У львівському повітрі, насиченому інтелектуальними суперечками та мелодіями, 24 січня 1979 року народився Остап Петрович Дроздов. Дитинство минало в Миколаєві на Львівщині, де мати викладала в музичній школі, а батько пішов з родини, коли синові виповнилося лише чотири роки. Виховання лягло на плечі матері та старшої сестри, а перші ноти самостійності прозвучали ще в музичній школі — флейта й фортепіано стали першим інструментом, на якому юний Остап вчився чути ритм і гармонію.
Цей ранній досвід сформував людину, яка пізніше не боялася дисонансів у політиці та суспільстві. Закінчивши 2001 року з відзнакою факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, Дроздов уже з 1998-го працював у газетах: кореспондентом «Поступу», заступником головного редактора «Аргумент-газети», а згодом головним редактором тижневика «Аргумент-влада». Львівська школа журналістики дала йому чіткість слова і повагу до факту, які він проніс крізь десятиліття ефірів і сторінок.
Перехід на телебачення став логічним продовженням. З 2007 по 2019 рік Остап Дроздов вів авторську політичну програму «Прямим текстом» на каналі ZIK. Понад тисячу ефірів — це не просто цифра, а марафон розмов з політиками всіх рівнів, де ведучий не відступав від гострих запитань. У 2014-му з’явився ще один проєкт — хард-ток-шоу «Drozdov», де гостями ставали головні ньюзмейкери тижня. Студія перетворювалася на арену, де слова важили більше за дипломатичні формули.
2019 рік став поворотним. Після того, як ZIK придбав Тарас Козак, близький до проросійського політика Віктора Медведчука, Дроздов залишив канал. Він публічно заявив, що не хоче бути причетним до «медіа-Чорнобиля». З вересня того ж року програма «Drozdov прямим текстом» продовжила життя на львівському каналі НТА та на YouTube-каналі DROZDOV. Саме там ведучий отримав повну свободу слова, яку цінує понад усе.
Паралельно з ефірами з’явилася літературна іпостась. 2016 року у видавництві Анетти Антоненко вийшов роман «№1. Роман-вибух». Книга одразу вийшла за межі звичних жанрових рамок. Це сповідь кількох поколінь, об’єднаних ідеєю відстоювати власну ідентичність. Родинна сага з драматичними поворотами долі, де відвертість автора сягає майже публічного оголення найпотаємнішого. Плач і сміх, будні за вікном, життя таким, яким його бачить і відчуває автор. Через рік, 2017-го, з’явився «№2». Часова амплітуда — від початку ХХ століття до дня завтрашнього. Географія — від рідного Львова й голодоморного Приазов’я до діаспорного Неаполя та далекої Австралії. Центральним персонажем тут стає не окремий герой, а сама Країна: вона мотивує, дратує, зачаровує, обурює, ощасливлює і виштовхує. Персонажі відчувають її крижаний подих і мусять полюбити її навіть усупереч усьому.
Обидва романи — це не просто художні тексти. Вони стали способом осмислити травму поколінь, розкиданість української ідентичності по континентах і постійну потребу обирати між особистим і національним. Нумерація книг як експеримент підкреслює: це не завершені історії, а продовження розмови, яку автор веде з читачем і з самим собою.
Політичні погляди Дроздова завжди викликали полярні реакції. Він — радикальний противник російської мови в українському інформаційному просторі. 2017 року під час ефіру «Прямим текстом» він вигнав гостя Юрія Романенка за відмову говорити українською. Пізніше пояснив цей вчинок у есе про захист мови як основи ідентичності. У різні періоди висловлювався про події на сході України, внутрішніх переселенців, мобілізацію. Деякі його формулювання — наприклад, порівняння жителів тимчасово окупованих територій Донбасу з парнокопитними тваринами чи характеристика переселенців як «втікачів» і «гостей» — обурювали частину аудиторії та ставали предметом суспільних дискусій.
Після повномасштабного вторгнення 2022 року Дроздов активно веде розмову на YouTube та в соціальних мережах. Він регулярно закликає до переговорів, піддає сумніву можливість суто військової перемоги, критикує українську владу, насамперед президента Володимира Зеленського, називаючи владу «мародерами» та «авторитарною одноосібщиною». Його позиція щодо закінчення війни, мобілізації, виїзду чоловіків за кордон та повернення емігрантів звучить жорстко й часто суперечливо. Прихильники вважають це чесністю та мужністю називати речі своїми іменами, опоненти — поразницькою риторикою чи навіть просуванням тез, близьких до російської пропаганди. Сам Дроздов наполягає: війну треба закінчувати, бо кожний наступний рік приносить лише погіршення.
У 2025–2026 роках його голос залишається помітним у публічному просторі. На каналі DROZDOV з понад 175 тисячами підписників та в Telegram-каналі він коментує поточні події: заяви західних лідерів, зміни в українському уряді, питання повернення людей з-за кордону, династію влади. Його риторика не пом’якшала — навпаки, стала ще більш прямолінійною. Для одних це джерело альтернативного погляду, для інших — чергова причина для гарячих суперечок.
Особисте життя Остап Дроздов ретельно оберігає від публічної уваги. Він неодружений, не має публічних відомостей про дітей. У 2021 році в одному з інтерв’ю підтвердив, що є геєм, підкресливши, що приватність — це територія свободи, яку варто захищати. Найближча родина — мати та сестра, які завжди були опорою. Музика залишається частиною внутрішнього світу: улюблені напрямки — соул і джаз. Ця пристрасть до ритму та імпровізації, можливо, і робить його ефіри такими динамічними — слова звучать, як добре вибудувана мелодія, де паузи важливі не менше за ноти.
Цікаві факти
– Остап Дроздов закінчив музичну школу за класом флейти та фортепіано — інструменти, які вимагають точності та чуття ритму, що пізніше проявилося в його журналістській манері. – За роки на ZIK він провів понад тисячу ефірів програми «Прямим текстом», що робить її одним із найдовших авторських проєктів в українському телебаченні того періоду. – Рішення покинути ZIK 2019 року він пояснив небажанням бути причетним до «медіа-Чорнобиля» — фраза стала крилатою серед тих, хто цінує редакційну незалежність. – Романи «№1» та «№2» — це не просто художні твори, а експеримент з нумерацією та структурою: друга книга розширює географію та час, роблячи «Країну» головним героєм. – 2017 року Дроздов вигнав з ефіру гостя за відмову говорити українською — випадок став одним із найгучніших публічних моментів у дебатах про мову в медіа. – У 2025–2026 роках він активно коментує міжнародні заяви, зокрема позицію Дональда Трампа щодо України, та продовжує наполягати на необхідності закінчення війни через переговори. – Приватне життя ведучий свідомо тримає за «територією свободи» — рідко публікує фото з близькими та уникає коментарів про сімейний стан.
Його шлях — від львівських газет і музичної школи до національних ефірів, літературних «вибухів» і YouTube-монологів — показує, як одна людина може перетворити особисту прямоту на суспільний феномен. Дроздов не пропонує простих відповідей. Він ставить запитання, які болять, і формулює думки, які змушують або кивати згодою, або стискати кулаки. У час, коли український інформаційний простір розколотий війною, втомою та пошуком шляхів уперед, його голос продовжує звучати — різко, суб’єктивно, без спроб сподобатися всім. І саме це робить його однією з найпомітніших постатей сучасної української публічної розмови.
About the Author
