Наталія Володимирівна Варлей народилася 22 червня 1947 року в румунській Констанці й стала однією з тих радянських зірок, чиє обличчя впізнають раніше за прізвище. Мініатюрна еквілібристка зростом 150 сантиметрів зіграла студентку Ніну в «Кавказькій полонянці» і панночку у «Вії», хоча в обох стрічках глядач чув не її голос.
За плечима — червоний диплом циркового училища 1965 року, курс Щукінського училища 1971-го, понад пів сотні екранних робіт, Державна премія РРФСР імені Крупської 1984 року й звання заслуженої артистки РРФСР 1989-го. Поруч із цим — короткі шлюби, два сини й автобіографія «Канатоходка» 2018 року, де вона сама розкладає славу на канат між любов’ю і роботою.
Для початківця достатньо трьох кадрів: Ніна на велосипеді, відьма в труні, Марта Ерастівна з «Гості з майбутнього». Для уважного глядача важливіше інше — чому Гайдай забрав у неї голос, як циркова виучка врятувала зйомки в купальнику і чому пізні ролі матері й учительки виявилися точнішими за комсомольську красуню.
Констанца, Мурманськ і прізвище, яке приїхало з Уельсу
Пологи припали на четверту ранку 22 червня 1947 року в чорноморському порту Констанца. Батько, Володимир Вікторович Варлей (1919–1999), служив на флоті: навчався в Чорноморському вищому військово-морському училищі в Севастополі, командував кораблями на Чорноморському й Тихоокеанському флотах, пізніше закінчив Військово-морську академію в Ленінграді. У середині 1950-х він був головою Мурманського міськвиконкому — тож дитинство Наталії пройшло в Заполяр’ї, а не на румунському березі.
Мати, Аріадна Сергіївна (у дівоцтві Сенявіна, 1924–2013), походила з В’ятки й була онукою гірничого інженера Барбота де Марні, француза за походженням. Прізвище Варлей — валлійське: у XIX столітті два брати, власники кінного заводу, переїхали з Англії до Росії, одружилися й залишилися. Удома змішалися морська дисципліна, французька гілка й північне світло. Дівчинка з чотирьох років писала вірші, ходила до музичної школи й малювала, хоча лікарі через ревмокардит не радили спорту.
Наприкінці 1950-х родина повернулася до Москви. У касі цирку на Цвітному бульварі висіло оголошення про набір дітей 11–13 років до дитячої студії. Наталія записалася сама. Цей крок визначив професію точніше за будь-який батьківський план: канат, а не корабельна палуба.
Червоний диплом під куполом і номер поруч з Єнгібаровим
1965 року вона закінчила акробатичне відділення Державного училища циркового та естрадного мистецтва з червоним дипломом за спеціальністю «артистка-еквілібристка Союздержцирку». Два наступні роки працювала в Московському цирку на Цвітному бульварі, гастролювала й виступала в номері з клоуном Леонідом Єнгібаровим. Зріст 150 сантиметрів і циркова рівновага зробили її помітною навіть у натовпі акробаток.
Перший кінокадр з’явився не з кастингу «Мосфільму», а з цирку. Режисер Георгій Юнгвальд-Хількевич побачив її під час виступу Єнгібарова і запросив на епізод медсестри у стрічці «Формула веселки» (1966). Асистентка Леоніда Гайдая помітила ту саму дівчину на одеській знімальній площадці й передала контакти. З пів тисячі претенденток на Ніну обрали дев’ятнадцятирічну циркачку: вона не соромилася купальника й тримала баланс на велосипеді так, ніби манеж нікуди не зник.
Цирк дав їй те, чого не вчать на першому курсі театрального: тіло, яке не боїться висоти, і звичку посміхатися, коли під ногами лише канат.
Після слави вона не кинула навчання. 1971 року закінчила Театральне училище імені Бориса Щукіна на курсі Юрія Катіна-Ярцева і до початку 1980-х грала в Московському драматичному театрі імені К. С. Станіславського. 1984-го вступила до Літературного інституту імені Горького — вірші, що почалися в чотири роки, вимагали окремої школи.
Ніна без власного голосу і панночка, яку озвучила інша
«Кавказька полонянка, або Нові пригоди Шурика» вийшла 1967 року й миттєво зробила Варлей всесоюзним обличчям. Ніну озвучила Надія Румянцева, пісню «Десь на білому світі» заспівала Аїда Ведищева. За офіційною версією Гайдая, новачка не впоралася із закадровим записом. У книзі «Канатоходка» актриса описує інший ланцюг: після дня народження Олександра Дем’яненка режисер зайшов до її номера, зачинив двері й спробував поцілувати; за кілька днів їй повідомили про заміну голосу. Кілька її фраз усе ж лишилися, серед них репліка про помилки, які треба змивати кров’ю.
Той самий 1967-й приніс протилежний жанр. У «Вії» Костянтина Єршова і Георгія Кропачова вона зіграла панночку — відьму, доньку сотника. Голос знову належав іншій акторці, Кларі Румяновій. Циркова пластика тут працювала інакше: не велосипед і посмішка, а нерухомість у труні й різкий жест руки. Глядач отримав дві легенди за один рік і жодного разу не почув тембр самої Варлей у головних сценах.
За моїм досвідом багаторазового перегляду обох стрічок різниця відчувається саме на слух: Ніна звучить дзвінко й побутово, панночка — тонше й холодніше, і жоден із цих регістрів не є «природним» голосом еквілібристки. Це важливо пам’ятати, коли хтось шукає інтерв’ю й дивується тембру.
Ролі, які тримають кар’єру довше за одну комедію
Після 1967-го її запрошували і в комедію, і в драму, і в дитячий серіал. Нижче — роботи, без яких біографія розсипається на одну посмішку Ніни.
| Рік | Стрічка | Роль і що в ній працює |
|---|---|---|
| 1966 | «Формула веселки» | Медсестра, перший екранний епізод після цирку |
| 1967 | «Кавказька полонянка» | Ніна; голос Румянцевої, вокал Ведищевої |
| 1967 | «Вій» | Панночка; голос Румянової |
| 1970 | «Сім наречених єфрейтора Збруєва» | Галина Листопад, лірична лінія поруч із комедією |
| 1971 | «12 стільців» | Ліза; знову озвучення Румянцевої |
| 1976 | «Соло для слона з оркестром» | Таня, повернення до циркової теми |
| 1982 | «Не хочу бути дорослим» | Мама Катя, стоматолог; Державна премія 1984 |
| 1985 | «Гостя з майбутнього» | Марта Ерастівна, вчителька фізкультури |
| 1994 | «Чарівник Смарагдового міста» | Бастінда / Гінгема |
Дані зведено за фільмографіями Кіно-Театра, Кінопошуку та енциклопедичних довідок; кількість робіт у різних каталогах коливається від близько 60 до понад 100, якщо рахувати телеспектаклі, «Єралаш» і дубляж. У «12 стільцях» Гайдая Лізу знову говорить Румянцева — повтор тієї ж схеми, що й з Ніною. Премія Крупської прийшла не за купальник, а за маму Катю в стрічці «Не хочу бути дорослим». Пізніше з’явилися Бастінда, мати Кендарат у «Вовкодаві» (2006) і Людмила Реньє в серіалі «Ваша тітка Люсі» (2021).
Що глядачі стійко плутають у її біографії
Навколо короткої зіркової біографії наросли стійкі неточності. Вони повторюються в передруках і псують навіть ті факти, які легко перевірити.
- Вона сама співає пісню Ніни. Ні. Вокал належить Аїді Ведищевій, розмовний голос — Надії Румянцевій. Власні фрази Варлей у фільмі одиничні.
- Цирк був хобі до кіно. Навпаки: червоний диплом і робота в цирку на Цвітному передували пробам. Кіно прийшло як наслідок манежу, а не замість нього.
- Усі чоловіки — це один довгий шлюб із зірковим сином. Перший шлюб із Миколою Бурляєвим тривав приблизно 1967–1968 роки. Другий, із Володимиром Тихоновим, сином Нонни Мордюкової та В’ячеслава Тихонова, розпався до 1978-го. Тихонов помер 1990 року, так і не подолавши залежність.
- Державна премія — за «Полонянку». Премію імені Крупської 1984 року дали за роль мами Каті. Звання заслуженої артистки РРФСР присвоєно 17 квітня 1989 року. Орден Дружби — 2010-го, орден Пошани — 2017-го.
- Вона лише комедійна красуня. Панночка, Ліза, мама Катя і Марта Ерастівна показують інший діапазон: від готичного жаху до шкільної вчительки.
У нашій практиці розбору старих фільмотек саме плутанина з голосом спливає найчастіше: люди впевнені, що пам’ятають тембр Ніни, а потім чують Варлей в інтерв’ю й не впізнають. Це не зрада пам’яті, а наслідок монтажу 1960-х.
Питання, які шукають поруч із ім’ям
Короткі відповіді закривають те, що довідки зазвичай залишають у дужках.
Чому Ніну озвучила інша акторка? Офіційна версія — брак досвіду закадрового запису. Версія самої Варлей у «Канатоходці» пов’язує заміну з відмовою на залицяння Гайдая. Обидві версії існують у публічному полі; кадри з купальником і велосипедом при цьому залишилися її.
Скільки в неї дітей? Двоє синів. Василь народився 1972 року в шлюбі з Володимиром Тихоновим. Олександр — 1985-го, уже після розлучення. Батько старшого сина майже не брав участі у вихованні.
Де вона вчилася після цирку? Щукінське училище, випуск 1971 року, далі театр імені Станіславського. Літературний інститут — з 1984-го.
Чи писала вона сама? Вірші з чотирьох років, збірки поезії і прози, автобіографія «Канатоходка» (видавництво «Эксмо», 2018). Назва — не про повітряний номер, а про баланс між любов’ю і нелюбов’ю.
Що дивитися після «Полонянки», якщо комедія вже знайома? «Вій» для контрасту жанру, «Не хочу бути дорослим» для розуміння премії, «Гостю з майбутнього» для пізньої впізнаваності.
Шлюби, сини і канат, який не тримав дім
Перший шлюб із актором Миколою Бурляєвим розпався менш ніж за два роки: молоді колеги швидко розійшлися в роботі й побуті. Другий здавався ближчим до кінематографічного міфу. Володимир Тихонов був однокурсником по театральному училищу, сином Мордюкової й Тихонова, людиною з рідкісним тембром і точним гумором. На весіллі Варлей дізналася про наркотичну залежність чоловіка — друзі з цирку застали його з речовинами. Шлюб протримався до 1978 року. Син Василь лишився з матір’ю.
Олександр з’явився 1985-го. У пізніх інтерв’ю й книзі вона пише про синів без глянцю: рідкі візити, продана спільна квартира, піаніно «Червоний Жовтень», яке діти хотіли віддати, а вона перевезла до себе. Тихонов помер 1990 року від серцевої недостатності. Мордюкова й Тихонов-старший теж пішли раніше, і родинний вузол навколо старшого сина так і не розв’язався до кінця.
Циркова метафора тут не прикраса. Еквілібристка вміє тримати тіло на канаті, але не вміє втримати чужу залежність. Книга 2018 року якраз про цей зазор: професійний баланс і домашній, який зривається.
Коли достатньо екрана, а коли варто відкрити книгу
Більшості глядачів вистачить чотирьох стрічок, щоб зібрати портрет. Книга потрібна тим, хто хоче розрізнити офіційну версію дубляжу й авторську, або тим, хто шукає не Ніну, а людину з Мурманська.
- Дивіться самі, якщо потрібні кадр, жест і епоха: «Полонянка», «Вій», «12 стільців», «Гостя з майбутнього».
- Беріть «Канатоходку», якщо важливі зйомки, Гайдай, Тихонов і родовід.
- Шукайте театральні згадки, якщо цікавить період 1971–1981 у театрі імені Станіславського, а не лише кіно.
- Не зводьте пізні роки до одного політичного жесту: публічні заяви 2020-х існують і зафіксовані в українській Вікіпедії як підтримка вторгнення Росії в Україну, але фільмографія й книга лишаються окремим корпусом текстів.
Сезонності в цій біографії немає, зате є календар пам’яті: 22 червня — день народження, і щороку передруки знову зводять життя до купальника. Кращий спосіб не потрапити в цей повтор — подивитися «Вія» одразу після комедії.
Чек-лист для тих, хто збирає її фільмотеку
Список допомагає не загубити головне серед епізодів «Єралашу» й новорічних мюзиклів.
- Почати з «Кавказької полонянки» і свідомо відділити обличчя Варлей від голосу Румянцевої та вокалу Ведищевої.
- Одразу поставити «Вій», щоб побачити ту саму пластику в протилежному жанрі.
- Додати «12 стільців» — там повторюється схема дубляжу й з’являється інша Ліза, не Ніна.
- Знайти «Не хочу бути дорослим» 1982 року: саме ця роль принесла премію Крупської.
- Подивитися Марту Ерастівну в «Гості з майбутнього», якщо дитячий серіал ще не знайомий.
- За бажання відкрити «Канатоходку» й звірити кіноверсію з авторською.
- Не плутати рік народження: 22 червня 1947, Констанца, а не Москва і не Мурманськ.
Після цього списку портрет тримається без енциклопедичної картки. Лишається жінка зростом півтора метра, яка в чотири роки вже писала вірші, у дев’ятнадцять вийшла на манеж і в кіно одночасно, а в книзі назвала життя канатом між любов’ю і нелюбов’ю. Цей канат досі видний у кадрі, навіть коли голос належить іншій.
About the Author
