Ірина Заруцька народилася 22 травня 2002 року в Києві й виросла в Солом’янському районі, де звичайні шкільні дні перепліталися з першими спробами передати світло й тінь на папері. Тендітна дівчина з виразними очима та теплою, щирою посмішкою швидко вирізнялася серед однолітків — не тільки вмінням малювати, а й тим, як щедро ділилася своїми роботами. Вона закінчила Київський коледж «Синергія» у 2021 році за спеціальністю «Мистецтво та реставрація», опанувавши тонке мистецтво декоративно-художніх фарбувань: імітувала мармур звичайними фарбами, створювала портрети з живими поглядами, малювала природу аквареллю та олівцем. Викладачі згадували її як ученицю, яка завжди сідала на першу парту, навіть хворіючи приходила на заняття, любила літературу й наповнювала групу енергією та добротою. Разом з одногрупниками вона розмалювала стіни коледжу яскравими деревами та історичними видами Києва — ці мурали досі залишаються на згадку про її руку.
У 2022 році повномасштабне вторгнення змусило родину Заруцьких шукати прихисток. Район, де вони жили, зазнавав обстрілів, сім’я певний час переховувалася в бомбосховищі. У серпні 2022-го Ірина разом з матір’ю Анною, сестрою Валерією та братом Богданом вирушила до Сполучених Штатів. Батько Станіслав залишився в Україні через воєнний стан. Родина оселилася спочатку в Гантерсвіллі (Північна Кароліна) в тітки та дядька, а згодом Ірина перебралася до Шарлотта, де почала нове життя. Вона швидко опанувала англійську, навчилася водити автомобіль завдяки своєму хлопцю Стасу Нікулиці, влаштувалася працювати в піцерію Zepeddie’s у районі Саут-Енд і вступила до Громадського коледжу Роуен-Кабаррус (2023–2025). Паралельно вона працювала моделлю для візажистки Уляни Козловської та продовжувала творити: ліпила скульптури, шила еклектичний одяг, дарувала картини близьким. Її посмішка, за спогадами знайомих, залишалася такою ж променистою, як і в Києві. Вона часто вигулювала собак і котів сусідів, мріяла стати ветеринарною асистенткою — любов до тварин була однією з найяскравіших рис її характеру.
22 серпня 2025 року, після звичайної зміни в піцерії, Ірина сіла у вагон легкорейкового транспорту Lynx Blue Line на станції Scaleybark. Вона зайняла місце, схилила голову над телефоном — типовий вечірній маршрут додому. За кілька хвилин 34-річний Декарлос Браун, який сидів позаду, дістав складаний ніж і завдав їй три удари ззаду: у шию, праву частину грудей та ліве коліно. Дівчина втратила свідомість і померла на місці о 21:55. Браун вийшов на наступній зупинці East/West Boulevard, тримаючи закривавлений ніж, і був затриманий поліцією. Подальше розслідування показало, що в нього була довга кримінальна історія (14 арештів, попереднє ув’язнення за збройне пограбування), діагностована шизофренія, і родина неодноразово намагалася домогтися примусового лікування, але система психічного здоров’я не спрацювала вчасно. Судові процеси на рівні штату та федеральному рівні тривали: Брауна визнали недієздатним для суду (грудень 2025 — штат, червень 2026 — федеральний рівень), справи відкладені для лікування.
Трагедія набула широкого резонансу після оприлюднення відео з камер спостереження. Суспільство обговорювало безпеку громадського транспорту, прогалини в системі психічного здоров’я та реформи досудового ув’язнення. У Північній Кароліні ухвалили пакет законів, відомий як «Закон Ірини» (Iryna’s Law), який посилив вимоги до застави для насильницьких злочинів, запровадив моніторинг GPS, спростив процедури примусового лікування та передбачив інші зміни. На національному рівні випадок став частиною дебатів про злочинність у містах, ефективність реформ bail та доступ до психіатричної допомоги. Родина Ірини пережила шок і глибоку втрату; похорон відбувся 27 серпня в Шарлотті, і близькі вирішили поховати її в Америці — країні, яку вона встигла полюбити. Кампанії збору коштів на підтримку родини зібрали сотні тисяч доларів, а в різних містах США з’явилися портрети та мурали на її честь.
Особистість Ірини залишалася цілісною навіть у нових обставинах. Вона була домашньою людиною, яка найбільше щасливіла в колі рідних, але водночас любила пригоди, подорожі та нові враження. Її мистецтво — це не просто хобі, а спосіб дарувати тепло: картини й скульптури отримували друзі та родина, еклектичний одяг відображав яскравий внутрішній світ. Викладачі з «Синергії» описували її як сповнену енергії, добру, відкриту дівчину, яка вміла слухати й підтримувати. У Шарлотті вона так само швидко завойовувала симпатії — усміхалася перехожим, дбала про тварин, мріяла про майбутнє у ветеринарії. Ця поєднаність творчої натури й практичної стійкості робила її прикладом для багатьох молодих українців, які шукають нове життя далеко від дому.
Цікаві факти про Ірину Заруцьку
- На честь Ірини названо новий вид метелика Celastrina iryna («Iryna’s Azure») — блакитний метелик з унікальною структурою крил у самців, описаний лепідоптерологом Гаррі Павулааном у вересні 2025 року. Назва походить від грецької богині миру Ейрени й символізує спокій, гармонію та безтурботність, які так цінувала українська культура. Зразки знайдені в прибережних районах Південної Кароліни та Джорджії; метелик літає переважно у квітні. У науковій публікації вміщено фото Ірини з похорону та напис «Нехай її ніколи не забудуть».
- У коледжі «Синергія» Ірина разом з одногрупниками створила мурали з видами Києва, які й досі прикрашають стіни навчального закладу.
- Вона мріяла стати ветеринарною асистенткою, часто вигулювала собак і котів сусідів у Шарлотті та годувала безпритульних тварин ще в Києві.
- У США Ірина працювала в піцерії Zepeddie’s, навчалася в коледжі, позувала як модель для візажистки та продовжувала малювати й ліпити, щедро ділячись творами.
- Спільнота підтримала родину через благодійні збори (GoFundMe та інші кампанії), а також ініціативи зі створення портретів і муралів у містах Америки на згадку про неї.
- «Закон Ірини» в Північній Кароліні став однією з законодавчих відповідей на трагедію — реформи торкнулися системи застави, моніторингу небезпечних осіб та доступу до лікування психічних розладів.
Ірина Заруцька прожила лише 23 роки, але встигла залишити яскравий слід: у фарбах своїх картин, у посмішках людей, яких зігрівала, у мріях, які не встигла втілити повністю. Її історія — це нагадування про крихкість безпеки, силу людської стійкості й про те, як навіть найсвітліше життя може стати каталізатором змін. Метелик на її честь продовжує літати над південними рівнинами Америки, ніби втілюючи той спокій і гармонію, яких вона шукала. Пам’ять про неї живе в родині, у друзях, у законодавчих кроках і в кожному, хто бачить у цій історії не лише трагедію, а й приклад незламності та доброти.
About the Author
