Іван Пелих виріс у світі студійного світла, монтажних столів і батькових жартів із екрану. Коли в лютому 2022-го йому виповнилося двадцять, цивільна мрія про документальне кіно поступилася місцем рішенню, яке визначило наступні роки: піти добровольцем, бо вміє керувати дроном краще, ніж стріляти з автомата.
Сьогодні, у 2026 році, він командир екіпажу ударних FPV-дронів Panama Squad. Його шлях пролягає через Київщину, Харківщину, Лисичанськ, Курщину і Покровський напрямок. Навички композиції кадру, відчуття ритму і стабілізації перетворилися на точність ударів по техніці та позиціях противника.
Історія Івана Пелиха — це не просто біографія «сина зірки». Це приклад того, як втрата, цивільний досвід і послідовний вибір складаються в один з найефективніших інструментів сучасної війни.
Тінь зірки і внутрішня опора після 2009 року
Іван Ігорович Пелих народився близько 2002 року в Києві. Батько, Ігор Дмитрович Пелих, на той час уже був одним із найвпізнаваніших телеведучих країни: програма «Галопом по Європах», студія «Роги і копита Продакшн», радіоефіри та музичні проєкти. Мати Олександра Лозинська працювала поруч — у журналістиці й продакшні. У сім’ї були ще дві доньки: Соломія та Юстина.
Студія часто ставала другим домом. Дитина бігала коридорами, спостерігала за монтажем і вчилася бачити світ через об’єктив. 8 травня 2009 року все обірвалося. Ігор Пелих загинув у ДТП на проспекті Берестейському в Києві у віці 35 років. Семирічний син залишився з архівами зйомок, світлинами і улюбленим батьковим светром.
Олександра Лозинська підняла трьох дітей. Згодом вона вдруге вийшла заміж і народила ще одного сина. Сестри пішли творчими шляхами: одна — у музику, інша — у мистецтво. Іван пізніше згадував, що в дитинстві часто переглядав записи батька. Фраза «жити так, щоб батько пишався» стала не гаслом, а практичним орієнтиром.
На позиціях він досі бере з собою той светр. Це не ритуал для камери, а простий талісман, який залишається поруч у бліндажі.
Від кінокадру до бойового прицілу: що саме переноситься з операторської роботи
Після дев’ятого класу Іван вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого на спеціальність кінооператора. Він вивчав композицію, світло, ритм кадру, роботу зі стабілізацією. Паралельно працював фрілансером: знімав репортажі, монтував ролики, експериментував із технікою. Мріяв про документальне кіно про реальні українські історії.
Навчання припало на пандемію, а потім — на 24 лютого 2022 року. У перші дні він побачив оголошення 112-ї бригади територіальної оборони Києва: потрібні люди з дронами або пілоти. «Стріляти з автомата я не вмію, а керувати дроном вмію» — так він пояснював свій вибір. Спочатку пробував через Голосіївський військкомат, потім опинився на іподромі, де формували підрозділи. Військові квитки оформили пізніше, у травні–червні.
Операторські навички виявилися майже готовими інструментами для FPV. Відчуття кадру допомагає тримати ціль у центрі. Реакція на зміну світла й руху — коригувати траєкторію в реальному часі. Розуміння динаміки камери — передбачати, як апарат поведеться при вітрі чи різкому маневрі. На відміну від класичної кінозйомки, тут «монтаж» відбувається в повітрі: кожен політ — один безперервний дубль зі ставкою на результат.
Пізніше він проходив навчання з британськими королівськими морськими піхотинцями. Три тижні тактики, дисципліни і роботи в міжнародному колективі дали базу, якої бракувало цивільному пілоту. З квітня 2022-го він уже входив до 1-ї Інтернаціональної роти спеціального призначення.
Перші місяці на фронті й перехід до ударних систем
Спочатку Іван шукав диверсійно-розвідувальні групи в Києві та області. Потім опинився в гарячих точках. У Григорівці на Харківщині ворожий танк стріляв з тридцяти метрів. Американський побратим, який провів три роки в Афганістані, сказав тоді: «Я вперше на полі бою, де танк не на моєму боці». Цей епізод закарбувався як межа між підготовкою і реальною війною.
Далі були Лисичанськ, Бахмутський напрямок, Харківщина, Курщина. На Курщині він стикався переважно з місцевими літніми людьми. Ділилися водою й їжею, бо провізії не вистачало. «Окрім мовного питання усе було нормально» — так він описував ті зустрічі. Українською з ними спілкуватися не виходило, переходили на російську.
З часом Іван перейшов від розвідувальних польотів до ударних FPV. Став командиром відділення, потім взводу, а згодом знову зосередився на безпосередній роботі екіпажу — щоб більше літати, ніж займатися адміністративними питаннями. У 2024 році міністр оборони Рустем Умєров вручив відзнаку. Іван жартував, що краще б нагородний пістолет — практична річ на нулі.
Panama Squad і робота на Покровському напрямку в 2025–2026 роках
Екіпаж Panama Squad працює в складі підрозділів спеціального призначення. У січні 2026 року підсумок одного місяця на Покровському напрямку виглядав так: два танки Т-72Б3, шість гармат Д-30, САУ «Гвоздика» і «Мста-С», гармати «Гіацинт-Б», БМД, трофейна М113, замінована дорога, кілька легких броньованих машин і близько двох з половиною взводів піхоти. Це не повний список — лише те, що потрапило в публічний звіт.
Роботу сам Іван описує жартом, який уже став мемівним: «утилізація біосміття і металобрухту в промислових масштабах». За цим стоїть сотні годин нальоту, постійна боротьба з РЕБ, модифікація апаратів (стабілізатори, покращення сигналу, адаптація камер) і координація з іншими екіпажами. Побратими відзначають спокій, швидкі рішення під вогнем і гумор, який не зникає навіть у складні дні.
Він неодноразово відмовлявся від ротацій. Залишався на напрямку, бо вважав завдання незавершеним. У постах з’являються короткі відео з польотів і підпис «Тату, ми тримаємось». Мріє після перемоги зняти документальний фільм про дронових операторів — повернутися до кіно, але вже з іншим матеріалом.
| Період | Напрямок / підрозділ | Роль і ключові моменти |
|---|---|---|
| Лютий–березень 2022 | Київ, 112 ТрО | Доброволець з власним дроном, пошук ДРГ |
| Весна–літо 2022 | Харківщина, Інтернаціональна рота | Навчання з британцями, перші бої в Григорівці |
| 2023–2024 | Лисичанськ, Бахмут, Курщина | Командир відділення / взводу БПЛА, перехід на ударні FPV |
| 2025–2026 | Покровський напрямок, Panama Squad | Командир екіпажу ударних дронів, сотні годин нальоту |
Дані зібрані з публікацій у ЗМІ, інтерв’ю та звітів екіпажу. Конкретні цифри за січень 2026-го — з публічного підсумку Panama Squad.
Поширені міфи про «дітей зірок» на війні і чому вони розсипаються
- «Він потрапив у теплу посаду завдяки прізвищу». Насправді шлях починався з оголошення про дрон у Facebook, відмови у військкоматі і самостійного пошуку підрозділу. Прізвище не давало пільг у ТрО чи Інтернаціональному легіоні.
- «Діти зірок не тримаються довго на нулі». Чотири роки служби, відмова від ротацій, робота саме на гарячих відтинках і перехід від командирських посад назад до безпосередніх польотів спростовують це.
- «Це просто піар». Публічні пости — сухі звіти про знищену техніку, збори на дрони і рідкісні особисті кадри. Геройства в текстах майже немає, є конкретна робота і подяки фондам, які постачають апарати.
- «Цивільні навички не працюють у бою». Саме операторський досвід дозволив швидко стати ефективним FPV-пілотом і командиром, який модифікує техніку під реальні умови РЕБ.
Ці уявлення часто з’являються, коли людина бачить лише заголовок «син Пелиха». Реальний шлях складається з повторюваних виборів: залишитися, літати самому, вдосконалювати апарати і тримати напрямок.
Особисте життя і родинна підтримка під час служби
У березні 2025 року Іван освідчився Ксенії на узбережжі Атлантичного океану в Португалії. Вона — волонтерка, танцівниця, працює менеджеркою в благодійному фонді Сергія Притули і допомагає збирати дрони для підрозділу. 24 квітня 2025-го зіграли скромне весілля в Києві: РАЦС, фотосесія в Національному ботанічному саду імені Гришка з улюбленим псом, сімейна вечеря.
Ксенія розуміє специфіку: довгі відрядження, тиша в телефоні, раптові відео з бліндажа. Родина в тилу зберігає зв’язок. Мати продовжує працювати в продакшні, сестри — у творчості. Іван відкрито говорить, що старше покоління часто впізнає в ньому батька. Він відповідає спокійно: «Це по факту так і є».
У інтерв’ю 2025 року він також висловлювався щодо нових контрактів для молоді. Називав підхід, коли війна сприймається як бізнес і можливість заробити, дивним. Мотивацію тих, хто пішов у 2022-му, формулював просто: «або ми є, або нас немає».
Питання, які виникають найчастіше
Чому Іван Пелих пішов на війну саме з дроном?
Тому що мав власний апарат і навички пілотування ще з цивільного життя. Оголошення 112-ї бригади ТрО прямо шукало таких людей. Автомат він на той момент не вмів використовувати ефективно, а дрон — так.
Де він служить зараз?
На Покровському напрямку як командир екіпажу ударних FPV-дронів Panama Squad у складі підрозділів спеціального призначення. Раніше проходив Київщину, Харківщину, Лисичанськ і Курщину.
Чи використовує він батьківський досвід у роботі?
Безпосередньо — ні. Але операторські навички, які формувалися в сім’ї й університеті, стали основою для роботи з FPV. Спадщина проявляється радше в ставленні: робити те, що вмієш найкраще, і триматися.
Яка його позиція щодо служби молоді?
Він визнає потребу армії в людях, але критично ставиться до того, щоб війна перетворювалася на бізнес-модель. Підкреслює, що добровольці 2022 року йшли за ідею збереження країни.
Чи планує повертатися до кіно?
Так, згадував бажання зняти документальний фільм про операторів дронів після перемоги. Поки що пріоритет — робота на напрямку.
Коли цивільний досвід стає вирішальною перевагою на сучасному фронті
Історія Івана Пелиха показує конкретний механізм. Людина з досвідом роботи з камерою, стабілізацією і швидкою реакцією на візуальний потік адаптується до FPV швидше за тих, хто починає з нуля. Командирські якості формуються не з посади, а з розуміння, як координувати екіпаж, модифікувати техніку і приймати рішення під вогнем.
Для початківців, які цікавляться дроновими системами, його шлях ілюструє важливість базових навичок: вміння тримати ціль, передбачати поведінку апарата, працювати в команді. Для тих, хто вже має досвід, він демонструє, що навіть у 2026 році на гарячих напрямках потрібні люди, які готові літати самі, а не лише керувати процесом здалеку.
Чек-лист для тих, хто хоче зрозуміти такий перехід:
- Наявність практичного досвіду пілотування (навіть цивільного) суттєво скорочує час адаптації.
- Вміння аналізувати кадр і динаміку допомагає в умовах РЕБ і поганої видимості.
- Готовність модифікувати техніку під реальні умови важливіша за ідеальну підготовку «з нуля».
- Командирська роль ефективна лише тоді, коли людина залишається в безпосередній роботі.
- Підтримка з тилу (родина, волонтери, фонди) дозволяє тримати темп роками.
Спостерігаючи за публічними звітами екіпажу протягом останніх місяців, помітно, як систематична робота з ударними системами змінює баланс на конкретних відтинках. Кожен знищений танк чи гармата — це не абстрактна статистика, а результат сотень годин підготовки, польотів і вдосконалень.
Іван Пелих продовжує службу. Його екіпаж тримає один із найгарячіших напрямків, а цивільні навички, які колись здавалися далекими від війни, стали частиною повсякденної роботи на нулі. Батько сміявся з екрану. Син працює з неба.
About the Author
