Хто був лідером хлопоманів: Володимир Антонович і буря національного пробудження

У серці Києва 1860-х років, де польські мрії про велич зіткнулися з українським селянським голосом, постала фігура, що змінила хід історії. Володимир Антонович, син зубожілого шляхтича, став беззаперечним лідером хлопоманів – тих сміливців, які скинули панські фраки й одягли грубі сорочки, аби злитися з народом. Цей рух, народжений у стінах Київського університету, не просто бунтував проти елітарності – він прокидав національну свідомість, перетворюючи інтелігенцію на слуг селянського духу.

Антонович не просто очолював гурток ентузіастів: він формував ідеологію, що проголошувала – справжня свобода починається з повернення до коріння. Його “Моя сповідь”, надрукована 1862 року в журналі “Основа”, стала криком душі, який лунав крізь цензуру й доноси. Хлопомани під його проводом мандрували селами, жили селянським побутом, відкривали недільні школи, протистоячи польській асиміляції та російському тиску. Це був не романтичний жест – це була революція свідомості, що започаткувала Київську громаду й проклала шлях до сучасного українства.

Але хто такий цей Антонович, що зумів об’єднати студентську молодь навколо ідеї “повернення в народ”? Народжений 1834 року в маленькому містечку Махнівка на Поділлі, він виріс у родині, де польські традиції перепліталися з першими іскрами українського пробудження. Його шлях – це епічна сага про зраду “своїм”, аби стати своїм для мільйонів.

Витоки хлопоманства: від студентських гуртків до народницького виру

Київські вулиці середини XIX століття кипіли напругою. Після скасування кріпацтва 1861 року селяни озиралися на нове життя, а інтелігенція шукала сенс у хаосі реформ. Саме тоді, серед студентів Київського університету Св. Володимира, зародилося хлопоманство – течія, натхненна європейським народництвом, але глибоко вкорінена в українському ґрунті. Ці юнаки, переважно зі спольщених родин, відчули поклик: шляхетська гордість отруює душу, а справжня сила – у простоті селянського поля.

Рух не мав статутів чи манифестів спочатку. Він починався з “виходжень у народ” – літніх мандрівок Київщиною, Поділлям, Херсонщиною. Студенти вдягали чумакові шаровари, їли кашу з селянами, записували пісні й казки. Це не була етнографічна експедиція – це було паломництво, де кожен крок стирав грань між паном і холопом. Польські однодумці глузували, називаючи їх “хлопоманами” – зневажливо, ніби маніяками. Але хлопомани пишалися цим ярликом, перетворюючи образу на бойовий клич.

Ідеологія хлопоманів виросла з усвідомлення провини: предки колонізували українську землю, а тепер час спокутувати. Вони вірили в індивідуалізм українського селянина, протилежний російському колективізму народників. “Полюбити народ, серед якого живеш, пройнятися його інтересами” – так Антонович формулював суть у своїй “Сповіді”. Ця думка не просто надихала – вона ламала бар’єри, перетворюючи еліту на апостолів.

Володимир Антонович: від польського месіанізму до українського месії

Уявіть юного Володимира в Одесі 1840-х: Рішельєвський ліцей, гімназія, де польська мова домінує, а Шевченкові вірші ховаються під партою. Народжений у Махнівці від матері Моники Гурської, яка мріяла про Річ Посполиту, і загадкового батька Яноша Джидая, угорського революціонера, він ріс у вихорі ідей. Домашнє навчання в маєтках шляхти, знайомство з просвітителями – все це ковало характер бунтаря.

Київський університет став переломом. Спочатку в Тройницькій спілці польських студентів, Антонович готувався до повстання 1863-го. Але коли поляки захотіли приєднати Правобережжя до Польщі, він відмовився. “Чому я маю зраджувати народ, що мене виростив?” – питав себе. 1859 року з Тадеєм Рильським вирушив у першу мандрівку селами: селянський одяг, розмови з хліборобами, нотатки про звичаї. Це був акт очищення – від панських привілеїв до солідарності.

• Дитинство в Махнівці (1834–1844): Вплив матері та гувернерів, перші контакти з українським побутом у селянських родинах.
• Студентські роки (1850–1860): Медичний і історико-філологічний факультети, читання Куліша, етнографів, перші “виходження”.
• Лідерство (1861+): Організація гуртка, розрив з поляками, створення Київської громади.

Цей список лише натякає на драму: Антонович не просто лідер – він символ трансформації. Його дім на Жилянській став осередком, де молодь кувала українську ідентичність. Навіть генерал-губернатори заходили “на вареники”, бо бачили в ньому противагу полякам.

“Моя сповідь”: маніфест, що розколов Київську еліту

1862 рік. Журнал “Основа” публікує текст, що стає бомбою. Тадеуш Падалиця звинуватив хлопоманів у зраді. Антонович відповів “Моєю сповіддю” – полум’яним викриттям. “Я – перевертень і пишаюсь цим!” – проголошував він. Для польських шляхтичів два шляхи: злитися з українським народом чи тікати до Польщі, аби не бути “дармоїдом”.

Ця публікація не просто слова – вона мобілізувала. Хлопомани відкрили недільні школи, де селянські діти вчили грамоту українською. Антонович координував, писав нариси, протистояв доносам. Слідство 1860-го допитувало його: “Чому селянський одяг?” Відповідь: “Естетична симпатія й правда душі”. Валуєвський циркуляр 1863-го загнав рух у підпілля, але вогонь не згас.

1. Звинувачення від поляків (1861–1862): “Шляхетський суд” над Антоновичем.
2. Публікація “Сповіді” (1862): Маніфест українофільства.
3. Репресії (1863): Арешти, заборони, перехід до культурної роботи.

Після списку – рефлексія: ці кроки не зупинили Антоновичa. Він став професором, археологом, але серце лишалося з хлопоманами.

Життя хлопоманів: романтика поля й битви з цензурою

Фото архівних груп – стоять Онуфрій Хойновський, Вікентій Василевський у шапках-ковпакях, сидять Тадей Рильський, Володимир Антонович. Це не постановка – це братство. Борис Познанський, Павло Житецький, Кость Михальчук – коло соратників, що мандрувало губерніями, збирало фольклор, будило селян.

Їхній день: ранок у селі – косіння, вечір – співи. Вони вірили: освіта переможе імперію. Проти – польське повстання 1863-го, яке хлопомани ігнорували як “чужу справу”. Російська влада терпіла їх як антипольський фактор, але цензура душила.

Таблиця базується на даних з uk.wikipedia.org. Джерело: uk.wikipedia.org/wiki/Хлопоманство.

Київська громада: від хлопоманів до національного осередку

Хлопоманство еволюціонувало в Стару Київську громаду. Антонович – її душа: зібрання за родинними вечерею, перевірка новачків, етичний кодекс. Тут визріли Грушевський, Багалій, Довнар-Запольський. Антонович відкрив “Київську старовину”, розкопував трипілля, видавав “Архів Юго-Західної Росії”. Його дім – магніт для інтелектуалів.

Друга дружина Катерина Мельник, учениця й соратниця, продовжувала справу. Навіть у 1900-х Антонович мріяв про федерацію, де Україна – рівноправна.

Ці перлини з мемуарів оживають епоху: гумор серед бурі робить героїв живими.

Спадщина Антоновича: від археологічних розкопок до національних лідерів

Професор з 1878-го, Антонович створив “київську школу” історіографії. Його праці – “О гайдамацтві”, карти трипілля – фундамент української науки. Учні: Грушевський, що став президентом УНР; Драгоманов цитував його федералізм; Франко в листах хвалив як піонера.

Помер 1908-го на Байковому, але дух живе. Сьогодні вулиця Антоновича в Києві нагадує: з одного бунтаря виростає нація. Хлопоманство – не забута казка, а ген у ДНК українського відродження. Його уроки про єдність з народом лунають у сучасних реформах, де інтелігенція знову шукає коріння.

Антонович не зупинився на маніфесті – він викопував минуле, аби будувати майбутнє. Джерело: bbc.com/ukrainian.

About the Author

Ярослав Стаценко

Administrator

Володимир — контент-менеджер блогу з 5-річним досвідом у створенні захопливого контенту. Експерт у digital-маркетингу, фанат технологій.

Visit Website View All Posts