Запит «алла гіркіна» у видачі майже ніколи не веде до окремої біографії з таким прізвищем. Він змикається з Аллою Олександрівною Горською — художницею-монументалісткою, шістдесятницею і правозахисницею, яку 28 листопада 1970 року вбили у Василькові у віці 41 року. Плутанина виникає через близьке звучання «Горська» і «Гіркіна», через російську транслітерацію Gorskaya і через те, що прізвище Гіркін у новинах останнього десятиліття перетягує на себе схожі запити.
Горська народилася 18 вересня 1929 року в Ялті в російськомовній номенклатурній родині директора кіностудій. Українську вона почала вчити вже дорослою, з абетки і диктантів. За неповні десять років стала однією з тих, хто формував Клуб творчої молоді «Сучасник», розкривав Биківню і ставив на стіни мозаїки, яких радянська естетика не замовляла.
Нижче — не короткий некролог, а маршрут: як склалася ця ідентичність, які роботи ще можна побачити у 2026 році, чому офіційна версія загибелі не сходиться з архівами КДБ і які деталі в популярних переказах просто неточні.
Чому пошук пише «Гіркіна», а в документах стоїть Горська
Прізвище Горська в усній мові легко з’їжджає. «О» після «г» глушиться, наголос стрибає, і в рядку пошуку з’являється «гіркіна» або «гиркина». Окремої публічної Алли Гіркіної, чия біографія була б співмірна з цим обсягом згадок, у відкритих джерелах немає: є дрібні збіги на кшталт поетеси Алли Гиркої на літературному порталі чи підприємниці з іншим прізвищем. Запит же поводиться так, ніби шукає саме київську художницю.
У метриках і в матеріалах Галузевого державного архіву СБУ вона Алла Олександрівна Горська. Батько — Олександр Валентинович Горський, організатор радянського кіновиробництва, у різні роки директор Ялтинської, Ленінградської, Алма-Атинської і Київської кіностудій. Мати Олена працювала вихователькою, потім художницею з костюмів. Старший брат Арсен, син матері від першого шлюбу, загинув у 1943 році в піхотному бою.
Правильне ім’я для архівів, музеїв і підписів під роботами — Алла Горська. «Алла Гіркіна» варто тримати як пошукову підказку, а не як друге прізвище.
Ця дрібниця важлива практично. Якщо шукати виставки, фонд онуки Олени Зарецької чи мозаїку «Вітер» за хибним написанням, каталоги мовчать. Якщо ввести Горська, відкриваються Музей шістдесятництва, Національний художній музей України і реєстр пам’яток.
Ялта, дві блокадні зими і квартира біля парку Шевченка
Дитинство Горської не виглядає як заготовка для дисидентки. Родина російськомовна, батько в кінономенклатурі, побут забезпечений. У 1933–1943 роках Алла живе в Ленінграді. Батько на початок війни знімає в Монголії і не може повернутися. Донька з матір’ю переживають дві блокадні зими. Брат гине на фронті. Після прориву блокади родина сходиться в Алма-Аті, а наприкінці 1943-го переїздить до Києва: батька призначають директором Київської кіностудії.
Їм дають трикімнатну квартиру на вулиці Рєпіна, 25 — нині Терещенківська, біля парку Шевченка. Ця адреса пізніше стане однією з точок, куди приходили шістдесятники. Алла вступає до Київської художньої середньої школи імені Шевченка і закінчує її із золотою медаллю. Однокласники згадували високу сірооку дівчину, яка грала у волейбол і вміла збирати людей навколо себе, не підвищуючи голосу.
Далі — живописний факультет Київського художнього інституту, майстерня Сергія Григор’єва, диплом 1954 року. Влітку 1952-го вона виходить заміж за однокурсника Віктора Зарецького. У 1954-му народжується син Олексій. «Автопортрет із сином» 1960 року фіксує не позу, а щільність цього зв’язку: мати тримає дитину так, ніби кадр має пережити їх обох.
Українка, яка вчила абетку в тридцять
До Києва Горська приїхала без української. У художній школі її, за спогадами, навіть оберігали від мови: родина нею не користувалася. Злам стався не на лекції, а в селі. Після весілля подружжя їздить на Полісся, у Горностайпіль на Чорнобильщині. Вишиті рушники, пісні, побут, який не проходив через кіностудійний побут батька. Сама Алла сказала про цю зустріч коротко: «Я тут народилася вдруге».
Мову вона бере як ремесло. Подруга, журналістка Надія Світлична, садить її за шкільні підручники: абетка, диктанти, вправи. Поруч ідуть Людмила Семикіна і Галина Севрук. Паралельно в читання входять Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський. Це не стилізація під «народність». У листі вона відмежовується від мистецтва без кореня і ставить поруч мексиканський монументалізм: стіна має говорити від імені спільноти, а не від імені приватного нерва.
У нашій практиці ми стикалися з таким випадком, коли екскурсовод у Музеї шістдесятництва починав розповідь із фрази «вона завжди була українкою». Слухачі кивали. А далі з’ясовувалося, що перші диктанти Горська писала вже матір’ю і членкинею Спілки художників. Саме ця запізнілість робить вибір жорсткішим: не спадщина, а рішення.
Клуб «Сучасник» і вітраж, який розбили до відкриття
У 1961–1965 роках Горська — серед організаторок Клубу творчої молоді «Сучасник» разом із Лесем Танюком, Василем Симоненком, Іваном Світличним, Василем Стусом. Клуб збирає літературні вечори і шевченківські дні. 22 травня 1963 року покладання квітів до пам’ятника Шевченку в Києві влада читає як націоналістичну провокацію. Для кола це був звичайний жест пам’яті. Для нагляду — маркер.
1964 рік ставить крапку на ілюзії, що монументальне мистецтво можна вести офіційним коридором. Разом із Опанасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук і Галиною Зубченко Горська робить вітраж «Шевченко. Мати» для Червоного корпусу Київського університету. У центрі — Шевченко, який обіймає матір-Україну і відводить гнобителів. На склі — рядок «Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово». Роботу визнають формалістичною і ворожою. Перед відкриттям вітраж розбивають. За спогадами, молоток був і в руках ректора.
Горську і Семикіну виключають зі Спілки художників. За рік поновлюють. Друге виключення приходить у 1968-му, після листа 139 діячів культури проти незаконних арештів. Навколо прізвища розпускають чутку про «бандерівське підпілля» під західним керівництвом. Чутка не потребувала доказів: вона мала відрізати замовлення.
Биківня: ліс, який не дозволяли називати місцем розстрілу
У 1962–1963 роках Горська, Танюк і Симоненко фіксують масові поховання в Биківні, на Лук’янівському і Васильківському цвинтарях. Вони подають до Київської міськради меморандум із проханням розслідувати розстріли часів Великого терору. Офіційна версія тоді тримала Биківню за німецький злочин. Документ ламав цю рамку.
Наслідки прийшли швидко і нерівно. Симоненка і Танюка побили. За Горською встановили стеження. У домашньому записі, який переказують сучасники, є іронічний рядок про «ґаву» на даху і агента на сходах, якому цікаво, де блукає пані Горська. Стеження не було метафорою. Розсекречений у 2008–2009 роках фонд 16 Галузевого державного архіву СБУ містить доповідні голови КДБ УРСР першому секретареві ЦК КПУ саме про це коло.
Далі вона робить те, що в системі коштувало дорожче за вітраж: збирає гроші родинам політв’язнів, їде до Заливахи в мордовські табори, у квітні 1966-го подає клопотання на його захист, відмовляється свідчити проти Валентина Мороза. На допиті на Володимирській, 33 слідчий, за спогадом, випустив дим їй в обличчя. Вона не підвищила голос. Юрій Кочергінський згодом описував її посмішку на таких зустрічах як питання: «Ну що тут особливого? А як інакше?»
Стіни, які мали пережити авторку
Живопис Горської 1950-х ще тримається шахтарського циклу: за нього її у 1959 році приймають до Спілки. Портрет батька, «Абетка», «Біля річки», портрет Симоненка, «Козак Мамай», цикл «Колядки і щедрівки» вже говорять іншою інтонацією. Монументальні роботи 1960-х — спроба вийти на вулицю, туди, де картину в майстерні можна просто не виставити.
Разом із Зарецьким і колегами вона ставить мозаїки в Донецьку, Краснодоні (нині Сорокине, меморіал «Молода гвардія»), Маріуполі, Києві, Гельмязові. Маріупольські «Боривітер» і «Дерево життя» 1967 року зібрані зі шлакоситалу, металу, алюмінію, навіть із нержавіючих ложок. Київський «Вітер» для ресторану «Вітряк» — 1967–1968, спільно з Віктором Зарецьким і Борисом Плаксієм. «Птах» у їдальні «Супій» села Гельмязів Черкащини — 1970-й, остання монументальна робота.
| Робота | Рік і місце | Стан на 2026 рік |
|---|---|---|
| Вітраж «Шевченко. Мати» | 1964, Червоний корпус КНУ, Київ | Знищений до відкриття за вказівкою партійного керівництва |
| Мозаїка «Вітер» | 1967–1968, ресторан «Вітряк», проспект Академіка Глушкова, Київ | Єдина київська монументальна робота, що вціліла; потребує консервації |
| «Боривітер» і «Дерево життя» | 1967, Маріуполь | Пошкоджені російськими обстрілами у 2022-му; копію «Боривітра» показали в Києві в червні 2025-го |
| Мозаїка «Птах» | 1970, Гельмязів, Черкащина, їдальня «Супій» | У вересні 2026-го внесена до Державного реєстру пам’яток національного значення |
Дані зведені за матеріалами Суспільного, Національного музею історії України і повідомленнями про рішення Кабінету Міністрів щодо реєстру пам’яток. Більшість монументального доробку лишилася на окупованих територіях або втрачена. На підконтрольній Україні фізично збереглися одиниці.
Поширені помилки в переказах про Горську
Популярні тексти повторюють кілька зсувів, через які біографія стає плакатом. Кожен із них ламає хронологію або підміняє архів настроєм.
- Вік на момент загибелі. Їй було 41, не 42. Народилася 18 вересня 1929-го, загинула 28 листопада 1970-го. «Сорок два» з’являється від округлення і від плутанини з роком народження.
- «Завжди говорила українською». Ні. Мову вона опановувала дорослою, з диктантів. Це не применшує вибору, а пояснює його ціну.
- Свекор як встановлений убивця. Офіційна справа 1970–1971 років так і закрилася: Іван Зарецький нібито вбив невістку через особисту неприязнь і наклав на себе руки. Справа закрита 23 січня 1971-го. Родина, коло шістдесятників і пізніший розбір доповідних КДБ цієї версії не прийняли.
- Усі мозаїки знищені. Ні. «Вітер» у Києві і «Птах» у Гельмязові стоять. Маріупольські панно пошкоджені війною 2022 року, але не зникли з історії мистецтва.
- Поховання на Байковому. Влада Байкового не дала. Похорон 7 грудня 1970-го відбувся на Берковецькому цвинтарі й перетворився на мітинг. Серед промовців були Євген Сверстюк, Василь Стус, Іван Гель, Олесь Сергієнко.
За моїм досвідом використання цього матеріалу в лекціях протягом місяця, саме пункт про свекра викликає найбільший опір. Слухач хоче одного винуватця з прізвищем. Архів дає інше: п’ять термінових доповідних у ЦК між 3 і 18 грудня 1970-го, написаних до завершення слідства, зі вже готовим мотивом. Прямого наказу на вбивство в розсекреченому фонді син Олексій Зарецький у розборі 2010 року не знайшов. Він припускав, що такий папір або не існував у письмовій формі, або був знищений.
28 листопада: що в версіях не сходиться
Того ранку Горська вийшла з квартири на Рєпіна, 25, щоб встигнути на перший автобус до Василькова. Їхала до овдовілого свекра Івана Зарецького, за родинними переказами — по швейну машинку. Додому не повернулася. 29 листопада біля станції Фастів-2 знайшли обезголовлене тіло свекра. Тіло Алли міліція дістала з льоху його будинку 2 грудня: удар ззаду по голові. Надія Світлична і Євген Сверстюк, які приїхали через її відсутність, наполягли, щоб оглянули підвал.
Офіційна рамка — побутовий злочин і самогубство. Вона розходиться з кількома деталями, які фіксували і сучасники, і пізніший архівний розбір. Свекор був літнім і хворим. Удар описують як один, професійний. Тіло на коліях лежало так, що версія «кинувся під потяг» вимагала додаткових припущень. Віктора Зарецького, за словами онуки Олени, на допиті поставили перед формулою: змирися, дружину вбив твій батько. Йому тоді було з ким лишатися: син Олексій мав шістнадцять.
Похорон 7 грудня став одним із рідкісних публічних жестів кола. Стус ніс портрет і назвав те, що сталося, вбивством. Йому приписують рядок, присвячений цьому дню: «Ярий, душе, ярий, а не ридай». Новий надгробок на Берковецькому, секція 39, поставили 1999 року, скульптор Володимир Прядка. Вулиці імені Горської є в Києві, Вінниці, Василькові, Миколаєві. Меморіальна дошка стоїть і на київській квартирі, і на місці загибелі.
Де шукати спадщину, якщо їдете самі
Роботи розкидані між музеями, фасадом і селом. Перед поїздкою варто звірити адресу: частина будівель змінила вивіску, частина мозаїк закрита риштуванням.
- Київ, проспект Академіка Глушкова, колишній ресторан «Вітряк»: мозаїка «Вітер». Найближче метро — «Теремки». Дивіться стан швів і не чіпайте смальту.
- Музей шістдесятництва, філія Музею історії міста Києва: графіка, фото, контекст клубу «Сучасник».
- Національний художній музей України: станкові речі, зокрема автопортрети.
- Гельмязів Черкаської області, їдальня «Супій»: «Птах» 1970 року, з вересня 2026-го пам’ятка національного значення.
- Берковецьке кладовище, секція 39: могила. Поруч немає музейної інфраструктури, тож адресу варто мати записаною.
- Фонд Алли Горської і Віктора Зарецького, який веде онука Олена Зарецька: актуальні виставки і стан реставрації «Вітру».
Маріупольські панно наживо зараз недоступні. Копію «Боривітра» в червні 2025-го виставили в Києві біля Головпоштамту, а фрагменти другої копії продавали як внесок на консервацію київського «Вітру» і на турне. Це не заміна оригіналу. Це спосіб не віддати стіну тільки хроніці руйнування.
Питання, які виникають одразу після першого пошуку
Чи існує окрема Алла Гіркіна, про яку пишуть біографії?
У відкритих джерелах немає діячки з таким прізвищем, чий життєпис збігався б із обсягом цього запиту. Стійкий масив фактів стосується Алли Горської. Інші збіги — приватні особи або літературні ніки без музейної спадщини.
Хто замовив убивство?
Прямого письмового наказу в розсекреченому фонді 16 не опубліковано. Є стеження, агентура, прослуховування і доповідні, де мотив і картина злочину викладені раніше, ніж слідство встигло їх встановити. Консенсус кола і пізніших дослідників — політичне вбивство, прикрите побутовою версією. Юридично справа 1971 року це не зафіксувала.
Чому її не посадили, як інших шістдесятників?
Після Сталіна система частіше обирала табори, а не розстріл. Горську виключали зі Спілки, викликали на допити, різали замовлення. Вбивство лишилося винятком, який сучасники пов’язували з Биківнею і з тим, що вона не ламалася на свідченнях. Це пояснення, не вирок суду.
Що читати і дивитися далі?
Книги «Алла Горська. Душа українського шістдесятництва» (2015) і «Алла Горська. Спалах перед світанком» (2019). Фільми «Промінь» контексту дають стрічки 1991, 2001 і 2019 років, зокрема «Заборонений». Листи до Заливахи показують тон краще за будь-який переказ: без пафосу, з втомою від людей, у яких «сіріє душа».
Син Олексій Зарецький розбирав архів батьків і доповідні КДБ. Онука Олена Зарецька тримає фонд і виставки, серед них ретроспективу «Алла Горська. Боривітер» у Києві навесні 2024-го, понад сто робіт. Стіна в Гельмязові, яку у вересні 2026-го внесли до реєстру національних пам’яток, досі ловить світло на колонах їдальні. Пошуковий рядок може писати «гіркіна». Підпис під смальтою лишається іншим.
About the Author
