Андрій Павлович Загороднюк — український підприємець, волонтер і колишній міністр оборони, який 29 серпня 2019 року отримав підтримку 314 депутатів Верховної Ради. Народився 5 грудня 1976 року. Юридичну освіту завершив 1998 року, а в 2013–2014 роках навчався у бізнес-школі Saïd Оксфордського університету за спеціальністю «Фінансова стратегія».
Його шлях поєднав роботу у фінансових і нафтогазових структурах, керівництво компанією бурового обладнання та волонтерство з 2014 року, а згодом — реформи в оборонному відомстві. Після відставки з посади міністра оборони він очолив аналітичний Центр оборонних стратегій, заснований у 2021 році.
Нижче зібрані дати, посади й публічні заяви без домислів про особисте й без оцінок «за» чи «проти» — лише те, що можна перевірити за відкритою хронологією.
Коротко
- Народився 5 грудня 1976 року; міністр оборони з 29 серпня 2019-го до 4 березня 2020-го.
- Бізнес-досвід: фінанси, концерн «Надра», компанія бурового обладнання Discovery.
- З 2014 року — волонтер у військовій сфері; далі — проєктний офіс реформ Міноборони.
- Після відставки очолив Центр оборонних стратегій (створений 8 лютого 2021 року).

Хто такий Андрій Загороднюк і чим він відомий?
Андрій Загороднюк відомий як підприємець і волонтер, який короткий час очолював Міністерство оборони України й став 15-м міністром оборони. До уряду він уже мав досвід у державних структурах: керував проєктним офісом реформ Міноборони, був позаштатним радником президента та членом наглядової ради «Укроборонпрому».
У публічному просторі його ім’я найчастіше згадують у зв’язку з трьома напрямами діяльності. Перший — бізнес у сфері бурильного обладнання для нафтогазової галузі. Другий — волонтерська та реформаторська робота в оборонній сфері, яку він веде з 2014 року. Третій — період на чолі Міністерства оборони у складі уряду Олексія Гончарука, тривалість якого була недовгою.
Після відставки з посади міністра оборони Андрій Загороднюк залишився в експертному полі безпеки. Він очолив Центр оборонних стратегій — український аналітичний осередок, який працює з питань безпеки, оборонної політики та адвокасі й був створений у 2021 році. Щоб зрозуміти, як різні публічні постаті сприймають відповідальність за службу, варто порівнювати їхні шляхи з першоджерелами та актуальними публікаціями.
Короткий орієнтир: бізнес і фінанси — до середини 2010-х; волонтерство й реформи — з 2014-го; міністерська посада — друге півріччя 2019-го й початок 2020-го; аналітика — з 2021-го.
Яку освіту він здобув
Базову вищу освіту він отримав на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У 1998 році закінчив навчання за спеціальністю «Правознавство». Це прямий старт у правову й управлінську логіку ще до довгої бізнес-кар’єри.
У 2013–2014 роках навчався в бізнес-школі Saïd Оксфордського університету. За інформацією компанії, пов’язаної з його кар’єрою, диплом стосувався спеціальності «Фінансова стратегія»; в інших описах ту саму програму коротко називають навчанням із фінансів. Різниця радше в формулюванні профілю, ніж у самому факті оксфордського періоду.
Окремо трапляється згадка про університет Уорвіка. Тут є розбіжність: одні описи додають Уорвік до освітнього шляху, інші обмежуються університетом імені Шевченка та Оксфордом. Якщо для вас важливий повний перелік дипломів для довідки чи матеріалу, варто звірити формулювання в кількох офіційних біографічних довідках посадовця, а не зводити все до однієї фрази.
Практичний сенс цієї освіти простий. Юридичний факультет дав рамку для роботи з документами й корпоративними структурами. Оксфордський модуль із фінансової стратегії логічно лягає на роки в агентствах, концернах і консалтингу, де потрібні інвестиції, ефективність і нові проєкти.
Як розвивалася його кар’єра в бізнесі?
Кар’єра після університету почалася одразу в управлінні. У 1998–2003 роках він був генеральним директором ТОВ «Фінансове агентство „Гелвекс“». Далі кілька років пов’язані з ЗАТ «Концерн „Надра“»: у 2003–2004 роках — начальник відділення фінансів і адміністративно-господарської роботи заступника голови правління; у 2004–2006-му — головний консультант відділення фінансів; у 2006–2007-му — директор з нових проєктів.
З 2007 по 2013 рік — управляючий директор ТОВ «Ай Ді Ем». У 2009 році компанію перейменували на ТОВ «Дискавері — бурове обладнання України». Після цього він залишався з бізнесом уже в ролі консультанта: з 2013 по 2016 рік — консультант тієї ж компанії, з 2016 по 2019-й — консультант з ефективності. У 2018–2019 роках також був генеральним директором «Дискавері Консалтинг Інжинірс».
Інша версія хронології керівництва компанією Discovery Drilling Equipment подає період як 2005–2015 роки, тоді як основна сітка посад дає 2007–2013 рік для управлінської ролі, а далі консультаційні позиції. Ці дати не збігаються, тому варто перевіряти їх за первинними документами компанії.
Суть бізнесу — бурильне обладнання для нафтогазової галузі. Історія підприємства пов’язана з викупом занепалого заводу «Металіст»: з партнерами було вкладено 20 млн доларів, оновлено близько 95 % кадрів, залучено близько п’ятдесяти західних фахівців. Бурові установки цього виробництва купувала British Petroleum. У 2014–2015 роках компанія також постачала українським військам буржуйки та машини швидкої допомоги, переобладнані з броньованих інкасаторських машин.
Коли він долучився до оборонної та реформаторської роботи?
З 2014 року він діє як громадський активіст і волонтер у військовій сфері. Це окрема гілка біографії, паралельна консультаційній роботі в компанії обладнання. Волонтерський досвід згодом перейшов у інституційну площину всередині міністерства.
У 2015–2017 роках він очолював проєктний офіс реформ Міністерства оборони України за міністра Степана Полторака. З 26 червня 2018 року знову фіксується членство в проєктному офісі реформ того ж міністерства. Саме цей відрізок пояснює, чому пізніше його прізвище з’явилося в кадровій обоймі нової влади поруч із оборонним блоком, а не «з нуля».
На читацьке запитання «звідки взявся шлях у Міноборони» відповідь коротша за міфи: спочатку волонтерство, потім проєктний офіс реформ, далі короткі ролі радника й наглядової ради, і лише після цього — міністерське крісло. Послідовність важлива, якщо ви збираєте хронологію без пропусків.

Як він став міністром оборони й скільки тривала каденція?
Перед призначенням були дві короткі, але помітні позиції. З 5 липня до 6 вересня 2019 року — позаштатний радник Президента України Володимира Зеленського. З 9 липня до 29 серпня 2019 року — член наглядової ради «Укроборонпрому». 29 серпня 2019 року його призначили міністром оборони; за кандидатуру проголосували 314 депутатів.
Членство в Раді національної безпеки і оборони тривало з 6 вересня 2019 року до 13 березня 2020 року. Урядова каденція обірвалася раніше за формальне зняття з РНБО: 4 березня 2020 року Верховна Рада проголосувала за відставку уряду Олексія Гончарука, тож міністр оборони також залишив посаду. Наступником став Андрій Таран.
Отже, пік державної служби вмістився приблизно в пів року з невеликим: кінець серпня 2019-го — початок березня 2020-го. Для довідки цього достатньо, щоб не плутати його з довшими каденціями інших міністрів і не приписувати рішення інших періодів.
Які заяви він робив на посаді міністра?
Публічні акценти лютого–березня 2020 року стосувалися стратегії, озброєнь, призову й інституційних змін. 27 лютого 2020 року він повідомив, що Міноборони завершує підготовку проєкту Стратегії воєнної безпеки і що курс на НАТО має увійти до неї. Того ж дня заявив, що ракетні проєкти «Нептун» і «Вільха» не закриватимуть, а також ішлося про намір достроково розділити посади головнокомандувача ЗСУ та начальника Генштабу.
13 лютого 2020 року він закликав НАТО розглянути заявку України на Програму розширених можливостей (Enhanced Opportunities Partner). 10 лютого 2020-го повідомив, що в першій половині року міністерство запустить електронні військові квитки в тестовому режимі. 8 лютого 2020 року навів цифру: у 2019 році до армії хотіли піти 6 тисяч юнаків 18–19 років, і вважав виправданим зниження віку призову.
4 березня 2020 року заявив, що до кінця року Міноборони збудує дві військові бази — у Маріуполі та Сєвєродонецьку — зі стандартами НАТО в анонсі. 26 лютого 2020 року в інтерв’ю сказав, що «Мінські угоди» з погляду безпеки для України прийнятні, а на ракетне озброєння планувалося витратити на 300 млн грн більше, ніж роком раніше.
14 березня 2020 року, уже в контексті політичної кризи навколо форматів переговорів, він прокоментував створення Консультативної ради з представниками ОРДЛО й заявив, що його відставка була б «сьогодні», якби його не звільнили. Це пряма цитата з того періоду, а не пізніша інтерпретація.
Усі ці тези прив’язані до конкретних днів зими–весни 2020 року; їх не варто переносити на інші роки як «поточну програму».
Що відомо про родину без чуток?
Батько — Павло Загороднюк. З 1991 року він керівник і, за поширеними біографічними довідками, власник концерну «Nadra Group» («Надра»); також є членом правління «Укрнафти». Цей факт пояснює ранній професійний контекст роботи сина в контурі «Надра» у 2000-х, але не замінює власної кар’єрної хронології.
Дружина — Аліна Свідерська. У липні 2020 року Центральна виборча комісія визнала її новою народною депутаткою від партії «Голос» після дострокового припинення мандата Святослава Вакарчука. Вона відмовилася від мандата; його замінив Андрій Шараскин. Це відкритий кадрово-парламентський епізод, а не приватна історія.
Інших докладів про побутове життя, характер чи «закулісні» стосунки в коректній довідці бути не повинно. Якщо вас цікавить, як журнали описують факти особистого життя публічних людей у принципі, тримайтеся того ж правила: лише підтверджені дати, посади й офіційні рішення, без чуток.
Чим він займається після відставки з міністерства?
Після виходу з уряду він очолив Центр оборонних стратегій. У джерелах дата створення центру — 8 лютого 2021 року. За профілем це український аналітичний центр з питань безпеки, оборонної політики та адвокасі. Тобто після виконавчої посади акцент змістився на експертну й адвокаційну роботу, а не на оперативне управління відомством.
Логіка переходу зрозуміла з попереднього досвіду: проєктний офіс реформ, коротке міністерство, далі — інституція, яка збирає політику безпеки в аналітичні продукти. Для читача, який хоче «де він зараз у публічному полі», відповідь саме така: не міністр, а керівник профільного центру, заснованого на початку 2021 року.
Окремо варто пам’ятати про межі біографії. Немає потреби домальовувати «ймовірну позицію» з питань, яких він не формулював у наведених заявах. Де кінчаються дати й цитати — там кінчається й чесна довідка.
Андрій Загороднюк народився 5 грудня 1976 року в Києві та закінчив юридичний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. З 29 серпня 2019 року до 4 березня 2020 року він очолював Міністерство оборони України, а після відставки створив Центр оборонних стратегій, зареєстрований у 2021 році. Для впорядкування подій варто розділяти його заяви лютого 2020 року та пізніші події, а також перевіряти дати за офіційними джерелами.