Ніна Митрофанівна Матвієнко — українська співачка, чий тембр став еталоном народного співу й символом культурної незламності. Її життя від бідного села на Житомирщині до звання Героя України і посмертного визнання Національною легендою охоплює понад півстоліття служіння українській пісні.
У репертуарі артистки понад 250 творів — від давніх обрядових мелодій до сучасних дуетів. Вона ніколи не виконувала російських пісень, навіть під тиском системи, і цим зберегла чистоту національного звучання для наступних поколінь.
Станом на 2026 рік записи Ніни Матвієнко продовжують звучати на фестивалях, у фільмах і сімейних вечорах, а донька Антоніна розвиває справу матері. Її історія — це історія жінки, яка з голоду й холоду інтернату винесла голос, здатний зцілювати.
Коріння голосу: дитинство в Неділищі та шлях через інтернат
Село Неділище Ємільчинського району Житомирської області в жовтні 1947 року зустріло п’яту дитину в родині Митрофана Устимовича та Антоніни Ільківни Матвієнків. Усього дітей було одинадцятеро. Батько працював копачем могил, мати володіла рідкісним багатоголоссям і співала в три-чотири голоси. Саме від неї Ніна успадкувала і тембр, і внутрішню потребу в пісні.
З чотирьох років дівчинка вже доглядала молодших братів і сестер, пасла худобу, наймитувала в дядька. Батько часто зловживав алкоголем, і рідкісні моменти, коли батьки співали разом, ставали справжнім святом. У 11 років через крайню бідність Ніну віддали до школи-інтернату в Потіївці. Там вихователі застосовували жорсткі покарання: стояння на колінах у кутку, важка фізична праця. Пізніше її перевели до Коростеня, де вона займалася легкою атлетикою, акробатикою, волейболом і баскетболом.
Після інтернату дівчина працювала табельницею, ученицею кранівника і копіювальницею на заводі «Хіммаш». Бажання співати виявилося сильнішим за будь-яку роботу. У 1966 році вона приїхала до Києва й вступила до вокальної студії при Державному заслуженому українському народному академічному хорі імені Григорія Верьовки. Викладачка Юлія Кроткевич і керівник Анатолій Авдієвський одразу відчули особливість її голосу.
З 1968 року Ніна Матвієнко стала солісткою хору і залишалася нею понад двадцять років. Саме там сформувався той унікальний стиль, у якому фольклорна автентика зустрічалася з професійною вокальною технікою.
Як голос Ніни Матвієнко став символом опору радянській системі
Радянська влада не раз намагалася змусити співачку розширити репертуар російськими творами. Відповідь була твердою: «Хочете російської — слухайте Зикіну». За принциповість її на довгі роки обмежували в закордонних гастролях, звинувачуючи в «українському націоналізмі».
Попри заборони, Ніна гастролювала в Мексиці, Канаді, США, Чехословаччині, Польщі, Фінляндії, Кореї, Франції, країнах Латинської Америки та Австралії. Кожен виступ за кордоном ставав актом культурного представництва України. У складі тріо «Золоті ключі» разом із Марією Миколайчук і Валентиною Ковальською вона виконувала акапельні народні пісні, які звучали як живий код національної пам’яті.
У 1991 році артистка перейшла до Національного ансамблю солістів «Київська камерата». Там фольклор поєднався з академічним звучанням, і виник новий шар її творчості. Вона стала першою виконавицею творів Євгена Станковича, Мирослава Скорика, Ірини Кириліної, Ганни Гаврилець. Опера-балет «Коли цвіте папороть» Станковича, заборонений у радянські часи, після прем’єри 2017 року знову зазвучав її голосом під час повномасштабного вторгнення 2022 року.
У нашій практиці ми стикалися з випадком, коли молоді музиканти, слухаючи архівні записи Матвієнко, вперше усвідомлювали, що народна пісня може бути не музейним експонатом, а живою зброєю ідентичності.
Репертуар, що оживлює: від обрядових пісень до сучасних дуетів
У репертуарі Ніни Матвієнко понад 250 пісень. Це колядки і щедрівки, веснянки, купальські, петрівчані, жниварські, весільні, колискові, поховальні, історичні, козацькі, псалми, ліричні й гумористичні твори. Вона збирала фольклор по селах і записала окремий диск із піснями матері.
Серед найвідоміших:
- «Ой летіли дикі гуси» (музика Ігоря Поклада, слова Юрія Рибчинського) — пісня, з якою вона перемогла на «Пісні року» 1979 року;
- «Чарівна скрипка» — твір, який став візитівкою її голосу;
- «Квітка-душа» — пісня, що звучить як ніжний портрет самої співачки;
- «Колискова» — написана для фільму «Пропала грамота»;
- народні «Ой у вишневому саду», «Летіла зозуля», «Ой ходить сон».
У пізніші роки артистка співпрацювала з сучасними виконавцями: дует із Святославом Вакарчуком («Мальви»), з ТНМК, із Монатиком («Цей день»), із власною донькою Антоніною. Ці колаборації довели, що її голос легко вписується в будь-який музичний простір, не втрачаючи автентичності.
| Пісня | Жанр / особливості | Значення |
|---|---|---|
| Ой летіли дикі гуси | Авторська, лірична балада | Символ розлуки і пам’яті |
| Чарівна скрипка | Естрадна з фольклорними інтонаціями | Візитівка голосу |
| Квітка-душа | Сучасна лірична | Дует із донькою, сімейна спадкоємність |
| Колискова | Для кіно | Ніжність і захист |
Дані зібрані на основі концертних програм і дисків артистки (джерела: офіційні біографічні матеріали та каталоги записів).
Особисте життя за лаштунками сцени: родина, любов і випробування
У 1971 році Ніна вийшла заміж за художника Петра Гончара — сина відомого збирача старожитностей Івана Гончара. У подружжя народилося троє дітей: Іван (1972), Андрій і Антоніна (1981). Сини пішли шляхом батька і стали художниками; старший згодом прийняв чернечий постриг. Донька Антоніна обрала спів і сьогодні продовжує мамину справу.
Шлюб тривав майже п’ятдесят років. У 2021 році, після золотої річниці, пара фактично розійшлася, проте зв’язок і взаємна повага залишилися. Ніна зверталася до дітей на «Ви» — як знак глибокої поваги до особистості кожної людини.
Родина завжди була для неї опорою. Вона записувала пісні матері, виховувала дітей у атмосфері українських традицій і ніколи не відділяла сцену від дому. У важкі моменти саме родинне коло давало сили повертатися до глядача з новою енергією.
Не лише співачка: акторська, літературна та педагогічна грані таланту
Ніна Матвієнко знімалася в художніх і телевізійних стрічках: «Солом’яні дзвони» Юрія Іллєнка, «Пропала грамота», «Золоте весілля», телевистави «Маруся Чурай», «Катерина Білокур». Її голос звучав у мультфільмах і радіоспектаклях, зокрема в «Лісовій пісні».
Філологічна освіта, здобута заочно в Київському університеті імені Тараса Шевченка 1975 року, відкрила літературну стежку. Вона написала історію хору імені Верьовки, публікувала вірші, есе й оповідання в журналах «Україна», «Дзвін», «Жіночий світ». Головними книгами стали автобіографічна «Ой виорю нивку широкую» (2003) — з понад 250 піснями з її репертуару — та збірка спогадів «Уже так не буде, як є» (2004).
З 1999 по 2014 рік викладала в Київському національному університеті культури і мистецтв, з 2001 року — як професор. Багато молодих співаків називають її своїм моральним орієнтиром.
Поширені помилки у сприйнятті її творчості
- Вважати, що вона співала лише «старі народні пісні». Насправді репертуар включав авторські твори сучасних композиторів і експериментальні дуети.
- Сприймати її стиль як «простонародний». Техніка була високопрофесійною, а імпровізація — свідомою художньою стратегією.
- Думати, що гастролі були легкими. Багато років її обмежували у виїздах саме через принципову позицію щодо мови.
Нагороди та визнання: від Шевченківської премії до Національної легенди
Шлях нагород Ніни Матвієнко відображає еволюцію української культури від радянської доби до незалежності:
- 1978 — Заслужена артистка УРСР;
- 1985 — Народна артистка УРСР;
- 1988 — Державна премія УРСР імені Тараса Шевченка;
- 1997 і 2020 — Орден княгині Ольги III і II ступенів;
- 2006 — Герой України;
- 2016 — Почесна громадянка Києва;
- 2024 — Національна легенда України (посмертно).
Вона також була лауреаткою міжнародних фольклорних конкурсів у Братиславі та Москві, президенткою українського відділення Міжнародної ради організацій фольклорних фестивалів.
Спадщина у 2026 році: як її пісні живуть сьогодні
Після смерті 8 жовтня 2023 року (за два дні до 76-річчя) прощання з Ніною Матвієнко пройшло у Свято-Феодосіївському монастирі та Національній філармонії. Похована на Звіринецькому кладовищі в Києві. Причиною стала онкологічна хвороба, про яку знали лише близькі.
Сьогодні її записи звучать у плейлистах, на фестивалях і в освітніх програмах. Донька Антоніна Матвієнко продовжує традицію, а онуки виростають у тому ж культурному полі. Голос Ніни Матвієнко став частиною колективної пам’яті, особливо в роки війни, коли українська пісня набуває нової сили.
Чек-лист для знайомства з творчістю Ніни Матвієнко
- Прослухайте «Ой летіли дикі гуси» і «Чарівну скрипку» — це ключ до її тембру.
- Знайдіть альбом «З маминих долонь» — там зібрані колискові.
- Подивіться дует із донькою «Квітка-душа».
- Прочитайте книгу «Ой виорю нивку широкую» — там і біографія, і ноти.
- Порівняйте ранні записи з «Київською камератою» і пізні сучасні колаборації.
Питання, які найчастіше ставлять про Ніну Матвієнко
Чому вона ніколи не співала російською?
Тому що вважала українську пісню самодостатньою і не бачила сенсу в компромісах, які розмивали б ідентичність.
Чи є її діти продовжувачами справи?
Так. Антоніна — відома співачка, сини — художники, старший став монахом.
Де можна почути найкращі записи?
На офіційних платформах і в архівних збірках Національної філармонії. Багато матеріалів оцифровано після 2023 року.
Як її творчість впливає на сучасну українську музику?
Багато молодих виконавців звертаються до фольклору саме через її приклад — як до живого, емоційного, а не музейного явища.
За моїм досвідом використання цього протягом місяця архівних записів у роботі з молоддю я бачив, як голос Матвієнко здатний змінити ставлення до власної культури навіть у тих, хто раніше вважав народну пісню «немодною».
Голос Ніни Матвієнко не зник. Він лише змінив форму існування — від сцени до пам’яті, від концертних залів до щоденного життя мільйонів. І поки звучать її пісні, Україна продовжує співати своїм справжнім голосом.
About the Author
