Ніна Матвієнко в молодості — це не глянцева листівка зі сцени, а худенька поліська дівчина з густою темною косою, яка з чотирьох років пасла худобу, носила мішки із зіллям для свиней і вчилася тримати голос у триголоссі поруч із матір’ю. Офіційно вона народилася 10 жовтня 1947 року в селі Неділище на Житомирщині, хоча сама святкувала 13-те: мати записала іншу дату, щоб отримати манну крупу. П’ята з одинадцяти дітей Митрофана Устимовича й Антоніни Ільківни, вона виросла там, де пісня була не концертом, а єдиним святом у хаті, коли батько не пиячив.
До великої сцени дорога йшла через інтернат у Потіївці, коростенський завод «Хіммаш», відмову в житомирському ансамблі й вокальну студію хору імені Григорія Верьовки. У 1968-му двадцятирічна солістка вже стояла на київській філармонійній сцені зі щедрівками — саме тоді молодий художник Петро Гончар сказав батькові, що ця співачка буде його дружиною. Весілля зіграли 5 березня 1971 року в садку рідного села.
Молодість Матвієнко пояснює майже все, що пізніше називали її «квітом душі»: автентичну манеру, упертість не співати російською, звичку тримати біля себе людей і голос, який звучить так, ніби його винесли з поліського двору, а не з консерваторії.
Село Неділище: хата, одинадцятеро дітей і триголосся матері
Перша хата в Неділищі була дубова й тепла, але згоріла. Другу звели нашвидкуруч, бо діти народжувалися один за одним. Ніна з’явилася крихітною — близько двох кілограмів, майже не плакала. Мати ходила навколо колиски й казала: «Ти ба, мовчить. Мабуть, помре». Не померла. Односельці потім примовляли: «Мала ворона, а рот великий».
Родина жила бідно навіть за післявоєнними мірками Полісся. Одне взуття на всі сезони, одна миска борщу. Батько копав могили на цвинтарі через дорогу від хати й мав важкий характер: горілка «витравила співчуття і ласку». Мати Антоніна Ільківна вміла співати в три, інколи в чотири голоси — рідкісний дар поліського багатоголосся. Саме ці рідкісні вечори, коли тато був тверезий і вони співали вдвох, дівчинка запам’ятала як єдині «людські» хвилини дитинства.
«Я в такій сім’ї народилась, що в дитинстві нічого людського не бачила. Тільки й свята, коли тато не був п’яним і вони з мамою співали», — повторювала співачка в різних інтерв’ю.
З чотирьох років Ніна доглядала молодших — Василя, Валентину, Івана, Михайла, Поліну, Володимира. Пасла корів і свиней, тягала важкі мішки, ноги вгрузали в глевку землю. Одне літо «наймитувала» в дядька Архипа на хуторі Гонорино. Старші брати й сестри — Анатолій, Люся, Марія, Микола — теж підхоплювали виховання, бо батьки ледве зводили кінці з кінцями.
Творчість починалася не зі сцени, а з дзеркала. Третьокласниця нишком одягала все найкраще, що знаходила в хаті, і співала перед склом. Батьки підглядали. Першим великим захопленням стала Людмила Зикіна: від її голосу дівчинка могла заплакати й намагалася копіювати манеру біля люстри. Коли на душі ставало нестерпно, тікала на цвинтар — там можна було побути самій і наспіватися, роздивляючись портрети на хрестах.
Інтернат у Потіївці й Коростені: друга батьківщина і перша сцена
У 1958 році, коли Ніні виповнилося одинадцять, мати віддала її до школи-інтернату в селі Потіївка Радомишльського району — разом із сестрою Валею. Рішення було практичним: в інтернаті дітей краще годували. Мати обрала саме Ніну, бо та була жвава й балакуча і, як здавалося, легше перенесе розлуку.
Потіївська восьмирічка виявилася суворою. Один із вихователів карав за найменшу провину: годинами тримав на колінах у кутку, давав найважчу роботу. Днів народжень як свята не існувало — імениннику називали ім’я й давали кілька цукерок. До вісімнадцяти років майбутня народна артистка так і не зрозуміла, навіщо дорослі накривають стіл «просто так».
Рятували суботи, коли можна було доїхати додому, якщо не заважали замети. Літо — три місяці біля матері й ланів. Вставали до сходу сонця в’язати льон. Лановий спершу не вірив, що така мала встигає чесно, і пішов перевіряти. Переконався.
До дев’ятого класу Ніну перевели в коростенський інтернат. Там вона займалася легкою атлетикою, акробатикою, волейболом, баскетболом, метала гранату. Низька на зріст і худорлява, на снарядах не поступалася. Пізніше сестра Валентина згадувала: коли дівчина вилазила на кран на заводі, усі боялися саме через цю тендітність.
Інтернат зробив дві речі, без яких не було б співачки. По-перше, навчив триматися гурту: «Ми там згуртовані були. Тепер я не можу одна десь їздити». По-друге, викладачі вперше сказали вголос, що голос варто розвивати професійно. У дев’ятому класі з’явилося й перше доросле захоплення — учитель Іван.
Завод «Хіммаш», мітла у дворі й лист «Здравствуй, птичка певчая»
Після інтернату довелося йти на коростенський завод «Хіммаш». Табельниця, учениця кранівника, копіювальниця. Голодували по десять днів, пили воду з цукром. Директор, дізнавшись про скрутне становище, взяв дівчину під опіку. З першої зарплатні вона пошила пальто — саме в ньому пізніше приїхала на проби до Києва.
Мати на прослуховування реагувала іронічно: «Ну дуйся, дуйся, може, якусь ноту видавиш». Дівчина ходила на всі можливі кастинги. У Житомирі набирали естрадний вокальний ансамбль при філармонії. Автентична манера Матвієнко «не лягала» на колективний естрадний спів. Відмовили. Пройшла інша майбутня зірка — Раїса Кириченко.
Платонічні закоханості були частиною тих років. У сімнадцять у двір зайшов учитель Іван, а вона стояла з мітлою і «завмерла, не в змозі поворухнутися». Невдовзі він побачив її на сцені й написав записку: «Здравствуй, птичка певчая». Папірець вона зберігала довго. Стосунки обірвалися, коли поведінка вчителя виявилася негідною — деталі співачка воліла не розжовувати.
У нашій практиці розмов про біографії народних виконавців ми стикалися з випадком, коли слухачі плутають цей шкільний епізод із пізнішим романом із Петром Гончаром і вибудовують «одну велику любов з п’ятнадцяти років». Це різні історії, різні міста й різний вік. Іван лишився в Коростені. Київ почався з хору.
Як виглядала Ніна Матвієнко в молодості — і чому фото говорять більше за підписи
Архівні кадри кінця 1960-х — початку 1970-х показують не «зірку в гримі», а низьку дівчину з дуже густим темним волоссям, великими очима й прямим, майже суворим поглядом. На концертних світлинах — вишиванка, вінок, коралі. На побутових — просте пальто, яке вона сама пошила з заводської зарплати, і коса, яку не стригла десятиліттями.
Петро Гончар кликав її «Мала» — і через зріст, і через тодішній хіт «Ой, мала я, мала». Друзі підхопили прізвисько. На весільних фото 1971 року в садку Неділища вона вже не підліток з мітлою, але ще не та «берегиня», яку пізніше тиражували плакати: тонке обличчя, високе чоло, усмішка стримана.
Порівняно з ровесницями естради Матвієнко майже не змінювала зовнішність «під сцену». Не гналася за модними зачісками великих міст. Саме ця незмінність потім породила міф про «секрет молодості»: відмову від м’яса й алкоголю, борщ, догляд за косою. Частина звичок справді пішла з молодості — бідність привчила їсти просто, інтернат — тримати поставу, сцена хору — не ховати обличчя під зайвим гримом.
Для початківця, який уперше шукає «Ніна Матвієнко в молодості фото», важливо не зупинятися на вінку. Варто подивитися робочі кадри хору Верьовки другої половини 1960-х: там видно, як тримається корпус, як відкривається рот на високих нотах поліських пісень, як вона стоїть трохи осторонь великого складу — уже солістка, але ще не ікона.
Від житомирської відмови до солістки хору Верьовки за два роки
У 1966 році за порадою викладачки Людмили Іванівни Матвієнко записалася до вокальної студії Державного заслуженого українського народного академічного хору імені Григорія Верьовки. Викладачка Юлія Кроткевич і художній керівник Анатолій Авдієвський почули те, чого не почула житомирська філармонія: тембр, який не треба «ставити під естраду», бо він уже стоїть на народній традиції.
У 1968-му студію закінчено — і її беруть солісткою. Паралельно народжується тріо «Золоті ключі» з Валентиною Коротя-Ковальською та Марією Миколайчук. З Валентиною (альтом) познайомилися в гуртожитку: місць не було, Ніна запропонувала переночувати разом. Кілька місяців перед сном дівчата вибудовували двоголосся. Пізніше Матвієнко порівнювала їхній спів із річкою, яка раптом розходиться на три дзвінкі струмки.
Гастролі почалися майже одразу, з 1967 року. Мексика, Канада, США, Чехословаччина, Польща, Фінляндія, Корея, Франція. Водночас радянська система вже чіплялася: за відмову включати російські пісні співачку роками тримали «невиїзною», звинувачуючи в українському націоналізмі. Відповідь була короткою: «Хочете російською — слухайте Зикіну».
Заочно в 1975 році вона закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Література йшла поруч зі співом ще з молодості: вірші, есе, пізніше книжки спогадів. Але ядро голосу сформувалося раніше — між Неділищем, інтернатом і першими репетиціями в Києві.
| Рік | Вік | Подія молодих років |
|---|---|---|
| 1947 | 0 | Народження в Неділищі (за паспортом 10 жовтня, за словами співачки — 13-го) |
| бл. 1951 | 4 | Пасе худобу, доглядає молодших, наймитує в дядька Архипа |
| 1958 | 11 | Школа-інтернат у Потіївці |
| поч. 1960-х | 14–17 | Коростень: спорт, самодіяльність, захоплення вчителем Іваном |
| 1965–1966 | 18–19 | Завод «Хіммаш»; відмова в житомирському ансамблі |
| 1966 | 19 | Вокальна студія хору ім. Г. Верьовки |
| 1968 | 20–21 | Солістка хору; тріо «Золоті ключі»; концерт 8 січня у філармонії |
| 1971 | 23 | Шлюб із Петром Гончаром 5 березня в Неділищі |
| 1972–1975 | 24–28 | Народження синів; заочне закінчення філфаку КНУ |
Дати зведені за біографічними статтями Української Вікіпедії та спогадами самої співачки в інтерв’ю «Української правди».
8 січня 1968-го: щедрівки, філармонія і художник у залі
Хор уперше співав щедрівки в столичній філармонії. Іван Гончар, етнограф і збирач старожитностей, записував виступ на магнітофон. Поруч сидів син Петро, щойно з армійського віку. Під кінець концерту він сказав: «Вона буде моєю дружиною». Батько кивнув.
Познайомив їх пізніше Лесь Харченко із квартету «Явір». Спершу товаришували, ходили в кіно. Ніна була старшою й дивилася «зверхньо»: Петро здавався худим хлопцем, не парубком. Вона перевіряла почуття по-своєму: він чекає біля Поштамту, а вона катається громадським транспортом до Повітрофлотського мосту в бік Жулян і назад — п’ять кіл. «Тоді мусила вийти».
Одного ранку вона вийшла зустріти схід сонця над Дніпром. Петро наздогнав і поцілував «до непротомності». Весілля справили в Неділищі: столи в садку, вареники з чорницею, гречані млинці, кров’янка з тертою картоплею, весільні пісні. Частина гостей прийшла «з цікавості» — подивитися на дівчину, яка вже співала в Києві.
Перші роки в столиці були тісними: однокімнатна квартира на Вітряних горах, родичка в кімнаті, подружжя спало на розкладачці на шестиметровій кухні. Петро малював ікони й «нетополі». Ніна бігла з репетицій, годувала, заколисувала. Пісню «Ой летіли дикі гуси» вперше виконала вагітною.
За моїм досвідом слухання ранніх записів хору Верьовки й тріо «Золоті ключі» поруч із пізніми сольними дисками, саме кінець 1960-х — початок 1970-х дає найчистіший «поліський» тембр: менше естрадного оздоблення, більше повітря між нотами. Якщо шукаєте голос молодої Матвієнко, починайте звідти, а не з ювілейних концертів 2000-х.
Поширені міфи про молоді роки співачки
Короткі біографії в мережі часто зліплюють факти в зручну легенду. Нижче — те, що найчастіше плутають.
- «Народилася 10 жовтня — і все». У паспорті так. Сама співачка казала, що з’явилася на світ 13-го, перед Покровою, в один день зі старшим братом, а дату змінили через крупу.
- «Шоста дитина» проти «п’ятої». Більшість перевірених життєписів, зокрема енциклопедичні, називають її п’ятою з одинадцяти. Розбіжність з’являється в вторинних переказах.
- «З інтернату одразу на велику сцену». Між інтернатом і хором був завод, відмова в Житомирі й два роки студії. Сцена не впала з неба.
- «Кохання з першого погляду в 1968-му». Петро закохався в голос і вирішив одружитися майже одразу. Вона тримала дистанцію три роки. Пізніше він сам говорив, що то було «вживання в любов», а весілля частково збіглося з житловим питанням хору.
- «Князівський рід як доведений факт». Співачка розповідала про сімейні перекази, видіння княжої доби й духовну близькість до княжни Предслави. Документів не мала: архіви згоріли, родичів вивозили. Це частина її внутрішньої біографії, не нотаріальний родовід.
Плутанина не робить історію гіршою. Вона лише показує, як швидко жива доля обростає зручними підписами під фото.
Кому яка «молода Матвієнко» потрібна
Початківцю, який щойно почув «Дикі гуси» або побачив вінок на обкладинці, досить трьох опор: Неділище, інтернат, хор Верьовки 1968 року. Далі — тріо «Золоті ключі» і весілля в садку. Цього вистачить, щоб не сплутати її з естрадними ровесницями.
Досвідченому слухачеві фольклору варто копати глибше: як поліське багатоголосся матері лягло на академічну дисципліну хору Авдієвського; чому житомирська естрада відшила, а народний колектив прийняв; як сімнадцять років «невиїзду» за національний репертуар виросли саме з юнацької впертості. Окремо — рання акторська робота й тексти: уже в молоді роки вона не була лише «голосом під фонограму».
Якщо голос «не заходить» з першого треку, змініть запис, а не співачку. Студійні пластинки 1970-х і живі хорові зрізи звучать по-різному. Поліська манера любить тишу в кімнаті й нормальну гучність, а не автомобільні колонки.
Коли можна розібратися самостійно, а коли варто йти до джерел
Самостійно легко зібрати базову хронологію, подивитися архівні фото доньки Тоні Матвієнко, послухати ранні записи хору й тріо. Цього досить для шкільного реферату чи першого плейлиста.
До фахівця — етномузиколога, архівіста Музею Івана Гончара, дослідника хору Верьовки — варто звертатися, якщо потрібні нотні розшифровки, порівняння діалектних варіантів пісень або перевірка родинних переказів. Інтернет-статті 2023–2026 років часто копіюють одні й ті самі абзаци й розмножують дрібні помилки в датах народження дітей і порядковому номері Ніни в родині.
Питання, які реально ставлять після запиту «в молодості»
Скільки років було Ніні Матвієнко, коли вона стала солісткою хору Верьовки? Близько 20–21 року: студія з 1966-го, солістка з 1968-го.
Чи правда, що вона працювала кранівницею? Так. На «Хіммаші» в Коростені була ученицею кранівника, також табельницею й копіювальницею. Сестра згадувала, що через малий зріст і худорбу всі хвилювалися, коли вона піднімалася на кран.
З ким вона одружилася і коли? З художником Петром Гончаром, сином Івана Гончара. Весілля — 5 березня 1971 року в Неділищі. Діти молодих років шлюбу — Іван та Андрій; донька Антоніна народилася пізніше, 1981-го.
Чому на фото вона виглядає інакше, ніж «народна артистка з плаката»? Бо плакат малює роль. Молода Матвієнко — завод, інтернат, гуртожиток і щедрівки 1968-го. Вінок з’явився як сцена, не як побут.
З чого почати слухати саме молодий голос? Записи хору імені Верьовки кінця 1960-х, тріо «Золоті ключі», рання версія «Ой летіли дикі гуси». Потім — порівняти з сольними роботами 1980-х, щоб почути, що лишилося від поліської манери, а що додала велика сцена.
Чек-лист: як не поверхнево пізнати молодість Матвієнко
- Відкрийте карту: Неділище, Потіївка, Коростень, Київ — чотири точки, не одна «Житомирщина взагалі».
- Окреміть дитинство в хаті від інтернату: це різні школи характеру.
- Не пропускайте заводський рік — без нього історія виглядає казкою про «талант, який одразу помітили».
- Послухайте хор і тріо, а не лише пізні сольні хіти.
- Прочитайте її власні формулювання про батька, матір і «нічого людського», а не перекази.
- Пам’ятайте дату 8 січня 1968-го: це вузол творчості й особистого життя.
- Перевіряйте «п’ята чи шоста дитина» і «10 чи 13 жовтня» — дрібниці, на яких сиплються копіпасти.
Молода Ніна Матвієнко не просила, щоб її жаліли за бідність і не просила, щоб її канонізували за вінок. Вона в’язала льон швидше за дорослих, вилазила на кран, зберігала дурнуватий ніжний лист учителя й три роки каталася трамваями, перш ніж вийти до чоловіка біля Поштамту. Голос, яким потім «співала і плакала Україна», виріс саме з цього двору, цього інтернату й цього київського гуртожитку — не з готової легенди.
About the Author
