Смерди в Київській Русі: основа суспільства між землею та князем

У серці Київської Русі бились серця тисяч смердів – тих невидимих титанів, чиї мозолисті руки годували князів, бояр і всю державу. Ці селяни, залежні від князя, але особисто вільні, становили переважну більшість населення – десь 80-90% від загальної чисельності, за оцінками істориків. Вони орали чорноземи Подніпров’я, пасли худобу на луках і платили данину, що наповнювала князівські скарбниці. Без них Русь не встояла б перед половцями чи внутрішніми чварами.

Смерд не був рабом, як холоп, і не брав позику, стаючи закупом. Він тримав землю в користуванні – чи то свою, чи наділу від князя – і міг навіть мати власних слуг. Літописи малюють їх живими: орач, якого вражає половецька стріла, чи господар, чиє гумно палає від набігу. Така реальність робила смердів не просто тягловою силою, а фундаментом феодального ладу.

Їхній статус балансував на межі свободи й залежності, еволюціонуючи від XI століття, коли вони ще трималися общиною, до XIII, коли термін зникає на користь “кметів”. Розберемося, як жили ці люди, що їх захищала Руська Правда і чому слово “смерд” зникло, ставши лайкою.

Походження терміну “смерд”: зневажливий запах давнини

Слово “смерд” несе відлуння презирства еліти до тих, хто працював землею. Воно походить від праслов’янського *smьr̥dъ, утвореного від *smьr̥děti – “смердіти”, мати неприємний запах. Знатні воїни й кочівники зневажливо дивилися на землеробів, асоціюючи їх з потом, гноєм і брудом полів. Ця етимологія, пов’язана з латинським mērdelis (“виснажена голодом істота”) чи литовським merdeti (“боротися зі смертю”), відображає соціальний розкол: верхи на конях, низи – за плугом.

У давньоруських текстах термін з’являється в XI столітті, позначаючи сільських жителів. З часом, до XV століття в Новгороді чи Галичині, він перетворюється на загальну назву селян, а потім – на ганебне прізвисько простолюдина. Уявіть: слово, народжене запахом землі, стало міткою для мільйонів, хто годував Русь.

Історики, як Михайло Грушевський, підкреслюють, що це не просто лайка – за терміном ховався реальний статус. Смерди платили “княжу продажу” за злочини, як вільні люди, мали коней і холопів. Їхні села стояли окремо, а не в тіні князівських вотчин.

Соціальний статус: вільні тягарі князя

Смерди посідали нижчий щабель вільного населення, нижче дружинників і бояр, але вище холопів. Вони жили общинами – вервями – у погостах чи селах, володіли наділом, худобою, реманентом. Земля часто вважалася княжевою: після смерті без спадкоємців поверталася йому. Та за життя смерд міг її обробляти, передавати синам, продавати чи закладати.

Залежність полягала в повинностях: натуральна данина (зерно, мед, хутро), чинш грошима, барщина в князівському господарстві. За захист князь давав землю й судовий імунітет – ніхто не міг чіпати без його слова. Бідніші ставали закупами, беручи “купю” (борг) і працюючи на кредитора, доки не віддадуть.

Соціальна мобільність вражала: довірений смерд міг стати отроком, старостою чи навіть боярином. У Галицько-Волинському князівстві XIII століття вони згадуються як ключова група, що тримає економіку.

Повсякденне життя: від сходу сонця до росянки

Ранок смерда починався з першими півнями: розводити вогонь у печі, годувати худобу, перевіряти пастки на дичину. Землеробство панувало – трипілля з перелогом, сівба жита, пшениці, ячменю. Коні орали, воли тягли плуг; урожай молотили в гумнах, що палали від половецьких набігів, як описано в літописі Володимира Мономаха.

Худоба давала молоко, м’ясо, шкіру; бджоли – мед для питва й обміну; рибальство в Дніпрі доповнювало стіл. Жінки пряли, ткали, доглядали городину – капусту, ріпу, часник. Хати – зрубні, з солом’яною дахом, курник під однією стріхою. Взимку шили хутра, ліпили горщики, торгували на ярмарках.

Святкували Купала, жнива, справляли весілля з танцями під сопілку. Та життя було суворим: голод, морози, набіги. Смерд не просто виживав – творив основу руської сили, годуючи воїнів і князів.

Права та обов’язки в Русській Правді

Руська Правда – кодекс XI-XII століть – регулювала життя смердів. За вбивство – вира 40 гривень, як за вільного “словенина” (статті Краткої редакції), або 5 – якщо прирівнювали до холопа (дебати серед істориків). Смерд міг свідчити в суді, позиватися, мати спадок – лише синам, дочки без посагу лишалися ні з чим.

Ось ключові норми в таблиці для ясності:

Джерела даних: Руська Правда (видання litopys.org.ua). Ці норми показують: смерди захищені, але експлуатовані. Після таблиці видно, як право балансувало свободу з повинностями, стимулюючи лояльність князю.

Смерди на війні: від плуга до списа

Коли лунали сигнали тризни, смерди хапали списи й сокири, стаючи піхотою. Вони йшли за свій кошт, постачали коней для дружини. У 1103 році дружина сперечалася з Мономахом: “Не час весною воювати – погубимо смердів і ріллю їхню!” Половці палили села, крали жінок – реальна загроза.

У повстаннях 1069 та 1113 років у Києві смерди грали роль: громили лихварів, вимагали справедливості. Їхня маса робила бунти небезпечними для еліт, змушуючи князів реформувати суд.

Еволюція: від смердів до кметів

З XII століття феодалізація посилює залежність: смерди осідають на землях бояр, стають селянами-вотчинниками. Термін зникає в Наддніпрянщині, витіснений “кметями” чи “людьми”. У Галичі тримається довше, до XIV. Монгольська навала розколює Русь, перетворюючи смердів на основу Галицько-Волинського князівства.

Смерди в ширшому контексті: паралелі з Європою

Подібні до англійських серфів XII століття – прив’язані до землі, платили сеньйору, але мали права на суд і спадщину. На відміну від французьких виланів, смерди служили князю безпосередньо, без посередників-бояр спочатку. У Польщі “челядь” ближче до холопів, а смерди – прототип вільніших селян-общинників.

Їхня роль у торгівлі – мед, віск, хутро – годувала Візантію й Скандинавію. Сучасні археологи знаходять ихні поселення: горщики, серпи, кістки худоби під курганами.

Смерди зникли як термін, але їхній дух – у кожному українському селянині, що тримає землю попри бурі. Історія шепоче: без них не було б Русі.

About the Author

Ярослав Стаценко

Administrator

Володимир — контент-менеджер блогу з 5-річним досвідом у створенні захопливого контенту. Експерт у digital-маркетингу, фанат технологій.

Visit Website View All Posts