про незалежну державу. Сьогодні їхні нащадки продовжують цю боротьбу. День пам’яті та перемоги нагадує: справжня перемога — це не тільки розгром ворога на полі бою, а й збереження людяності, правди й гідності.
Цікаві факти про День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні
- Різниця в датах — через часові пояси. Підписання в Реймсі 7 травня набрало чинності 8 травня о 23:01 за європейським часом. У Москві це вже було 9 травня, тому радянська пропаганда зробила акцент саме на цій даті, щоб підкреслити “свою” перемогу.
- Український слід у Празі Перемоги. Олексій Берест, уродженець Сумщини, керував групою, яка підняла прапор над рейхстагом. Радянські офіцери пізніше намагалися затерти його прізвище, але історики відновили справедливість.
- Мак пам’яті з 2014 року. Символ запозидили від британської традиції. В Україні червоний мак з датами 1939–1945 і написом “Ніколи знову” став обов’язковим елементом 8 травня. Його виготовляють діти, ветерани, волонтери — ціла країна носить пам’ять на лацканах.
- УПА воювала довше за всіх. Останні бої УПА тривали до середини 1950-х. Бійці продовжували опір навіть після формальної перемоги над нацизмом, бо розуміли: тоталітаризм не зник.
- Україна — співзасновниця ООН. Саме завдяки внеску в перемогу Українська РСР стала одним із 51 засновників Організації Об’єднаних Націй у 1945 році. Це був єдиний випадок, коли радянська республіка мала окреме представництво.
- Кожен п’ятий українець загинув. З довоєнних 41 мільйона населення втрати сягнули 8–10 мільйонів. Це більше, ніж втрати Франції, Британії та США разом узяті. Кожен другий мобілізований до Червоної армії з України не повернувся.
Ці факти руйнують міфи й повертають історії справжні імена та дати. Вони роблять День перемоги над нацизмом не абстрактним святом, а глибоко особистою справою кожного українця.
Сучасні традиції вшанування: як ми пам’ятаємо сьогодні
Замість гучних салютів — хвилини мовчання й живі квіти на могилах. Школи проводять уроки пам’яті, музеї відкривають виставки про Голокост і злочини обох режимів. Волонтери роздають маки на вулицях, а родини розповідають дітям історії дідусів і бабусь, які пройшли війну.
У 2025 році, як і в попередні роки, акцент роблять на людському вимірі. Не героїзація, а розуміння ціни миру. Офіційні заходи проходять без пафосу: покладання вінків до меморіалів, концерти пам’яті, онлайн-проєкти з архівними документами. Це дозволяє молодому поколінню відчути зв’язок з минулим без радянських штампів.
Паралельно з пам’яттю про 1945-й рік ми бачимо, як історія повторюється в нових формах. Російська пропаганда намагається привласнити собі статус “єдиного переможця”, забуваючи про внесок мільйонів українців. Саме тому день 8 травня стає ще важливішим — він нагадує, що правда про війну повинна залишатися живою.
Кожна родина в Україні має свою історію тієї війни. Хтось загинув під Сталінградом, хтось вижив у концтаборі, хтось боровся в лісах з УПА. Ці історії з’єднують покоління сильніше за будь-які паради. Вони вчать, що перемога — це не дата в календарі, а щоденна відповідальність за майбутнє.
День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні продовжує жити в наших серцях не як минуле свято, а як постійне нагадування про силу єдності, ціну свободи та необхідність пам’ятати, щоб ніколи не повторити. Кожен мак на лацкані, кожен спогад, кожен урок — це маленька перемога над забуттям.
About the Author
