Катерина Білокур народилася 24 листопада (7 грудня) 1900 року в селі Богданівка на Полтавщині, у родині заможного селянина Василя Йосиповича. Вона прожила все життя в одній хаті, ніколи не мала паспорта через радянську систему прикріплення селян до колгоспів і померла 10 червня 1961 року в Яготинській лікарні після невдалої операції на шлунку. За цей час вона створила десятки полотен, де квіти виглядають так живими, що ніби пахнуть і гойдаються від вітру, а світло ніби виходить зсередини пелюсток. Її шлях — це не просто історія про самоучку, а про жінку, яка перетворила заборону, бідність і самотність на вибух кольору й деталі, що змусив навіть Пабло Пікассо говорити про неї з захопленням.
Батьки не віддали дівчинку до школи, щоб зекономити на одязі та взутті. У шість-сім років вона сама опанувала буквар за тиждень і почала потай малювати вугіллям на ганчірках. Коли батько побачив перші спроби, малюнок полетів у піч, а в хаті пролунали слова про те, що «жоден біс не свататиме» таку дивачку. Катерина продовжувала. Вона шила на замовлення, грала в місцевому драмгуртку, малювала декорації й водночас ховала свої роботи від рідних. Ця подвійність — жити в селі й одночасно творити інший світ — стала основою її характеру.
У 1934 році відчай досяг межі. Після чергової сварки з матір’ю, яка нищила малюнки й лаяла за «нежіночу» справу, Катерина пішла до річки Чумгак і зайшла в крижану воду по груди. Мати врятувала її, але ноги сильно застудилися — з того часу вони боліли все життя. Після цієї події батько трохи послабив заборону. Проте справжня свобода прийшла лише через шість років.
Навесні 1940 року по радіо прозвучала пісня «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко. Катерина написала співачці листа й додала малюнок калини на шматку полотна. Лист дійшов. Петрусенко показала роботу художникам, і незабаром у Полтавський будинок народної творчості приїхав Володимир Хитько. Так почалася перша персональна виставка — одинадцять картин. Потім — поїздка до Москви, де вона вперше побачила Третьяковську галерею та Пушкінський музей. У 1944 році Музей українського народного декоративного мистецтва закупив низку її робіт. Двері, які роками були зачинені, відчинилися.
Катерина Білокур ніколи не рвала квіти для малювання. «Квіти, як і люди, — живі, мають душу! А зірвана квітка — вже не квітка», — повторювала вона. Вона брала мольберт і йшла в поле чи сад, іноді долаючи кілька кілометрів, щоб знайти потрібну жоржину чи півонію. Працювала на природі годинами, навіть у холодну пору, коли вдягала куфайку. Фарби змішувала на шматку скла або на рукаві тієї самої куфайки — у хаті було так холодно, що палітра ставала непрактичною. Пензлі робила сама: волосинки з котячого хвоста, коров’ячої шерсті, вишневі гілочки, бляха від консервних банок. Ґрунтувати полотно навчилася не одразу — ранні роботи з часом потемніли.
Її стиль часто називають наївним мистецтвом або народним декоративним живописом. На полотні квіти розташовані щільно, кожна пелюстка прописана з прожилками й обведена світлим обідком, ніби вишита. Тло зазвичай чисте — блакитне або синє, як небо над полтавськими левадами. Немає єдиного джерела світла: кожна деталь ніби світиться зсередини. Катерина поєднувала весняні та осінні квіти в одній композиції, бо малювала довго, іноді по кілька тижнів над однією картиною. «Цар-Колос», «Берізка», «Колгоспне поле» — ці три роботи поїхали на міжнародну виставку в Париж у 1954 році. За легендою, Пабло Пікассо, побачивши їх, сказав: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ».
У 1947 році їй запропонували намалювати портрет Сталіна — це могло б дати квартиру в Києві та матеріальну стабільність. Катерина відмовилася. Дослідники пов’язують це з пережитим Голодомором 1932–1933 років, про який вона майже ніколи не говорила вголос, але село Богданівка, як і вся Полтавщина, пережило жахіття. Вона залишалася в колгоспі, працювала в полі, а малювала ночами або в перервах. У 1949 році її прийняли до Спілки художників України, у 1951-му нагородили орденом «Знак Пошани» та званням Заслуженого діяча мистецтв, а в 1956-му — званням Народного художника України. Проте вона мріяла не про «народну» чи «примітивну» етикетку, а про визнання як художника з великої літери. У листах до мистецтвознавців — Павла Тичини, Стефана Таранушенка, Олени Кульчицької — видно цю жагу.
Катерина Білокур ніколи не вийшла заміж. Хлопці, які сваталися, сміялися або гнівалися, коли чули умову: «Чи дозволиш мені малювати?» Ніхто не погодився. Вона лишилася сама з матір’ю, а після смерті батька в 1948 році — ще й з родиною брата, що призвело до побутових конфліктів. У 1949 році в санаторії імені Чкалова в Одесі зафіксували її параметри: зріст 156 см, вага близько 53 кг. Тендітна статура, виразні карі очі, темні коси — такою її запам’ятали сучасники.
У 1950-ті роки вона почала працювати аквареллю — роботи стали емоційніше, з’явилися пейзажі рідного села: «Село Богданівка у вересні», «За селом», «Рання весна», «Осінь». Це був новий етап — менш декоративний, більш ліричний. Вона навчала малювати кількох сільських дівчат — Ольгу Бінчук, Тамару Ганжу, Ганну Самарську. Деякі з них продовжили справу.
Цікаві факти про Катерину Білокур
Катерина Білокур часто знищувала власні ескізи та замальовки — вона не знала, що вони теж мають цінність, і просто викидала або спалювала те, що вважала «неготовим». Лише зрідка дарувала їх односельцям. Вона ніколи не мала паспорта. Через політику колективізації та Голодомор селяни були «прикріплені» до колгоспів, і отримання документа вимагало дозволу влади. До самої смерті в 1961 році Катерина прожила без нього в рідному селі. У холодній хаті взимку вона змішувала фарби не на палітрі, а на лівому рукаві куфайки, яку іноді вдягала навіть улітку — так було зручніше тримати тепло. Після смерті матері на початку червня 1961 року Катерину госпіталізували. Операцію провели 10 червня — того ж дня вона померла. Мати пережила доньку лише на кілька днів. У 2020 році Google присвятив їй дудл на 120-річчя з дня народження. А в листопаді 2024 року на Меркурії назвали кратер на її честь — Bilokur crater. Катерина сама вигадала техніку ґрунтування полотна. Спочатку роботи темніли, бо полотно не було підготовлене. Пізніше вона навчилася це робити і почала підписувати картини: «Катерина Білокур малювала з натури». Вона відмовлялася малювати зірвані квіти навіть для натюрмортів. Кожну жоржину, півонію чи калину вона знаходила в полі чи саду й писала прямо там, іноді по кілька годин поспіль. У 1930-ті роки, коли родина ще не вступила в колгосп, Катерина шила одяг на замовлення й заробляла цим. Гроші, зароблені шиттям, вона одного разу забрала й поїхала на Чернечу гору до пам’ятника Шевченку — просити «благословення» бути художницею. Її три картини — «Цар-Колос», «Берізка» та «Колгоспне поле» — експонувалися в Парижі в 1954 році. Саме після цієї виставки поширилася легенда про слова Пікассо. Катерина Білокур вважала, що квіти на її полотнах мають «душу». Вона писала: «Краса природи, нескінченна кількість відтінків на пелюстках квітів, гра світла і тіні у прохолоді левад — усе це невідступно «ходило за мною»».
Сьогодні її твори зберігаються в Державному музеї українського народного декоративного мистецтва, у Музеї-садибі в Богданівці (відкритий 1977 року) та в приватних колекціях. У 2000 році вийшла поштова марка з її портретом, а 2019 року Верховна Рада внесла її до переліку найвидатніших жінок України. Скульптор Іван Гончар створив надгробок на її могилі.
Катерина Білокур не просто малювала квіти. Вона фіксувала на полотні той світ, який зникав: традиційне село, ручну працю, зв’язок людини з землею. Її роботи — це водночас і документ епохи, і протест проти неї, і молитва в кольорі. Кожна пелюстка, обведена світлим обідком, ніби каже: «Я була тут. Я бачила. Я зберегла».
Спадщина художниці живе не лише в музеях. Сучасні українські митці, які працюють у жанрі наївного мистецтва, часто називають її однією з головних натхненниць. Її детальність, чистота кольору та внутрішнє світло продовжують впливати на тих, хто шукає власний голос у часи, коли зовнішні обставини намагаються його заглушити. Квіти Катерини Білокур не зів’яли. Вони продовжують цвісти на полотнах і в пам’яті тих, хто їх бачив хоча б раз.
About the Author
