У київських хорах її постать завжди виділялася — жива, енергійна жінка з міцним голосом і впевненою диригентською паличкою, яка вміла змусити навіть найскромніші голоси звучати як єдине могутнє ціле. Людмила Іванівна Поривай, народжена 12 лютого 1946 року в Києві, прожила життя, де музика переплелася з викладанням, телебаченням і непростою родинною долею. Її шлях — це історія про збереження української пісенної традиції, передачу знань поколінням і публічну мужність у часи, коли особисті зв’язки випробовувалися на міцність.
Вона керувала жіночим фольклорним ансамблем в універмазі «Україна», хором ветеранів педагогічної праці в Будинку вчителя, а згодом — народною хоровою капелою «Світоч». Паралельно викладала в Київському інституті культури, де стала доценткою кафедри фольклористики, народного пісенного та інструментального виконавства. Заслужена артистка України — це не просто звання, а визнання її внеску в збереження та популяризацію української пісенної спадщини. У 2026 році, коли їй виповнилося 80 років, Людмила Іванівна продовжує залишатися помітною фігурою — і в культурному полі, і в публічних обговореннях.
Дитинство в Києві: перші ноти майбутньої мелодії
Людмила народилася в післявоєнному Києві, в родині, де праця та витримка були основою життя. Батько Іван Іванович Бистрик працював водієм, мати Софія Миколаївна — на швейній фабриці. Дитинство минало серед звичайних київських дворів, де пісня лунала з вікон і з дворових гулянь. Уже тоді маленька Люся відчувала потяг до музики: шкільні хори, перші сольні виступи, захоплення народними мелодіями, які передавалися від бабусь і дідусів.
Після школи вибір був природним — диригентсько-хоровий факультет Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського. Навчання дало не лише технічну майстерність, а й глибоке розуміння української пісенної культури як живої спадщини. Викладачі прищепили повагу до автентичності виконання, до нюансів регіональних традицій. Саме в консерваторії сформувалася її філософія: пісня — це не просто звук, а душа народу, яку потрібно берегти й передавати.
Шлях диригентки: від універмагу до «Світоча»
Після закінчення консерваторії Поривай почала з практичної роботи. Вона керувала жіночим фольклорним ансамблем у столичному універмазі «Україна» — місці, де прості киянки приходили не лише за покупками, а й за емоційним розвантаженням. Репетиції проходили в перервах між змінами, а концерти збирали натовпи. Це був час, коли фольклор оживав у найнесподіваніших куточках міста.
Далі — Будинок вчителя. Тут вона створила і очолила хор ветеранів педагогічної праці. Люди похилого віку, які пройшли війну, репресії, повоєнну відбудову, знаходили в співі силу та радість. Людмила вміла працювати з різними голосами, знаходити індивідуальний підхід до кожного учасника. Згодом прийшла робота з народною хоровою капелою «Світоч» — проєктом, де фольклорні традиції поєднувалися з професійним виконанням. Капела ставала майданчиком для збереження автентичних пісень Полісся, Поділля, Слобожанщини.
Її диригентський стиль відрізнявся чіткістю, емоційністю та повагою до тексту. Вона не просто махала паличкою — вона «дихала» разом з хором, передавала внутрішній стан кожної пісні. Це приносило визнання колег і любов слухачів. У 1990-х та 2000-х роках, коли українська культура переживала відродження, її робота набула особливого значення: вона допомагала новому поколінню відкривати власні корені через пісню.
Викладацька місія: доцентка, яка виховала не одне покоління
Паралельно з диригентською діяльністю Людмила Іванівна викладала в Київському інституті культури (нині — Київський національний університет культури і мистецтв). На кафедрі фольклористики, народного пісенного та інструментального виконавства вона працювала доценткою, а згодом отримала звання професора. Студенти згадують її лекції як живі уроки, де теорія фольклору перепліталася з практичними прикладами з власного досвіду.
Вона вчила не лише техніці співу чи диригування. Вона виховувала розуміння пісні як культурного коду, як способу зберегти ідентичність. Її студенти сьогодні працюють у хорах, школах мистецтв, на телебаченні. Деякі з них стали відомими виконавцями чи педагогами. Це — найцінніша спадщина: не просто знання, а передані цінності любові до української пісні.
Телевізійна сторінка: ведуча, яка вміла говорити з душею
Окрім сцени та аудиторії, Людмила Іванівна з’явилася на телебаченні. Як телеведуча вона вела програми, де поєднувала музику, фольклор та розповіді про українські традиції. Її стиль — щирий, без зайвої пафосності, з теплотою в голосі — подобався глядачам різних поколінь. Вона вміла розповідати про складні речі просто, а про прості — з глибиною. Це був час, коли українське телебачення шукало нові формати, і Поривай стала однією з тих, хто приносив на екрани автентичність.
Родинне коло: два шлюби, дві доньки та випробування долею
Особисте життя Людмили Іванівни склалося непросто, як і в багатьох жінок її покоління. Перший шлюб — з Володимиром Архиповичем Пориваєм, хормейстером Будинку вчителя. Народилася старша донька Ірина (Руся), яка згодом стала співачкою і мешкає в США. У цьому шлюбі з’явилися онуки: Володимир (1988–1999), Матвій (2003) та Софія (2005). Володимир пішов з життя рано через дитячий церебральний параліч — це була важка втрата для всієї родини.
Друга донька, Наталія (Наташа Корольова), народилася від першого шлюбу і стала відомою російською поп-співачкою. Її кар’єра почалася в 1990-х завдяки співпраці з композитором Ігорем Ніколаєвим. Наташа одружилася з артистом Сергієм Глушком (Тарзаном), у них народився син Архип (2002). Другий шлюб Людмили Іванівни — з бізнесменом Ігорем Ельперіним, який емігрував до Маямі в 1970-х і відкрив там російський ресторан. Вона певний час жила в США, підтримувала зв’язки з обома доньками.
| Член родини | Роль / Діяльність | Примітки |
|---|---|---|
| Володимир Поривай | Перший чоловік, хормейстер | Помер у 1993 році |
| Ігор Ельперін | Другий чоловік, бізнесмен | Емігрував до Маямі, США |
| Ірина (Руся) Осіяуленко | Старша донька, співачка | Мешкає в США, має трьох дітей |
| Наталія Корольова | Молодша донька, поп-співачка | Живе в Росії, одружена з Сергієм Глушком |
Родинні зв’язки завжди були важливими для Людмили Іванівни. Вона публічно говорила про стосунки з доньками, про радість материнства і про труднощі, які виникають, коли діти обирають свій шлях далеко від дому.
Громадська позиція в часи війни: підтримка України та родинні випробування
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року Людмила Іванівна зайняла чітку громадянську позицію. Вона публікувала дописи українською мовою на підтримку своєї країни, висловлювала солідарність з українцями. Особливо резонансними стали її коментарі щодо зятя Сергія Глушко (Тарзана), який публічно підтримав російські війська. Людмила Іванівна жорстко критикувала таку позицію, називаючи її неприйнятною.
Ці заяви призвели до напруги в родині. Донька Наталія Корольова, яка живе в Росії, опинилася між двома світами — професійним успіхом у російській естраді та материнськими цінностями. У 2025–2026 роках з’являлися повідомлення про те, що Людмила Іванівна не поспішає повертатися до Росії, вважаючи атмосферу там холодною та непривітною. Вона продовжувала жити переважно в Києві та Маямі, зберігаючи зв’язок з Україною. Її позиція стала прикладом того, як особисті почуття до дітей можуть поєднуватися з глибокою любов’ю до Батьківщини.
80-річчя та сучасне життя: енергія, що не згасає
12 лютого 2026 року Людмила Іванівна відзначила 80-річчя. Навколо цієї дати з’явилися теплі публікації від друзів, колег та шанувальників. Вона продовжує активно вести соціальні мережі, ділиться моментами особистого життя — прогулянками з коханим, сімейними спогадами, роздумами про музику та Україну. У інтерв’ю вона відверто говорить про стосунки з доньками, про те, як важливо зберігати гідність і внутрішню свободу навіть у найскладніших обставинах.
Її сьогоднішній день — це поєднання спокійного ритму з публічною активністю. Вона залишається прикладом жінки, яка не боїться говорити правду, цінує родину, але не жертвує принципами. Музика, яку вона дарувала десятиліттями, продовжує жити в її учнях, у хорах, у пам’яті тих, хто чув її диригентську паличку.
Цікаві факти про Людмилу Іванівну Поривай
- Вона одночасно керувала трьома колективами: жіночим ансамблем в універмазі, хором ветеранів та капелою «Світоч» — це рідкісний приклад багатозадачності в культурній сфері.
- Старша донька Руся народила сина Володимира, який прожив лише 11 років через важку хворобу; ця втрата глибоко вплинула на всю родину.
- Другий чоловік Ігор Ельперін емігрував до США ще в 1970-х і відкрив російський ресторан у Маямі — саме там Людмила Іванівна проводила частину часу в різні періоди життя.
- Вона отримала звання Заслуженої артистки України за багаторічну працю з народними хорами та викладацьку діяльність.
- Після 2022 року Людмила Іванівна почала активно публікувати дописи українською, підкреслюючи свою громадянську позицію та підтримку Батьківщини.
- Її молодша донька Наташа Корольова народилася в Києві, але зробила кар’єру в російській естраді; це створило унікальну родинну географію — Україна, Росія, США.
- Людмила Іванівна в молодості брала участь у фольклорних експедиціях, збираючи автентичні пісні з різних регіонів України — ці записи досі використовують у навчальних програмах.
- У 80 років вона продовжує вести активний спосіб життя: подорожує, спілкується в соцмережах і ділиться емоційними публікаціями про любов та родину.
- Її хор «Світоч» став одним з помітних колективів, що популяризував український фольклор у 1990–2000-х роках через концерти та фестивалі.
- Попри публічні конфлікти в родині, Людмила Іванівна неодноразово підкреслювала, що материнська любов залишається незмінною, навіть коли погляди на світ розходяться.
Спадщина, що звучить і сьогодні
Історія Людмили Іванівни Поривай — це не лише біографія диригентки та педагога. Це розповідь про жінку, яка через музику зберігала українську ідентичність, виховувала покоління і в найскладніші часи не боялася говорити те, що вважає правильним. Її диригентська паличка керувала не лише хорами — вона допомагала вести за собою людей, які шукали в пісні опору та натхнення.
Сьогодні, коли українська культура переживає новий етап відродження, досвід таких особистостей, як Поривай, набуває особливої цінності. Її учні працюють у школах, хорах, на сценах. Її публічна позиція нагадує: навіть коли родинні зв’язки розтягуються між країнами, любов до Батьківщини може залишатися міцним якорем. А її пісні — ті, що вона диригувала десятиліттями — продовжують лунати в серцях тих, хто їх чув і хто їх співає тепер.
У 80 років Людмила Іванівна Поривай демонструє: життя не закінчується на круглих датах. Воно продовжується в кожному новому дні, в кожній щирій розмові, в кожній пісні, яку ще можна проспівати разом. Її історія залишається відкритою — як і мелодія, що ще не дописана до кінця.
About the Author
